Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Сотні родин колишніх запорожців прибували тепер у Слободзею й розподілялися Чепігою по паланках на місця, визначені Кошем під оселі, так що новий край, незважаючи на війну, хутко почав залюднятися. Паланок було засновано три: Подністрянська, Березанська та Кінбурнзька. В Слободзеї зараз же почали споруджувати церкву та військову паланку — будинок для кошового отамана й канцелярії.

Таким чином, російським запорожцям року 1790-го були виділені ті ж землі, які року 1776-го турецький султан уже віддавав. Час дуже сприяв козакам перевезти свої родини, бо війна поновилася тільки під осінь. Оселялись запорожці здебільшого в домівках тих молдаван, які повтікали за Дністер, хоч немало було й таких, що ставили власні хати українського вигляду. Коли ж восени чорноморці пішли на Дунай, то біля впорядкування осель поралися батьки та жінки козаків.

У жовтні чорноморські козаки билися під Кілією, а їхні байдаки плавали в гирлах Дунаю й допомагали російській флотилії розбити турецький флот і здобути Тульчу й Ісакчу. Плаваючи в гирлах Дунаю, чорноморці щодня зустрічалися із задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку ж передову службу, як і чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними майже ніколи не траплялося. І ті й інші запорожці обмежувалися тим, що передавали до своїх старших військових начальників звістки про заходи ворогів. Байдаків у задунайців було далеко менше, ніж у чорноморців, і це в очах турків давало їм право відступати перед своїми братами без бою.

Зустрічались і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатися перед російським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцімто умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Так військовий осавул Задунайського коша Стадник перемовлявся на чатах із старшиною чорноморців Реуцем. Коли ж хто-не-будь із чорноморців не вертався од задунайців, то осавули доповідали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його в бранці.

На початку зими Головатий, з наказу генерала де Рібаса, наблизився до Ізмаїла й громив його з гармат, а коли на острові біля Верхніх Чаталів були збудовані російські батареї, то чорноморці напали біля міста на турецькі судна: побили їх із гармат, потопили і спалили. При тому полковий старшина Черниш зі своїм байдаком піддав огневі три турецьких кораблі.

Знищивши турецький флот нижче міста, Головатий переплив біля Ізмаїла до другої частини турецьких суден, що стояли вище, і знищив ще й ті. До тих славних подій Головатий додав і те, що висадив десант і здобув фортецю Табія. Зрадівши такій перемозі над турками, він дуже заповзявся і зі своєю невеликою силою пішов штурмувати потужну турецьку батарею. В запалі чорноморці таки захопили її, та ні де Рібас із флотом, ні російське військо з поля не подали їм помочі, й турки, виславши з міста чимале військо, одбили свою батарею назад із чималими втратами для чорноморців.

12 грудня удосвіта почався штурм Ізмаїла. На долю чорноморців припала головна участь у битві з боку Дунаю. Запорожці!, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдаків на берег: рубали сокирами засіки й видиралися на турецькі батареї. Чимало їх тоді загинуло, та вони піднесли славу козацьку.

Коли чорноморці вже вдерлися в місто, на один з їхніх полків накинувся з яничарами хан Каплан-Гірей і так їх притиснув, що багато козацьких голів покотилося по вулицях Ізмаїла. Вже й дві гармати забрали, було, в чорноморців турки, та тут їм на поміч наспіли російські гренадери й разом із козаками повистинали й перекололи усіх яничарів так, що й сам Каплан-Гірей загинув разом із п'ятьма своїми синами.

З народної поезії до наших часів дійшли про цю подію лише уривки однієї, мабуть, довгої пісні:

Від Килії до Ізмаілова покопані шанці,

Ой, вирубали турки новодинців у середу вранці.

А чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай переїздили,

Вони ж тую проклятую Змаілівську орду з батареї збили.

Ой, дали ж, дали змаілівські турки Анадольському

баші знати,

Що не мусиш, Анадольський башо, проти чорноморців стояти.

Ой, став же Змаїлівський баша білий флаг викидати,

Ой, тоді стали славні запорожці запаси й ружжя відбирати.

Ой, брали ружжя, брали коні й сукна дорогії...

Котрих порубали, у острові поховали,

А котрі поранені — у Килію одправляли.

Під час штурму Ізмаїла чорноморці захопили 26 турецьких прапорів і багато здобичі. Проте і втрати козаків були чималі: вбито й поранено: 24 — військових та полкових старшин і 388 — козаків.

За лицарські вчинки чорноморців Чепіга дістав Георгія III класу, а Головатий — хреста святого Володимира.

Перебувши перші місяці року 1791-го почасти на своїх землях, почасти біля Ізмаїла, чорноморці в березні знову зібралися на Дунаї. Там почалися зустрічі та братерські зносини запорожців обох ворожих сторін. Наприклад, 5 травня запорожці-задунайці, наблизившись до Тульчі, закликали до себе на бенкет чорноморців із полка Давида Білого. Він дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожців. Інші козаки Білого позаздрили тому, й дехто з них, сівши в другий байдак, теж вирушили з осавулом Яновським гостювати під Тульчу. Запорозький осавул Іван Сутика з товаришами по-братерському вітав у себе чорноморців і так частував їх, що ті через якийсь час, де бенкетували, там і полягали. Білий мусив послати за своїми козаками полкового старшину Лисицю, і вже тому, хоч і над велику силу, вдалося привезти своїх гультіпак, та й то не всіх, бо частина не захотіла вертатися до свого війська й лишилася із задунайцями. Коли Чепіга довідався про цей випадок, то забрав у Білого пернач.

Проте цього року між запорожцями та чорноморцями траплялись і криваві сутички. Одного разу задунайські запорожці напали на чорноморців, коли ті їхали з Килії до Ізмаїла міняти паперові гроші на срібло, й, примусивши тих вийти на берег, забрали їхнього байдака, разом з усім, що в ньому було. Іншим разом ті ж запорожці підстерегли полкового старшину чорноморців Строця, коли той, вертаючись із 19 козаками з Галацу до Килії, зупинився на ніч біля одного острова. Запорожці зненацька серед ночі напали на чорноморців, одного з них вбили, трьох поранили, а десятьох захопили в бранці. Тільки Строць із п'ятьма товаришами заховався в очереті і врятувався. Ранком, коли підпливли до того місця ще декілька чорноморських байдаків і, розпитавши Строця, подалися шукати першого човна, то знайшли його аж біля Ісакчі, вже спаленого.

З приводу цього випадку Чепіга видав наказ, щоб козаки-чорноморці не вважали турецьких запорожців за християн, а під час зустрічі вбивали б їх, як ворогів і гнобителів віри христової. Проте чорноморські козаки мали ці нечислені випадки ворожнечі з боку запорожців за герці і, здибавши їх між очеретами, часом не тільки мирно розмовляли з ними, а навіть переходили на бік турків. Таке ставлення чорноморців до запорожців занепокоїло Головатого, і він пустив поміж козаками чутку, ніби турецький султан, коли буде перемир'я, то видасть усіх запорожців Потьомкіну. Те збентежило як чорноморців, так і запорожців: перші перестали перебігати на турецьку сторону, а другі навіть нахвалялися побусурманитись, щоб тоді вже султан не зміг їх видати.

У травні російське військо мало переходити за Дунай, і чорноморці дуже тому сприяли. До червня вже й Чепіга з військом був за Дунаєм і тут під Бабадагом здибався з чималим турецьким військом, у складі якого було й декілька тисяч задунайських запорожців. Тут серед бою зустрілись у ворожих військах не тільки товариші, а навіть рідні брати. Задунайські запорожці взагалі не воювали проти своїх товаришів чорноморців, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навіть застеріг його, щоб чорноморці не ганялись за турками,'| бо вони зманюють їх на татарську залогу.

Завдяки застереженню Помела, Чепіга не потрапив у розкинуту турками пастку, а зайшов татарам у бік і разом із донцями розгромив як татарське, так і турецьке військо, а наступного дня сплюндрував і Бабадаг.

Від Бабадагу чорноморці рушили разом із російським військом генерала Рєпніна під Мачин і брали там участь у великому та славному бойовищі 28 червня. На тому боюд і скінчилася війна з турками, бо 31 липня в Галаці було підписано між Росією й Туреччиною згоду, за якою межею між цим'и державами став Дністер; інші ж завойовані Потьомкіним міста на Дунаї були повернуті султанові.

Тим часом Потьомкін захворів і направився із Дунаю. до Миколаєва, але од'їхавши од Галаца лише 40 верств, почув себе кепсько й попросив чорноморців, що гарцювали кіньми обабіч карети, покласти його на землю, щоб вмерти спокійніше. Козаки прослали на траві килим, і князь проти ночі на 5 жовтня 1791 року помер.

Смерть Потьомкіна дуже занепокоїла чорноморців. Тільки він, називаючись Великим гетьманом, мав силу та бажання підтримувати чорноморців і змушувати російських генералів більш-менш визнавати козацьку старшину” за офіцерів, а поміщиків — визволяти хоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, після його смерті, за чорноморців не було кому заступитися бо всі російські генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козаків майже із зневагою.

Старшину Чорноморського війська найбільше непокоїли права війська на землю, бо хоч на Коші й був указ Потьомкіна про надання Чорноморському війську володінь між Бугом та Дністром і по Кінбурнзькій косі, й та земля навіть була одмежована, та царської грамоти на неї військо досі не отримало.

По скінченні війни більшість Чорноморського війська зимувала на Дунаї. Тільки Чепіга та Головатий із невеликими відділами повернулись за Дністер на козачі землі. Тут зразу ж вони почули непевні вісті. Російські урядовці з посміхом перестерігали чорноморців, щоб не розташовувались на Дністрі, бо все одно землі між Дністром та Бугом роздадуть панам; генерали ж російського війська не в жарт гомоніли, що чорноморці будуть повернуті в звичайні полки московського війська.

 

КЛОПІТ ПРО КУБАНСЬКІ ЗЕМЛІ

З приводу таких чуток військова старшина радилась, міркувала і врешті вирішила послати до Петербурга Головатого із шістьма депутатами просити царицю про видачу грамоти на землю. Головатий перший зрозумів, що на Дністрі чорноморцям не втриматись, і через те за його порадою старшина випрошувала землю на Тамані, аби тільки найбільше. 29 лютого на раді старшини склали прохання до цариці. Воно подає цікаві відомості про справи війська Чорноморського.

1). З початку останньої турецької війни ми, з волі Вашої Імператорської Величності, були зібрані небіжчиком Великим Гетьманом Потьомкіним з колишніх запорожців, кількістю 12 622 козаків, щиро служили В. І. В. кінно, пішо й на флоті.

2). З наказу найсвітлішого князя між нами була уряджена старшина: суддя, писар, хорунжі, пушкар, довбиш та курінні отамани. Дав нам покійний булаву, 17 перначів, знамено (корогву), прапорів 14, військову печать і гармати, а під оселю обіцяв відвести нам землю, відібрану од ворогів між Бугом та Дністром, та іце на Кінбурнзькій стороні.

3). За його ж, небіжчика, наказом ми вже оселили на тих землях сім'ї наші, кількістю 1759, а в них чоловічого коліна 5068 душ та жіноцтва 4014, і позаводили собі хати, млини, вітряки й господарство з хліборобством, скотарством, садівництвом, виноградарством, пасіками та рибальством.

4). Багатьох із нас, колишніх запорожців, ще пани поміщики та їхні прикажчики тримають у підданстві й мордують під вартою, а жінок та дітей гнітять роботою. А коли б усіх тих запорожців з їхніми родинами визволити, то було б нас самої тільки чоловічої статі тисяч двадцять п'ять.

5). Багато між старшиною й козаками таких, що коли переселялись із сім'ями на нові землі, то пани й їхні прикажчики безневинно пограбували й нашого добра не вертають.

На підставі всього того чорноморці просили: “Нас, войсько, в своє монаршеє благоволеніе матерски приняв, для поселенія нас на Тамани с окрестностями оной милостиво повелеть отвести выгодные земли так достаточно, чтобы имеющее быть преумножение сему войску безнужно помещаться могло и навечно спокойное, потомственное онаго владение отправленному с сим, избранному от нас войсковому судье Антону Головатому Высочайшую Вашего Императорского Величества милостивую грамату выдать, так же о выпусках с губерний служивших В. И. В. старшин и Козаков с их семействами и имением и о возврате заграбленного в таковых имениях учинить всемилостивейшее разсмотрение”.

Виряджаючи Головатого до столиці, військова рада одночасно послала військового полковика Гулика з півсотнею товариства оглянути Тамань і весь край між річкою Кубанню та Азовським морем.

Головатий поїхав у Петербург, а тим часом із Дунаю почали повертатись на Дністер піші чорноморці і їхня флотилія в 50 байдаків. Козаки мало що знали про заходи своєї старшини щодо переходу на Кубань і, повернувшись до своїх осель, почали щиро братися за господарство. Проте вся їхня праця була даремна, бо ще раніше, ніж чорноморці вирядили Головатого до столиці, а саме 20 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що “добута од Порти Отаманської земля між Бугом та Дністром прилучається до Катеринославської губернії”. Ця звістка дійшла до Слободзеї у квітні, коли Головатий ще перебував у Петербурзі й військо ще не знало про те, що йому відводяться землі на Кубані, а через те чорноморці були приголомшені тяжким розчаруванням. Всі розуміли, що указ цариці матиме ті ж наслідки, що й скасування Січі року 1775-го, й козацтво заздалегідь почало лагодитись тікати туди, куди під час зруйнування Запорожжя повтікали їхні товариші, бо сподіватись собі вільного життя, коли за Буг пустять панів, уже всі сказали — “годі”. Більш рухливі козаки, не обтяжені ще хатами та сім'ями, зараз же почали тікати на Дунай, як згадує пісня:

Ой, ходімо, пани-брати,

Царицю просити:

А чи не дасть же нам

Хоч віку дожити.

Дарувала землю

Од Дністра до Бугу,

Аж по ту гряницю,

По Бендерську дорогу.

Дарувала землю

Ще й сухі лимани:

“Ловіть, хлопці, рибу

Та справляйте жупани”.

Дарувала, дарувала

Та й назад одняла.

І жалю, печалі

Козакам завдала.

Тепер, пани-браття,

Не думай, не думай

Сідаймо на човни

Та й махай за Дунай

Ой, гукнули, миле браття,

Ой, гукнули, гукнули,

Як сіли на човни

Пошук на сайті: