Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363

Та й за Дунай махнули

Тепер, хлопці, молим бога.

За царицю небогу,

Що нам показала

Та й за Дунай дорогу.

Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичні й навіть придворні порядки і звичаї, дуже вміло здобув собі ласку впливових у цариці осіб і 1 квітня, перебуваючи зі своїми товаришами на прийомі, звернувся до неї з промовою, яка їй сподобалась. Головатий та інші депутати чорноморців мали такий вигляд: голови у всіх були виголені начисто, як долоні, а на маківці в кожного був довгий оселедець, закручений кілька разів за ліве вухо; довгі, пишні вуса надавали козакам суворості. Одягнені всі були в стародавнє запорозьке вбрання і взуті в червоні сап'янці на високих підковах. Таким чином, у 1792 році чорноморці ще міцно додержувались запорозьких строїв.

Незважаючи на царську ласку й заходи Головатого, справу чорноморців протримали в Петербурзі три місяці, й тільки 30 липня 1792 року вийшов такий царський указ:

“Войско козачье Черноморское, собранное покойным генерал-фельдмаршалом, князем Потемкиным Таврическим из верных Козаков бывшей Сечи Запорожской в течение последней нашей с Портой Оттоманской войны многими мужественными на суше и водах подвигами оказали опыты ревностного к службе нашей усердия и отличной храбрости. В воздаяние таковых сего войска заслуг Всемилостивейше пожаловали Мы оному в вечное владение состоящий в области Таврической остров Фанагорию, с землею между рекою Кубань и Азовского моря лежащего и простирающегося от Фанагории к морю до Ейскаго городка; по реке же приближающегося к устью Лабы”.

Того ж дня була підписана й грамота Чорноморському війську на володіння зазначеною в указі землею й пожалувані війську клейноди; корогва та срібні литаври, й надано право користуватися тими клейнодами, що видані були війську раніше — року 1788-го, а саме: корогвою, булавою, перначами та військовою печаттю.

Цей дозвіл мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину, свій суд і взагалі самоврядування. Другою грамотою, виданою на прохання Головатого, цариця звеліла повернути чорноморцям, що служили раніше в Запорозькому Війську, затриману на землях Запорожжя їхню маєтність.

15 серпня Головатий із товаришами нарешті наближався до Слободзеї. Чутка про щасливе завершення переговорів уже розійшлася поміж козаками, й військо з Чепігою на чолі урочисто зустріло своїх депутатів хлібом-сіллю. За містом, на високому помості, вкритому килимами, Головатий вручив кошовому грамоту, хліб-сіль од цариці й подарунок — коштовну шаблю, оздоблену самоцвітами.

Після того в отамана був сніданок для всієї військової старшини, а у військового судді — обід; просте ж козацтво частували на майдані. Радіючи з того, що скінчилося непевне становище війська, старшина й козаки весь день співали пісню, складену Головатим:

Годі, годі журитися! Пора перестати, —

Діждалися від цариці за службу заплати:

Дала хліб-сіль і грамоти за вірнії служби!

Ой, тепер ми, миле браття, забудем всі нужди:

В Тамані жить, вірно служить, гряницю держати,

Рибу ловить, горілку пить, ще й станем багаті.

Да вже треба женитися і хліба робити,

А хто йтиме із невірних — як ворога бити.

 

ПЕРЕХІД ЧОРНОМОРЦІВ НА КУБАНЬ

2 липня 1792 року було видано царського указа про те, щоб флотилія Чорноморського війська негайно рушала на Тамань. Чепіга зараз же звелів скликати піших козаків в Акерман, де вже стояли запорозькі байдаки. Почалися збори, про які згадується в пісні:

Ой, тисяча, ще й сімсот дев'яносто другого року,

Прийшов указ від цариці, аж із Петербурга-города.

А щоб пан Чепіга та пан Головатий

Усіх запорожців зібрали та на Кубань вайлували.

Ой, пора нам, братця, в поход убираться

Та з Дністром прощаться.

Ой, прощай ти, Дністре, ти, річенька бистра!

Та поїдем на Кубань пить водиці чистої.

Ой, прощайте, курені любезнії,

Треба від вас повалити на чужі землі.

Коли в Акермані зібралося біля 4000 козаків, за дорученням Коша полковник Сава Білий посадив їх на 50 байдаків та одну яхту й перевіз морем у Очаків, а полагодивши там деякі байдаки, рушив далі навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. З ним було: полковників — 4, осавулів — 4, хорунжих — 4, квартирмейстерів — 4, сотників — 51, отаманів — 20, пушкар — 1, гармашів — 124; всієї ж старшини й козаків — 3847 душ.

Слідом за флотилією, Чепіга вирядив на Тамань через Керч 600 піших козаків із полковником Кордовським, які так само безпечно прибули туди. Казна видала чорноморцям на новому місці 1000 колод лісу, й Вони зараз же заходились будувати на руїнах давніх міст Тамані та Темрюка курені й інші військові споруди, а після того взялися до рибальства.

2 вересня кошовий Чепіга, зібравши в Слободзеї комонних козаків, відправивши молебна, рушив у похід суходолом із 2000 вершників, із військовими клейнодами й похідною церквою. Він повів військо на Сокільський перевіз на Бузі, а далі через усе Запорожжя за Дніпро й за Дін. Йдучи Запорожжям, не пізнавали вже старі січовики своїх степів, і мимоволі на їхні очі набігали сльози, коли замість безкрайнього простору вони бачили витолочені поміщицькими отарами трави, стріхи панських будинків і багато сіл із чужесторонніми людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та олені за 17 років зовсім зникли із степів і перейшли за Дон — туди, куди тепер рухалися й запорожці.

Тільки 23 жовтня отаман Чепіга прибув до межі земель Війська Чорноморського і став на зиму в покинутому Ханському містечку, на правому боці річки Єї, біля її устя. З ним було 2063 козаків та старшини.

Найтяжче завдання дісталося Головатому. Треба було підняти й перевезти у новий край одружених козаків із їхніми родинами. Плач стояв поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли кидати осель, до яких за три роки вже звикли й біля яких чимало попрацювали. Коли Головатий запросив перезаписатися, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися податися на Тамань; всі ж із запорозьких поселян, не бажали залишати своє господарство. А до того часу між Бугом та Дністром вже існувало 25 козацьких сіл, не рахуючи окремих хуторів.

Та не вспіли ще сімейні чорноморці розпродати свої хати й худобу, як на Подністров'я налетіли пани з грамотами на вічне володіння землями, а коли де траплялись люди, то вони їх проголошували своїми кріпаками. Таким чином, дуже багато запорожців, які щойно вибились із неволі, тепер опинилися в кріпацтві, а на Кінбурнзькій стороні граф де Віт замежував собі цілу слободу чорноморців Забаринську, в якій було навіть управління Кінбурнзької паланки Чорноморського війська, і всіх людей, що жили в слободі, разом з усім їхнім добром та господарством, записав своєю власністю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланками до Слободзеї, де Віт не звернув ніякої уваги й нікого з козаків не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генералові Коховському, та його скарга не мала наслідків — так усі сімейні козаки Кінбурнзької паланки й лишилися під панами разом зі своєю старшиною. Так же вчинили і граф Безбородько, і генерал де Рібас, і Державін, і Глинка й інші. Просто кажучи, року 1792-го вдруге відбулося все те, що чинилося 15 років до того на Запорожжі: козаків, щоб не йшли у військо, забивали в колодки, замикали по льохах, віднімали від них жінок та дітей, а хто намагався тікати, у тих одрізували оселедці.

Кого із сімейних чорноморців не встигли захопити пани, ті почали розпродувати свої хати й маєтки, а скуповували їх за безціиь місцеві урядовці. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбільше вивести народу на Кубань і вмовляла всіх кидати Дністер:

Харко листи засилає,

На Кубань-річку закликає:

Дарує лісами, вільними степами

І ще й рибними плесами...

Нарешті 26 квітня року 1793-го, після молебна в Слободзеї, Головатий поділив весь свій великий обоз на 20 валок і вирушив до Бугу. З ним було всього біля 2000 старшини та козаків, не рахуючи їхніх родин. Переправившись через Буг на Сокільському перевозі, а через Дніпро у Бориславі, Головатий поділив переселенців на дві частини й послав одну на Керч і Тамань, а другу через Дін — до Єї.

Це переселення сімейних складалося далеко сумніше, ніж одиноких. Знову ж сталося те, що й під час “Згону” після руїни Чигирина:

Течуть річки із-за гори мутні,

Ідуть люди із городів смутні,

Покидають вжитки, пасіки любезні

І предорогії грунти.

Коли підрахувати всіх козаків, що перейшли на Кубань із Савою Білим, Кордовським, Чепігою та Головатим, то виходить всього біля 8200 душ, а проте в проханні, що возив Головатий до столиці, Кіш налічував тих, що під час війни з турками служило, 12 622. Куди ж поділося решта — 4400 козаків? Не могли ж стільки захопити поміщики. Правда, біля тисячі душ запорозької сіроми, що не мала за що переселятись, довго вешталось по заробітках у південному краю, доки осавул Черненко, зібравши їх в Одесу, вирядив-таки за поміччю генерала де Рібаса на Кубань; а все-таки не вистачало чимало чорноморців, і через те треба гадати, що під час згону з Дністра чимало їх пішло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немає нічого дивного, бо Чорноморське козацтво не могло не помітити, як стародавні запорозькі звичаї у війську порушувалися, починаючи з заборони щорічного вибору старшини, використання козаків на казенних роботах і таке інше, тоді як у Задунайському запорозькому війську стародавня регула ще зберігалася досить чистою, і простому козацтву жилося далеко вільніше. Шукання волі й примусило їх зректися Кубані та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пісні:

Дарувала нам цариця землю

І всі чотири лимани:

Гей, ловіть, хлопці, рибу

Та справляйте жупаии.

Ми думали, миле браття,

Що ми жупани справляли,

Аж ми собі, миле браття,

На ніженьки кайдани заробляли,

Ой, ходімо, браття, до церкви

Та помолимося богу,

А чи не дасть нам, братця, господь

Аж за Дунай дорогу.

Ой, устали раненько

Та важкенько зітхнули,

Та підняли паруса вгору,

Та за Дунай махнули.

Ой, спасибі тобі, Катерино,

Та за твою ласку,

Що ти спекла на Великдень

Нам гречану паску.

Ой, спасибі, Катерино,

Та за твою волю,

Що нам показала

За Дунай дорогу...

Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у перші роки на своїй новій Україні. Одночасно вони будували оселі й оборонялись од нападів черкесів. Прикубанські степи тоді були такі саме, як степи Запорожжя сто літ до того. Там, на Чорномор'ї, буяли височенні й рясні трави, такі ж водилися у степах птахи і звірі, навіть дикі коні (тарпани), а по лиманах та озерах ловилася така ж сила риби. В одному тільки степи Чорномор'я були гірші за степи Запорожжя: вони лежали низько над морем та над річками, мали багато боліт, особливо на Тамані; не було тут чудових, глибоких, скелюватих байраків Запорожжя, майже зовсім не росли ліси, а замість того шуміли очерети на розлогих, болотяних берегах річок; вода там стояла на цілі верстви, й від того козаки хворіли на пропасницю, що зводила зі світу навіть літніх, кремезних, мов дуби, січовиків.

Головний Кіш Війська Чорноморського став біля річки Кубані в Карасунському Куті; курені ж осіли окремою слободою або станицею. Місця для станиць оглядав та визначав сам Чепіга з представниками куренів; кому яке місце, тягли жеребки. До 38 куренів, що завжди були у Війську Запорозькому, на Кубані додали ще два: Катерининський та Березанський. Бездомівні козаки (бурлаки) могли й не вирушати в станиці, а жити в Катеринодарі, й для них там були побудовані курені, або, по-новому кажучи, казарми.

Найтяжча руїна запорозькій регулі дісталась од тих же людей, які двадцять років клопоталися над поновленням Війська Запорозького. У січні 1794 року Чепіга, Головатий та військовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського війська під назвою “Порядок общей пользы”. Зроблено те було без обміркування на козацькій раді й навіть без відома й бажання козаків. Затверджені на своїх посадах владою “Великого Гетьмана” Потьомкіна, підвищені російськими чинами та обдаровані кавалеріями, привідці Чорноморських козаків вже не хотіли радитися з товариством, маючи його за щось нижче від себе, і ще більше не бажали мати над своєю діяльністю контроль із боку військової ради.

У виданому зазначеним тріумвіратом “Порядке общей пользы” зовсім не згадано про військову раду, так наче її ніколи й не існувало на Запорожжі. Така зміна цілком стосувалася поглядів російського уряду, який, ще з часів царя Олексія Михайловича, неприхильне дивився на військову раду в запорожців, і тому, можливо, що Головатий своїм “Порядком общей пользы” скасував цю раду через домагання вищого російського уряду.

Той же “Порядок” забезпечив військовій старшині, “яко вождям-наставникам”, право на “вечное спокойное владение” землями, себто затвердив приватну власність на землі, яка за царською грамотою була призначена всьому Військові. Зрозуміло, що з цього почалося розмежування чорноморців на панів та козаків, як велося із часів Мазепи й на Україні. Ті пани, або старшина, стали добиватися російських армійських чинів, а чимало їх уже й мали ще з турецької війни — і з того пішов поділ козацтва, як у регулярному російському війську, на офіцерів та нижніх чинів. Тож про запорозьке товариство за таких обставин уже годі згадувати.

Пошук на сайті: