Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 55)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Нарешті порушена була запорозька регула щодо жіноцтва. Січі, або Коша, на Кубані вже не було. Катеринодар, у якому жила козацька сірома, не був Січчю, а був містом, де мешкало жіноцтво. Та й узагалі сірома, якої прибуло на Кубань біля 60 000 душ, хутко зменшувалась у своїй кількості, почасти вимираючи, почасти одружуючись. Про це дуже дбав тепер військовий уряд, бо навіть у “Порядке общей пользы” на окружні правління покладався обов'язок: “для распространения семейственного жития холостых к женитьбе побуждать”. Сімейні основи, зрозуміло, справили великий вплив на уклад козацького життя, хоч далеко менший, ніж перші три причини.

Таким чином, завдяки “Порядку общей пользы” на Чорномор'ї через кілька років од запорозьких звичаїв лишились одні згадки.

Тільки один раз запорозька сірома, раніше, ніж вимерти або занепасти душею, захвилювалась і зробила спробу підняти з домовини стародавні запорозькі звичаї. Ця хвилина відома в історії під назвою “Персидського бунту”.

В липні року 1794-го два полки чорноморських вершників під бунчуком отамана, старого Харка Чепіги, були вислані в Польщу, де, між іншим, брали участь у штурмі Праги та Варшави. Не встигли вони в останні дні року 1795-го повернутися з далекого походу в Катеринодар, як у лютому року 1796-го кошовому знову наказали вирядити два полки відбірних козаків у Астрахань для війни з персами.

Полки ті повів військовий суддя Головатий. Весь перський похід склався невдало. Вже в Астрахані чорноморці од незвичного повітря почали хворіти; коли ж їх перевезли морем до Баку, то хвороби ще збільшились, і козаки почали мерти. З тої недуги вони занепали духом, а тут ще й війна тяглася дуже нудно, бо ніяких боїв не було, а замість того козаків змушували тяжко працювати. Незадоволені — почали тікати. А куди — з такої далекої сторони?

Почули чорноморці, що в грузинського царя є вільні козаки — 800 душ із кошовим отаманом Розтрьопою — і що цар Грузії платить добре жалування; того було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тікати понад річкою Курою до Грузії. Зникло, мабуть, не більше сотні, та чи знайшли вони в Грузії козаків, чи загинули в чужій стороні з голоду, чи дісталися татарам та персам у неволю — невідомо.

Почав хворіти біля Каспійського моря й сам Головатий і 28 січня року 1797-го помер. Трохи раніше, а саме 14 січня, помер у Катеринодарі Чепіга, так що старшим у війську лишився військовий писар Котляревський, та й той незабаром поїхав на коронацію царя Павла І. Там Котляревський сподобався цареві й 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Війська Чорноморського, його призначили “Військовим отаманом”. Цим указом царя Павла І зрештою скасовувалися виборчі права козаків і сама назва “Кошового отамана”.

 

ЗАКОЛОТ НА КУБАНІ

У травні року 1797-го перська війна скінчилась, і чорноморці з полковником Чернишовим пішли на Кубань. Втративши у поході половину товариства і натерпівшись всякого лиха, чорноморці повернулись у Катеринодар у кількості всього 504 козаків, друга ж частина загинула під час війни. Козаки мали себе покривдженими своєю старшиною й хотіли поскаржитись Котляревському, але той був на Тамані. Тоді козаки після зустрічі та молебна, коли їм наказано було розходитися по куренях, заявили старшому після Котляревського полковникові Кордовському, що не підуть у курені, доки не задовольнять їх за кривди, вчинені їм під час походу. Вони стали кошем на майдані й сказали, що дожидатимуть, доки повернеться отаман.

У давні часи на Запорожжі козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у котли, скликали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомоніли б — от би й одлягло од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Війську Чорноморському котли, навіть срібні, та старшина далеко заховала їх, щоб козаки вже не почули й дзвону. Та й товариства в Катеринодарі було обмаль — всі сиділи по станицях, або чатували кордони — аж курені бур'яном поросли.

Думали-гадали покривджені та й подали у військову канцелярію скаргу на ім'я “Чорноморського військового общества”, себто звернулися до всієї козацької громади.

Вони скаржились на те, якої шкоди завдавала козакам військова старшина, а саме:

1). Як ішли козаки походом в Астрахань, то Головатий наймав чумаків, щоб везти козацьке збіжжя, та не заплатив за хури з військової казни, а вивернув із козацького жалування по 50 копійок з кожного;

2). В Астрахані ганяли козаків на роботи, а гроші за працю, як чули козаки, старшина забрала собі.

3). У Баку козаків примушували складати в бунти лантухи з припасом, дозволяючи відпочивати тільки по дві години в день. За ту роботу виплачували по 5 копійок за чверть, але козаки не дістали й шага.

4). Під час війни ще багато довелося працювати козакам, та за те їм нічого не дісталося, а чули вони, що старшина приховала 16 000 карбованців, виданих за те від казни.

5). У Баку козацька старшина продала 64 чверті військового борошна за 660 карбованців, але гроші приховала.

6). На переселення козаків із Дністра казна видала 30 000 карбованців, козаки ж нічого з того не отримали.

7). Горілку, яку відпускали з казни для хворих козаків, старшина продавала на свою користь.

Пізніше до тих пунктів обвинувачення козаки додали ще чимало оповідань про попередні неправдиві вчинки старшини, скоєні ще під час турецької війни та після неї, й кінчали собі скарги тим, що козацька старшина забрала собі у власність найкращі на Чорномор'ї землі, рибні лимани та плеса.

Нема чого й казати, що таких злочинів старшини не могло б бути, коли б у Чорноморському Війську, як колись на Запорожжі, щороку збиралися ради, на яких кожен старшина мав би звітуватися перед товариством.

Діставши звістку про незадоволення козаків, Котляревський, пригадавши, мабуть, що на Січі не насмілився б і очей показати, легкодухо втік у Усть-Лабу просити російського війська, щоб вгамувати, як він казав, бунт.

Тим часом чутка про те, що чорноморці почали шукати правди, розійшлася й по станицях, і незадоволені козаки почали і звідтіля сходитися до Катеринодара. Найбільший вплив мав на присутніх ще не старий козак завзятої вдачі Дикун. З наказу Котляревського його було заарештовано, але товариші одбили й визволили Дикуна, й, зібравшись на раду, вирішили скинути всю старшину, яка од них ховається, та обрати нову.

Прибулий випадково на Кубань генерал Пузиревський, на прохання Котляревського, вислухав козаків і, довідавшись, що вони хочуть обрати старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений військовим отаманом од царя. Тоді козаки: Дикун, Шмалько, Собакар, Половий та інші відповіли, що згоджуються коритися Котляревському, але всю останню старшину зараз же поскидають. І так й учинили — обрали, а між усіма Дикуна — військовим осавулом, Шмалька — пушкарем, а Собакаря — полковником на соляний двір.

Тоді Пузиревський вдався до хитрощів: порадив козакам написати скаргу цареві й послати її з депутацією у столицю, а доки депутація повернеться з Петербурга, лишити на уряді стару старшину. Щирі серцем козаки пристали й на це і, не сподіваючись провокації, обрали депутатами всіх тих, хто найбільше обстоював їхні права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового та ще до десяти душ. Усіх їх, як тільки вони прибули до Петербурга, було заарештовано; в Катеринодарі ж тим часом почали саджати інших непокірливих. Позаяк острогів у той час не було, то арештованих пускали в глибокі ями, з яких неможливо було вилізти. З одної ями, що була близько од берега Кубані, козаки підкопались до річки, і 30 чоловік втекло на Дунай, передати товаришам звістку, що загинула вже на Кубані запорозька воля. З інших заарештованих, яких налічувалось біля двох сотень, 50 душ померло до закінчення суду через неможливі умови життя в неволі. Багатьох же, кого хотіли посадити, не вдалося розшукати; — треба гадати, що, хоч і далеко був Дунай, а чорноморці знаходили туди стежку: просто брали човники, й, покладаючись на козацького заступника святого Миколу, перепливали Чорним морем.

Довго мучились у тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, доки нарешті привезли їх назад, у Катеринодар, де мало відбутись катування. Тільки Дикун та Шмалько не дожили до тортур — Дикун помер по дорозі до Катеринодара, а Шмалько — у в'язниці, як уже його привезли до Катеринодара; Собакаря ж та Полового було покарано батогами перед військом, а далі їх затаврували, обірвали їм ніздрі й заслали на каторжні роботи до Сибіру.

Так було поховано на Кубані запорозьку волю, виборче право й військову раду.

 

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

Значно упертіше змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дунаї. Року 1785-го більша частина задунайських запорожців перейшла в Цісарщину на річку Тису. Там козаки перебули всю війну Туреччини з Росією років 1787 — 1791-х і, запевне, повинні були брати в ній участь проти турків, бо в перші часи тієї війни австрійський цісар був у спілці з царицею Катериною. На жаль, про життя запорожців у Цісарщині історики досі не знайшли майже жодних відомостей. Нема сумніву тільки в тому, що прожили козаки на Тисі біля 20 років і покинули австрійські землі біля 1804 — 1805 року.

З яких причин залишили запорожці Австрію, теж невідомо, хоч можна думати, що сталось те через земельну тісноту. Долина річки Тиси в ті часи була вже густо залюднена й запорожці мали неодмінно щодня, щогодини змагатись за одмежовані їм грунти, а тому можливі були й криваві сутички з угорцями, за що австрійський уряд, мабуть, і утискував запорожців. До того ж, не було тут і того, що так любили запорожці: розлогих степів, рясних дібров та рибних лиманів. Згадки про минуле знову манили козаків на Дунай — ближче до рідної України, адже стало всім ясно, що, відірване од рідного краю, запорозьке товариство за кілька десятків років зрештою вимре. Щоб не допустити того, запорожці, за згодою турецького султана, перейшли на нижній Дунай у Сеймени, де стояли Кошем їхні задунайські брати.

Під час того переходу якась купка запорожців, що мали за гріх служити бусурманському цареві проти християн, одкололася й подалася через Венецію на острів Мальту, де в ті часи ще животіли Мальтійські лицарі, схожі за своїм життям із запорожцями. Хоч історичних джерел про цей поділ запорожців ще ніде не одшукано, проте про нього цілком ясно згадує запорозька пісня, записана в пізніші роки на Дунайських гирлах.

Ой, повійте, вітри, та все низовії,

Та на наші лодки — та все дубовії,

А на наші реї — та все кедровії.

На наші паруси — та все шовковії!..

Ой, зажурився сивий соколочок:

Ой, бідна наша, наша головонько,

A, щo не вкупі наші брати сіли.

Наші брати сіли та й пісні заділи —

Один у москаля, другий у турчина,

Третій у малтиза служить за одежу.

І той гірко плаче за польськую межу:

Ой, ти москаль, ой, єретичний сину,

Запропастив Польшу — ще й нашу Вкраїну!

Од завершення війни Росії з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до початку нової між цими державами, року 1806-го, історія не має майже ніяких звісток про задунайських запорожців, а проте подальші події доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберігаючи свою волю та свої запорозькі звичаї. Січі Запорозької, коли розуміти її обов'язково з окопами та куренями, може, в Сейменах і не було; запорожці жили там, як засвідчують народні перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмінно існувала січова військова рада, яка й не допустила до розпаду запорозької громади й до забуття козацьких звичаїв. Була, напевне, там і своя церква, яка вберегла запорожців од потурчення.

Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі, чимало січовиків склали свої кістки в чужих землях, турецьких та німецьких, а проте Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли, як одібрання од Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на Україні селянства кріпацтвом, од чого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а найбільше — на Дунай, до запорожців.

Чимало втікачів давала Правобережна Україна, де, після поділу Польші, переходу Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено тяжке кріпацьке ярмо, як і на Лівобережжі. Ті сумні часи народ український згадує, між іншим, у такій пісні:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива.

Була Польща, була Польща, та й стала Росія:

Женуть батька в степ косити, сина — молотити,

Третю дочку, паняночку, — тютюну садити,

А невістку з свекрухою на лан жито жати.

Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,

Озирнуться позад себе — аж економ їде.

Під'їжджає пан економ, канчук розпускає:

“Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!”

“Економе, добродію, що маєм робити?

Покидали малі діти, нікому глядіти”.

“А я звелю ваших діток в ставках потопити,

Да всім же вам, вражим людям, в роботу ходити!”

Ходить попок по церковці — і книжку читає:

“Ой, чом же вас, добрих людей, у церкві немає?”

“Ой як же нам, добродію, у церкву ходити.

Од неділі до неділі кажуть молотити!”

Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо навіть і після переходу на Кубань. Про це свідчать, як народні перекази, зібрані добродієм Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одбирання земель по Дністру.

Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,

А гряницею по Бендерську дорогу.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нашу землю на вражих панів роздали.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали.

А ми ж, козаченьки, гам не схотіли жити,

Посідали на лодочки та й за Дунай махнули.

 

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У ВІЙНІ 1806-1811 РОКІВ

Пошук на сайті: