Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Року 1806-го починалася нова війна Росії з Туреччиною, й задунайським запорожцям знову доводилося “брат на брата бити”. З наказу Силістрійського паші Військо Запорозьке було поділене на два відділи: перший із кошовим отаманом Самійлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук під бунчук його доброго приятеля Омера-паші; другий же, не відомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи його від російського війська, починаючи від Рущука аж до Чорного моря.

Щоб дістати запорожцям якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашою, написав візирю, наче їх удвічі більше, ніж було насправді. Та той прислав когось перевірити, і Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця подвічі й потричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.

Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з російським військом і, де було можливо, уникали проливати “християнську кров”, а дві-три сотні козаків навіть здалися в полон. Тих бранців російський уряд вирядив, було, у Сибір, але доки вони дійшли до Курської губернії, війна скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запорожці зупинилися там на два тижні і здибалися випадково з двома своїми давніми січовими товаришами, що опинилися тут одразу після зруйнування Січі на Дніпрі, — Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дунаї, київські товариші передали з ними “гостинця” для січової церкви — ризу, хрест та Євангеліє.

Чорноморці теж брали участь у турецькій війні, тільки на цей раз дуже нещасливо. Тоді вони були дуже вже знесилені боротьбою з черкесами, яка була набагато важча, ніж колишня сутичка з татарами. Старі січовики майже всі вже загинули у тій боротьбі або вимерли. Флотилія Чорноморського війська занепала настільки, що, виряджаючи полк козаків на Дунай, військовий отаман не зміг послати їх на байдаках, а вирядив пішки через Керч до Херсона, а вже там козаків посадили на незграбні судна, що звалися “канонерськими лодками”, і послали на Дунай. 12 травня року 1807-го полковнику Чорноморського війська Паливоді було наказано розгромити своїми канонерськими човнами турецькі батареї на південному березі Дунаю неподалік Верхніх Чатал. У бурхливу темну ніч Паливода й поплив до призначеного місця, та тільки тут одразу виявилося, що поскільки запорожці й чорноморці добре і зі славою вміли битися на своїх чайках-байдаках, настільки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало їх у всі боки, а самого Паливоду поставило на мілину під ворожими батареями. Ранком турки розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козаків зустріли свою смерть, а решта потрапила в бранці. Після того чорноморці ще два роки плавали по Дунаю, доки від них майже нікого не лишилося живого, і тільки кілька десятків із них повернулося на Кубань раніше, ніж скінчилася війна.

Хоч усі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було “під турком жити”, а проте кожен козак виховував у серці надію повернутися на “тихі води, на ясні зорі”, як зазначав народ у пісні:

Летів орел понад морем та й став голосити:

“Ой, як тяжко козакові на чужині жити!”

Летів орел понад морем та, летівши, крикнув:

“Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув”.

І от ще перед початком війни декотрі запорожці почали переходити на російську сторону, а коли генерал Міхельсон наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Війська — Іван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дідів, що ще тридцять років тому не стерпіли неправди, не захотіли втратити козацької волі й пересилилися разом із найзавзятішим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кістки просилися в рідну землю, воля ж через старість була вже їм не потрібна, і вони вирішили клопотатися перед російським урядом, щоб їх узяв під свою ласку й пустив на Україну доживати свого віку.

На перший час із тих запорожців, що перейшли з Губою, і з тих, що перекинулися на руську сторону окремо від них, уряд склав окреме військо. Всіх їх набралося на Буджаку біля п'яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм отаманом, Бучинського — суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку — осавулами, а Олексу Сокола — військовим писарем. Запорозькі втікачі, незважаючи на свою незначну кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було зватись “Усть-Дунайським Військом”, проте невідомо, з яких причин те військо проіснувало недовго; іще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, їхні клейноди відвезли в Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського або Буджацького війська перейшла теж на Чорномор'я; друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик в урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тієї ж назви.

Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці переходили на російську сторону? Ми гадаємо, що не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, доки один за одним не поскладала своїх кісток, де кому бог дав.

Після закінчення війни, року 1811-го, в Румунії робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всіляких забіглих душ, і найбільше — з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку чинили комісари російські, турецькі й молдавські, і тоді російські підданці, щоб не дістатися знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону й висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців одразу збільшилась.

 

ВІЙНА ЗАПОРОЖЦІВ ІЗ НЕКРАСІВЦЯМИ

Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини, запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їхньому місці. Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козаки не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися.

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811-го рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.

Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою.

Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі. Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунайцем і з півдня — лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю слабшого.

Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям казав: “Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів”; некрасівцям же на їхні скарги відповідав: “Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі в султана іншої землі”.

Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована.

Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.

 

ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойовані ними землі, певних відомостей нема; старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадаський лиман, річкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березі Дунаю між Тульчою й Ісакчою; другі проводили її од міста Преславу на Георгіївському гирлі Дунаю до Разіна, і треті — від Кам'яного лимана, біля того ж гирла Дунаю, і теж — до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів святого Георгія до Чорного моря. Опріч того козаки хоч і перейшли всім кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали рибальських заводів у Вилкові та Катирлезі, маючи там свої військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці впорядкували Січ, цілком подібну до останньої, на. Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі від поля лежали окопи завдовжки в дві верстви, їх копали ще в давні часи італійці, потім поновлювали некрасівці й, нарешті, підправляли запорожці. З півдня й зі сходу Січ захищалась річкою Дунавцем, із сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та військових байдаків, на Дунавці, знову-таки, так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 років, яка відмежувала Покровську Січ од Задунайської, вся старшина тут була із старих запорожців, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий лад. Тільки й одміни було в Дунавці проти Січі на Підпільній, що шинок стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега у самій Січі.

Січове життя за Дунаєм мало в чому відрізнялося од життя на Дніпрі. Так само не допускалося жіноцтво; всі сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили на хутори та слободи. Неподалік Січі, на північ, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили в Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Преславі, Тульчі й подекуди окремими хуторами; на острові ж святого Георгія лежало велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки в Івончі, Горгові та Катирлезі.

Військова рада та вибори військової старшини відбувалися щороку, а коли саме — кажуть не однаково: добродій Скальковський в історії Нової Січі твердив, що, як і на Дніпрі, старшину за Дунаєм обирали на Новий рік, а добродій Кондратович із народних переказів передає, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Січовій церкві.

Так само, як і два століття тому, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби в церкві, на Січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. Там військова старшина складала свої клейноди й по тому козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років підряд; наприклад, відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навіть серез строку, як, скажімо, року 1816-го змінили чотирьох кошових.

В останні роки існування Січі права брати участь в обранні старшини почали домагатися одружені козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, своєю волею, скасував Запорозьке Задунайське Військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, що старі, поважні козаки кінчали своє життя в монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було такого монастиря, як Самарський; із Задунайської Січі запорожцям доводилось іти “спасатись” або на “Святу Гору” (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кінноти за Дунаєм козаки мали небагато, певне, через те, що після згону з Буджака, під час російсько-турецької війни 1787 — 1801 років, вони більше, як 15 років, не володіли степом. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунів.

Під час війни військом керували наказні отамани, обрані тими ж козаками, що вирушали в похід. Як і за часів Нової Січі із запорожцями була своя церква й священик.

Войовничий хист козаків за Дунаєм занепав. Це так і мало бути, бо зникла та провідна мета, яка породила на світ Військо Запорозьке — боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, які вже нічим не зачіпали Україну, а за бусурманів проти християн, і така суперечність не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад бойового хисту в задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, таку полегкість мали тільки ті запорожці, які вже побували на війні.

Пошук на сайті: