Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 57)

Старі дніпровські козаки після переходу Січі на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом із старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї; нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки, як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом дедалі міцнішало, а земля між Дніпром та Дністром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднішою. По дорозі українців ловили пани й забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдові втікачі ще не були в безпеці, бо молдавани й турки, що жили у Молдові, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6 — 7 років блукання від одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож за Дунай, запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих “вожаїв”. Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на прощу, а повертаючись назад, підмовляли людей тікати од панів і йти разом із ними за Дунай на Січ. Такі “вожаї” приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких “вожаїв”, бо їм на Січі видавали пашпорти, як турецьким підданцям.

Про труднощі переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

Ой, да Дунай-річка та широка,

Та на перевозі все глибока,

Да луги із лугами,

А береги з берегами...

Ой, там запорожці приїжджали

І молодих бурлак проводжали...

А тепер не проходять

І бурлак не проводять —

За превражими панами!

Ой, да наші пани все поляки,

А пишуть письма про бурлаки:

“Да коли б нам їх піймати,

Да кого б нам оддати

Да у ті нещасні солдати”.

II

Там стояли все могили,

Де бурлаки проходили.

Та степи за степами

І луги з берегами...

Там чумаченьки проходили

І бурлаченьків провозили.

А тепер не проходять

І бурлак не провозять —

Все за вражими панами.

Наші бурлаченьки догадались —

Через Дунай-річку перебрались.

Та Дунай річка-мати,

Та не дай погибати

Нам, безщасним сіромахам.

Суд у Задунайській Січі був такий же, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки засуджували, як і на Запоріжжі, до шибениці.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав, як служити, й після того висвячував і постригав.

Землю в Задунайському Запорожжі так само ділили, як і на Дніпрі. Всяк, хто будував собі оселю, мав право орати землю й засівати стільки поля, скільки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робітників, так що й за Дунаєм незабаром почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна і кожен курінь мав свого окремого гармашного завода, а то й декілька. Збували рибу запорожці у великі міста по Дунаї: Галац, Браїлів та інші. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в ті часи ходили табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й із капканами та іншим приладдям.

Окрім рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. Вони вільно ходили працювати по всій Туреччині і заробляли там досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав відрами на- кіш; торгували ж у шинку самі запорожці, кожен курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Від турецького султана запорожці мали жалування й “таїну”, себто припас. З нього їм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олію, порох та олово (свинець). Скільки од султана мав кожен козак таїни невідомо; жалування ж — десь 12 карбованців на рік.

Незабаром після впорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошового діду Рогозяному. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо після року 1814-го про нього вже ніхто не згадує. Дід Рогозяний був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим він недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і жив у 1815 році, то мав би дуже похилий вік.

Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки підряд. Слідом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про нього збереглося таке оповідання: Січовий пан-отець Лук'ян Куліш сказав раз у його присутності в церкві промову, в якій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. “Церква у нас, — сказав він, — вся в золоті, а по вікна в крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!” Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пішов у монастир Мирнопоянський і так скінчив своє життя ченцем.

Після Литвина до кінця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, напевно, були досить нікчемні люди, і їх хутко скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те, що він ночами навідувався до молодиць.

Під час кошевства Рясного запорожці, з наказу султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони якусь участь у боях — невідомо.

Після Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кіш посилав 600 козаків у Стамбул ставити на якійсь річці “муругілі”, чи “заставки” (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломієць розказував року 1881-го про ті роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: “по три хліби на день давали” і платили добре; “Паша було приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота”.

Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці й навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів; з чого можна думати, що він був людиною освіченою.

З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білугу та Грицька Головатого. Тоді греки, маючи намір підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб відмовити запорожців допомагати туркам. Філарет виголошував у Січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й закликав їх повернутись у Росію, даючи поруку в тому, що всім подарують їхні провини, й вони мали великий вплив, і між козаками збиралися наради про те, на чому їм стати.

Настрій старих дніпровських січовиків у той час добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї:

Закричала ластівонька,

Зо дна моря виринаючи,

Гомоніли запорожці,

Та й по Січі походжаючи:

“А що будем, братії, робити,

А що будем починати?

А чи будем на Русь іти,

Чи будемо у турчина проживати?”

“А чом же нам на. Русь іти?

Вже ж нам, браття, з родиною

Та й до віку не видатися!

Справді, де б старі, самотні діди знайшли б собі притулок на Україні, коли їхні. батьки давно вже були на тім світі, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немічні? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших утікачів з України. Більшість із них покинула в рідному краю жінок та дітей, і надія на нове спільне життя з ними не могла, не манити втікачів назад, додому.

Скінчилося на тому, що якась частина запорожців, разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чернявським виїхала із Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно й наділив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожців невідома — більшість їх розійшлася на заробітки.

А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афону, колишній отаман. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі й, скинувши із себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю.

Запорозький Кіш, з наказу султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Мороза. Є деякі відомості про те, що козаки брали участь в облозі Місолонгі, але їхня доля була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком небагатьох, загинули в морі.

На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозуміли його, як божу кару за пролиття християнської крові.

Року 1825-го кошовим отаманом за Дунаєм став Василь Чернюга, а 1826-го та 1827-го — Василь Незамаївський. За останнього кошового австрійський консул у Галаці передав на Кіш листа від російського коменданта в Ізмаїлі Тучкова. В ньому повідомлялось, що наближається війна Росії з Туреччиною, що російське військо зараз же перекинеться на турецький бік Дунаю, і через те запорожцям треба заздалегідь подбати про свою долю й перейти на російський бік.

Становище запорожців, справді, було кепське. Вже дві попередні війни показали, що турки не можуть вистояти проти Росії. Можна було побоюватися, що Росія забере ті землі, де сиділи запорожці, і їм доведеться переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже ніяких зв'язків з Україною. Незважаючи на те, старий дніпровський січовик Незамаївський не згодився на пропозицію російського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всіх втікачів із російської сторони, і про тих земляків, які жили слободами й не мали змоги переїхати на російську сторону разом із козаками.

“Не я на Дунай козацтво заводив, — казав Незамаївський, — не я й виводити буду”. А тим часом, сподіваючись скрутного становища війська, він, покладаючись на свою старість, на Покрову року 1827-го відмовився наново бути кошовим.

 

ОСТАННІЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ)

Охочих брати булаву кошового під такий час було небагато, й козацтво довго сперечалося, кого настановити отаманом. Почувши про такий безлад на Січі, підняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом із козаків Золотоніського повіту Полтавської губернії. Біля року 1820-го він, покинувши свою сім'ю пішов в Одесу на заробітки й там вчинив щось таке, що змусило його втекти на Дунай до запорожців. Приписавшись на Січі в Платнирівський курінь під прізвищем Бондаря, він брав участь у війні турків із греками, а 1827-го був отаманом Платнирівського куреня. Які зв'язки мав Гладкий із задунайськими селянами і з яких причин вони хотіли мати отаманом саме того, хто через півроку віддав їх на поталу туркам — невідомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Січі, зумів запобігти собі ласки на Коші і в селах.

Козаки не сперечалися із селянами, й Гладкого проголосили кошовим. Після обрання, а можливо, що й раніше того, він зав'язав зносини з генералом Тучковим і, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добре жалування, а всім козакам і втікачам з України — амністію і волю разом з родинами до кінця життя, Гладкий згодився перейти на бік Росії. Проте, коли став підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче зрікатися підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися із своїми задумами від усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання, він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом із райєю (селянами), в Єгипет. Та чутка, справді, дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше поставилась до переходу за Дунай, на російську сторону.

З початку року 1828-го великий візир прислав на Січ наказ готувати козаків до війни; на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 13000 запорожців було вислано до Силістрії. Почувши, що треба йти “бити брат на брата”, багато запорожців розбіглися по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це сприяло заходам Гладкого. Він вирішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому перейти на російський бік, хоч і міг передбачати, що султанський гнів за його зраду впаде на тих козаків, що перебуватимуть у турецьких руках.

Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків, Гладкий хотів вирядити їх у Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, змусили його самого йти з ними. Щоб заспокоїти козаків, Гладкий вирушив у Силістрію, але там запевнив візиря, що йому треба вернутись на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях козаків, а далі, підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне (Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візирю, і він відпустив Гладкого на Січ.

 

ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦІВ

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: