Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4377
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4350
Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами й, побоюючись, щоб старі діди, між якими ще був живий і грізний дід Рогозяний, колишній кошовий, не подали звістки про його зраду в Тульчу, він похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та ще дещо з військового добра й зі своїми прихильниками, кількістю біля 200 душ, сів на байдаки й подався Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилкове.

Гладкому було байдуже, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому лишилося двісті козаків, зате він віз із собою військові клейноди й, отже, стане перед царські очі не як втікач із Туреччини Йосип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилкове, він приєднав до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав їм навіщо бере їх із собою. Тільки підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив усім запорожцям, куди вони пливуть. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були з ним, скорилися комендантові Ізмаїла.

У той час в Ізмаїлі перебував цар Микола І, і після недовгого карантину Гладкий із запорожцями став перед ним і вручив йому військові клейноди й грамоти турецького султана та німецького цісаря. При тому, як одностайно показують усі джерела, сам Гладкий і козаки були в смушевих шапках із кольоровими верхами, в жупанах із “чотирма рукавами”, себто з вильотами, в широких кольорових штанях та шкуратяних чоботах, себто в тій одежі, в якій запорожці ходили в урочистий час і два століття тому.

На прохання запорожців прийняти їх під свою ласку, цар одповів: “Бог вас простить, батьківщина прощає і я прощаю!”.

Саме в той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтись через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився цареві вказати таке місце. Недалеко Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована серед дерев і очеретів. Турки не знали про неї й лишили те місце без оборони, а Гладкий саме туди й повіз переднє російське військо. За ним стало переправлятися й головне військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав Гладкому й себе перевезти на той бік, кошовий сів на стерно байдака, а за гребки взялися курінні отамани та військові старшини, й разом вони перевезли царя на запорозькому байдаку через Дунай до війська; згодом же так само повернули його й назад до Ізмаїла. Задоволений імператор дав Гладкому чин полковника й, до того ж іще, нагородив як його, так і всю старшину Георгіївськими хрестами.

Після того Йосип Гладкий брав зі своїми запорожцями участь у війні з турками і дістав за те генеральського звання.

Коли скінчилася війна, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на південному березі річки Кубані, та Гладкому це не сподобалося — він боявся, щоб його Задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо від нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за Дунаєм, і він випросив у царя, щоб із Задунайських запорожців було засноване окреме козацьке військо, похваляючись, що тоді він зуміє зібрати ще багато запорожців з турецької сторони.

Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його бажання й, призначивши для вихідців з-за Дунаю землю біля Азовського моря, звелів називати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним отаманом. Доки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, що він хитрощами захопив із Катирлеза та Вилкового, побачивши зміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати в Азовське військо біглих людей, навіть молдаван і циганів.

Нарешті року 1832-го Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Кальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому — 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам — по 400 десятин, а іншій старшині — по 200 десятин. На решті землі були засновані станиці Микільська, або Кальчик, Стародубівка, Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.

Таким чином ніякої обіцяної запорожцям Січі на Кальчику закладено не було; із запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, стали перевертнями:

Йосип Гладкий — генералом і заможним поміщиком, старшина — підпанками, козаки ж — селянами.

Року 1865-го Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили на Кубань і посадили між Анапою та Новоросійськом; решту ж повернули на поселенців і почали брати на службу в російське військо, як про те навіть згадує пісня:

А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить.

А все ж нам козацьку славу зробить!

Під час переходу на Чорномор'я азовські козаки ще визнавали себе нащадками запорожців і не хотіли виходити зі своїх осель на переселення, доки не понесли разом із ними військові клейноди; коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не як військо — однією купою зі своїм осередком, а мішають із донцями, терцями та азіатами, то підняли справжній бунт, і тільки зброєю примусили виконати наказ начальства.

Генерал Гладкий помер року 1866-го від холери в місті Олександрійську, де на старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, впорядковану онуками. На надгробку такий напис: “Генерал-майор Йосип Михайлович Гладкий. Козак Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 10 июля 1866 года”. Нижче на тому надгробку вибито вірш Тараса Шевченка “Б'ють пороги”, який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Січі.

За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові, справді, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло, корисне Російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім має бути ясно, що своїм вчинком Гладкий завдав лиха не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм від помсти турків, румун та мокан, а й усій Російській державі; бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм велику українську колонію, Росія має Добруджу, щільно залюднену румунами, між якими винародовлюються останні нащадки задунайських запорожців.

 

КІНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦІВ

Коли звістка про зраду отамана запорозького Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, розпач охопив увесь український люд, бо всі боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, залишивши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж із села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусіднє українське населення, щоб забрати їхні маєтності, й тільки молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, які раніше чимало потерпали від запорожців, тепер почали в плавнях полювати на них, як на дичину, і вбивати поодинці. Як розповідали сучасники, під той час у Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.

Коли до Січі наблизилося турецьке військо, то застало там тільки п'ятьох старих дідів: колишнього кошового отамана діда Рогозяного, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалиґу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі й усі загинули від турецьких ятаганів. Упоравшись із тими бранцями, турки підпалили церкву й інші січові споруди, лишивши од Січі самі руїни. В Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він одразу ж одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав в Андріанополь.

Скасування Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки — його ворогами, й зовсім не мали на думці покидати турецьку землю. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх запорожців смертю, і, тільки із заступництва австрійського посла, він згодом помилував іх, хоч наказав тримати до кінця війни у в'язниці, посилаючи їх щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожців був старий козак Іван Балан, і запорожці ж мали в тюрмі й похідну церкву із священиком Устином.

Через якийсь час запорожців з Андріанопольськоі в'язниці перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли скінчилася війна, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим, щоб жило воно подалі від російського кордону, й одмежував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом із священиком пішли, було, оглянути новий край, і хоч там їм дуже сподобалося, бо, як вони розказували, була добра вода й рибні плеса й неподалік Святої Гори (Афону), та, розміркувавши гаразд, запорожці не наважились осісти через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, й за кілька років усі козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землі хоч в Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та, невідомо, з яких причин їхнє прохання не було задоволене, й випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку, як звичайні рибалки. Сюди ж один за одним поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.

Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як розповідає народна пісня, даремні були їхні заходи:

А вже років більше сотні, що козак в неволі

Понад Дніпром ходе, викликає долю:

“Гей ти, доле, вийди з води,

Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!”

“Не вийду, козаче, не вийду, соколе!

Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,

Гей, у неволі, у ярмі,

Під великим караулом у тюрмі”.

 

ВЕЛИКИЙ ЛУГ

 

Ой Січ — мати ой Січ — мати!

А Великий Луг — батько!

Ой що в лузі заробити,

Те у Січі пропити

Уривок із запорозької пісні дуже влучно пояснює, як дивилися козаки на Великий Луг і за що для себе мали Вони називали його батьком, себто тим, хто давав їм життя

І справді коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців, бо чи втрималася б у XV — XVII і навіть у XVIII століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада — серед численних татарських орд. Але разом із тим ця пісня зазначає, що Великий Луг був місцем праці та заробітків запорожців.

 

ДИВО ПРИРОДИ

Великий Луг споконвіку відомий давньому культурному світові. Ще за чотири століття до Різдва Христа, себто за 2300 років до наших часів, грецький учений і письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту лісом низину, порізану й омиту протоками Дніпра, яку він звав Гілеєю.

За часів запорожців Великий Луг починався з того місця, де Дніпро, вихопившись із-поміж скель Карпатського передгір'я і пересягнувши розкидані на його шляху пороги та забори, поділявся спочатку на дві широкі протоки, що оточують Хортицю, а далі відразу ж за цим островом, неначе зрадівши, що вибіг на рівнину, заходився розкидатися на тій площині протоками, спершу на південь та схід, — ліворуч, а далі вже на захід, — праворуч Південно-східною межею Великого Лугу й Хортиці стала протока, або річка, Кушугум, а нижче — до лиману Великої Води — річка Кінська, й тільки на невеличкій частині — головна водотока Дніпра. Південно-західною межею Великого Лугу, на протязі 35 верст од Хортиці, протікав Дніпро, а там, аж до лиману Великі Води, ті протоки, що відбиваються од Дніпра в праву руку, а саме Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Річище, Орлова, Лапинка, Підпільня, Піскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортиці до лиману Великої Води, міряючи Дніпром, простягся на 110 верст, упоперек же він шириться найбільш на 20 верст, а найменш — на 3 версти. Вся ця величезна площа, яка складає понад 1000 квадратних верст, або більше мільйона десятин землі, поросла лісами, очеретами та високими травами, прикрашена озерами та лиманами й порізана протоками Дніпра, а через те була найбезпечнішим місцем для схованок запорожців од татарських загонів.

Татари, як кочівники і степовики, взагалі вирушали в походи кіньми й завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами та багнищами; коли б же вони й задумали знайти запорожців у Великому Лузі, користуючись човнами, й заїхали б у глиб Лугу, то так заплуталися б серед безлічі озер, річок та лиманів, що не тільки б не виявили своїх ворогів, а навіть самі не повернулися б назад. Через те козаки й тулилися зі своїми Січами завжди поближче до Великого Лугу, щоб їх там ніхто не дістав.

Самі Січі стояли в місцях, з яких було легко випливати човнами на Дніпро чи виходити кіньми в степ, тому траплялося не один раз, що вороги захоплювали й руйнували Січ, але викорінити запорожців їм ніколи не вдавалося, бо, забачивши свою слабкість, козаки закопували в піски гармати й скарби й, подавшись човнами в непролазні пущі Великого Лугу, перебували там доти, аж поки вороги відходили геть. Так запорожці вчинили й року 1557-го, коли їх, разом із гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило на Хортиці стотисячне військо турків, татар і волохів; так зробив і кошовий запорозький Іван Сірко, коли року 1679-го до Чортомлицької Січі наближалося велике турецьке й татарське військо; коли ж після невдалих повстань Сулими, Павлюка та Остряниці на знесилене Запорожжя року 1638-го прийшли поляки, вимагаючи, щоб козаки віддали їм свої гармати та спалили свої чайки, то запорожці закопали гармати в пісках, а чайки відігнали в озера й там затопили в очеретах; проте коли через десять років Богдан Хмельницький подав гасло, що час козакам повставати за свою волю, — на Січі одразу ж дістали гармати й чайки, бо запорожці добре пам'ятали, де саме ховали свої скарби.

Так велося на Січі аж до останніх часів, і якщо року 1775-го Війську Запорозькому вдалося вирвати з облоги численного війська російського генерала Текелія й перейти на Дунай, то знову-таки через те, що Запорозька Січ стояла, як і всі попередні, на березі Дніпрової протоки Підпільної, на межі Великого Лугу.

Коли поглянути на карту Великого Лугу, то майже посередині, а саме — в тому місці, де на правому боці Дніпра лежить нині місто Нікополь (Микитин Ріг), а на лівому — село Кам'янка (стародавній Кам'яний Затон), тут Великий Луг звужений до трьох верст. Тим перешийком він поділявся на дві частини, з яких нижчу, або південну, запорожці в давні часи звали Базавлугом; мабуть, через те, що там впадала зі степу річка Базавлук, і тільки північну частину називали Великим Лугом.

Пошук на сайті: