Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Перш за все із тих описів ми знаємо, що Січ року 1583-го містилася на острові Буцький, що тепер зветься Томаківським. Він лежить на Дніпрі проти устя річки То-маківки на межі Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Від правого берега острів Буцький відмежовується протокою Дніпра Ревуном, двома озерами та Чернишівським лиманом, а з півдня ж його миє Дніпрова протока Річище й широкий, на десять верстов, луг або, по-теперішньому, плавня. Середина острова здіймається високою горою, що до берегів сходить помалу й тільки побіля Річища спадає кручами.

На острові був добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ Запорозька стояла на південному боці, біля Річища, де січові окопи збереглися й до наших часів.

Доступитися до Запорозької Січі на Бучацькому було нелегко, бо протока Ревун доволі широка й перейти її оружною рукою було б неможливо. Гармати хоча й могли дістати острова, та, як видно з плану, Січ ховалася за високою горою й могилами. Підійти ж до Січі з боку Річища годі було й думати, бо там на цілу милю слалися непролазні пущі плавнів.

Запорожці зустріли Зборовського аж у порогах і провели до себе на Січ та, зібравши за кілька днів раду, привітали його урочистими промовами, вихваляли його лицарство та завзяття й, обравши гетьманом, почали лагодитися до походу на Молдову.

Чутки про заходи Зборовського невдовзі дійшли до кримського хана та до молдавського господаря, й обидва вони, боячись, щоб запорожці не розгромили їх, прислали на Січ своїх посланців. Господар пообіцяв подарувати Зборовському 500 коней, аби він одмовився від цього походу; кримський же хан відступав йому Молдову, аби запорожці не воювали з татарами.

Зборовський запевнив посланців, що не думає йти ні на Молдову, ні на Крим, і, разом з тим, просив татарської допомоги в поході на Московщину. Та ханські посланці відповіли на це, що вони не можуть на це пристати, бо з наказу султана хан має виступати проти персів, і він був би дуже радий, коли б і Зборовський пішов на перську землю спільно з ордою.

Далекий од ідей козацтва і охочий до авантюр, знатний польський шляхтич, не спитавши волі січового товариства, згодився на спілку з ханом. Та це порушення звичаїв Запорозького Війська, де воля була вища за владу гетьмана, не минулося Зборовському марно: козаки, довідавшись про його вчинок, скликали раду й почали дорікати гетьманові за спілку з бусурманами, що мучать у неволі сотні тисяч їхніх братів; коли ж гоноровитий шляхтич став погрожувати, що примусом поведе запорожців на персів, то козаки вхопили його в свої дужі руки, насипали в пазуху піску й хотіли кинути в Дніпро. Але Зборовський зумів якось одпроситися і, скорившись волі ради, зрікся спілки із ханом.

Тим часом війна Польщі з Московщиною скінчилася, і Зборовський, не знаючи, що робити на Запорожжі, вирядив 2500 козаків у верхів'я Бузького лиману, куди молдавський господар обіцяв вислати йому коней, а сам із частиною війська на кількох десятках байдаків виплив Дніпром у Прогної. Минаючи Аслам-город, Зборовський запевнив турків, що не буде воювати проти татар, і ті пустили козаків далі без перешкоди.

Зборовський справді не міг зачіпати татар і турків, бо мав уже від своїх приятелів листи про те, що король дуже гнівається на нього за цей похід; але бути із запорожцями біля татар і не зчепитися з ними — було неможливо, бо січовики не мали сили спокійно дивитися на них. Через те сталося так, що комонні козаки, йдучи до Бугу, зразу ж, по шляху, почали бити випадкових турків і тим збентежили Очаків.

Не відаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декілька байдаків солі й вирядив їх на Січ; сам же з іншими поплив лиманом до місця, куди мало підійти комонне військо. Та тільки тут сталася пригода. Сподіваючись на лихо від походу козаків, турки вже підстерігали їх у Бузькому лимані з десятьма галерами та кількома десятками сандалів і, побачивши своїх запеклих ворогів, зразу ж почали громити запорозькі чайки з гармат.

Тікати запорожцям було нікуди. В запалі вони кинулися, було, штурмувати галери, але турецькі сандали чинили їм перешкоди, а галери своєю пальбою знищували козаків і навіть топили їхні чайки.

Побачивши, що скрута, запорожці примчали до берега і, поховавши чайки в шелюгах, позалягали на кручах у ямах, що їх повиривали вепрі.

Радіючи з того, що зненацька застали запорожців, турки хотіли всіх їх захопити в полон і з тим висадили частину війська на берег, та козаки не далися до рук туркам, а вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а решту ж загнали назад на галери.

Відбившись од турків, запорожці пішли понад лиманом угору, гадаючи сполучитися зі своїм комонним полком, аж тут знову лихо: зі степу набігло чимало татар і давай закидати стрілами; до того ж із лиману зненацька вдарили турецькі гармати.

Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночі; коли ж стемніло, вони повернулися до своїх чайок, позносили на них поранених товаришів і, спустивши човни на воду, почали потай обминати турецькі галери. Та й цього разу не пощастило запорожцям: більшу частину військових чайок турки захопили і, перебивши чимало товариства, забрали решту в неволю. Врятувалося тільки вісім чайок із Зборовським, і вони піднялися до устя Бугу, де й з'єдналися з кіннотою, що нічого не знала про пригоди свого невдалого гетьмана.

Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборовським, який погубив стільки товариства, запорожці скинули його з гетьманства й, обшарпані та голодні, пішли на Січ; Зборовського ж із наказу короля 1584 року було схоплено, привезено до Кракова й там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину.

 

БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ

Розраївшись із Зборовським і повернувшись до Січі, запорожці зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського і, посідавши на чайки, попливли на лиман ловити турецькі галери та визволяти товаришів із неволі. На цей раз похід був далеко щасливіший, і козаки, застукавши турецький флот біля Очакова, напали на нього зовсім несподівано й, добувши майже всі галери штурмом, повизволяли своїх товаришів, а самі галери попалили.

З походу Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на острові Тавань, не міг забезпечити турків од козацьких походів на лимани та Чорне море. Запорожці вміли його обминати в темні ночі. Далеко трудніше було їм повертатися назад, бо турки вже знали про них і підстерігали на всіх Дніпрових протоках. Іноді, щоб вернутися на Січ, запорожцям доводилося пробиватися крізь турецькі засади силою і втрачати частину товариства; іноді вони витягали чайки на берег, переносили їх на плечах, обходячи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що топили свої чайки нижче Асламу і йшли пішки на Січ, кидаючи в Дніпро чимало важкої здобичі.

Після нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листі до короля, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козаків.

Щоб заспокоїти султана, Стефан Баторій наступного року (1585-го) послав на Січ шляхтича Глембицького вгамувати запорожців, а непокірних привести на волость, та козаки пустили того посланця “у Дніпр води пити”, себто втопили, самі ж того ж таки року аж двічі ходили на татар степами.

 

ГЕТЬМАН МИХАЙЛО РУЖИНСЬКИЙ

Останні походи відбулися вже під проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський через те, що дозволив утопити королівського посланця, мусив поступитися гетьманством. Перший похід Ружинський здійснив під Перекоп, а другий — на річку Кальміус та Берду. Звідти запорожці пригнали на Січ 40 000 татарських коней, а захоплені ними землі по Кальміусу й Берді стали від тих походів їхніми володіннями.

Щоб помститися за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на Таволжанському острові, але запорожці встигли заступити татарам шлях і не пустили їх на правий берег, — тих, що спромоглися перебратися, побили або потопили.

Року 1587-го запорожці наскочили на Очаків і, вирізавши турків у передмісті, поробили там драбини та тими драбинами вдерлися вночі й у самісінький Очаківський замок і побили й там бусурманів. Визволивши з неволі чимало земляків та навантажившись здобиччю, козаки щасливо повернулися на Січ.

Року 1588-го запорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під Бичиною Голубка було вбито, запорожці ж повернулися додому.

Інші ж козаки на тридцяти чайках виходили того ж року в Чорне море і, напавши на Крим недалеко од Козлова, розгромили його околиці й без втрат припливли до Дніпра, захопивши ще в дорозі кілька турецьких кораблів із крамом. Таких крамарських суден запорожці в ті часи, треба гадати, захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про те, як про звичайну річ:

Ой, сидить козак на демені,

Він деменом повертає,

І на Чорне море поглядає:

Ой, пливе судно одним-одне,

В ньому турчин сидить з туркмнею,

А туркеня сидить, вона не гуляє —

Шовковий рушник вишиває;

Ой, кому цей рушник буде —

Ой, чи турчину, чи татарину,

Ой, чи козакові молодому?

Ой, це буде кошовому молодому.

 

КУЛАГА

Року 1589-го запорожці знову виходили в море під проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до міста Козлова й угледівши біля нього кілька турецьких, риштованих гарматами, галер, дочекалися в морі ночі, а як стало темно, то атакували ті галери, перебили турків і, визволивши невольників, попрорубували в галерах днища й пустили їх під воду. Впоравшись із галерами, Кулага пристав до Козлова й дозволив козакам грабувати базарні крамниці. Це було зроблено необачно, бо, доки запорожці розбирали крам, козловський калга Феті-Гірей скликав озброєних татар і кинувся на запорожців, побиваючи їхні розрізнені купи.

Завзято рубався Кулага, та козаки не встигли згуртуватися навколо нього, й татари його вбили, а кілька десятків запорожців захопили в бранці. Інші ж січовики, відбившись од татар, посідали на чайки й виїхали в море. Там вони обрали своїм отаманом Лободу й, пограбувавши під його проводом Білгород (Акерман) на Дністрі, повернулися на Запорожжя.

У всіх цих походах в останні роки брали участь, разом із запорожцями, й українські городові козаки. Від реформи Стефана Баторія 1589 року визнавалися тільки права козаччини; від його обмежень не лишилося і сліду. Реєстри городових козаків не поновлювалися, й жалування козакам не платилося, а через те кожен козак звав себе реєстровцем, аби не платити податків і не підлягати панові. Городові козаки, як і до реформи, літували на Січі й вирушали разом із запорожцями в походи й навпаки: багато січових бурлак виходило на зиму (“вилежувати зиму”, як казали запорожці) до українських міст, і, таким чином, певного поділу козаків на реєстрових та запорозьких знову на якийсь час не стало.

Що більше наближалося XVII століття, то козаччина дедалі зростала й зміцнювалася, й чутка про хист і відвагу запорозьких козаків гучніше лунала повсюди, чи, як висловлювалися запорожці, “дибом по світу вставала”.

 

ЗАПОРОЗЬКІ ВОЛЬНОСТІ

Й УКЛАД ВІЙСЬКОВОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ

НА ЗАПОРОЖЖІ

 

Досі не згадувалося про те, що Військо Запорозьке жило в себе на Запорожжі, які воно мало звичаї й розпорядки, а також не оповідалося про землі й річки Запорожжя через те, що історія не зберегла нам відомостей про перші десятиріччя козаччини.

Наприкінці XVI століття Військо Запорозьке вже цілком склалося та почали визначатися й межі запорозьких земель.

 

ЗАПОРОЗЬКІ ВОЛЬНОСТІ

Універсал польського короля Стефана Баторія не визначив усіх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Дніпра до самісінького лиману, оберігаючи Дніпрові перевози від татар. Через те межі визначено пізнішими документами за часів Богдана Хмельницького, і самі запорожці дотримувались їх, обстоюючи від сусідів та стверджуючи, що в тих межах козаки володіли землею “споконвіку”, себто скільки старі люди пам'ятають.

На захід од Дніпра межа простягалася від устя Тясмину коло Дніпра (так вона зазначена й у згоді Польщі й Росії 1686 року), прямуючи до Чорного лісу, далі ж — річкою Виссю до Синюхи. Від устя Синюхи запорожці вважали межею своїх вольностей річку Буг аж до лиману та лиманом стільки, доки “кінь копитами дна дістає...” Від лиману межа проходила до того місця Дніпра, де в нього впадала річка Кам'янка, хоч певних ознак межа ніколи не мала. Вона прямувала через річки Інгул та Інгулець, а землі обабіч цієї межі однаково використовували запорожці й татари; в дійсності ж степами кочували ординці, а на річках рибалили козаки. Від Кам'янки межа з кримчаками справді “споконвіку” пролягала Дніпром аж до річки Кінські Води, а далі тією ж річкою сягала аж її верхів'я. Від Конки межа знову зникала в степах і, перекинувшись через Токмак-Могилу, підступала до річки Берди, а звідти проходила морем до устя Кальміусу. Піднявшись цією річкою до верхів'я, знову губилася серед степу в околицях Савур-Могили. Тут, на сході, межі запорозьких земель дуже часто змінювалися. Часом запорожці поширювали їх аж за Міус та Кринку до річки Лугані і нею — на Донець; здебільшого межа з Кальміусу переходила на Кривий Торець і, прихопивши трохи лісів за Дінцем, тяглася до устя Береки, а звідти переходила на Орель і цією річкою діставала вже Дніпра.

Татари довго не хотіли визнавати жодних меж із запорожцями і, вважаючи всі землі своїми, не тільки переходили ними за нападів на Україну й Московщину, а навіть у спокійні часи кочували там із великими табунами коней. Доки козаки не мали своїх постійних осель, опріч Січі, вони не турбувалися про це, але вже на початку XVII століття, як тільки почалася боротьба із Польщею й запорозькі землі (найбільше на Правобережжі) стали забудовувати хуторами й зимівниками втікачі з України, то Військо Запорозьке заходилося обороняти свої межі зброєю, і татари, що випасували коней у степах, змушені були тікати до Криму без своїх табунів.

Пошук на сайті: