Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Нижче балки Бабурки, саме де кінчається острів Хортиця, в Дніпро впадає невеликим лиманом глибока балка Капустянка з річкою в ній Нижньою Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, після скасування Січі, доживали віку запорожці: Попович, Задирака, Нечіпай, Самарський та інші, перебиваючись рибальством, полюванням, бджільництвом та скотарством. А року 1780-го в цих місцях уже стояла слобода князя Потьомкіна — Любимівка, якою згодом володіла графиня Скавронська; потім слобода перейшла до Міклашевського, а від нього дісталася німцям, і на землях запорозьких зимівників на Нижній Хортиці з'явилося три колонії: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка) та Нижня Хортиця; слободу ж Любимівку року 1800-го переведено на лівий бік Великого Лугу в інші маєтності племінниці Потьомкіна.

За дві версти від Дніпра з балкою Капустянкою, або річкою Нижньою Хортицею, сполучилася дуже красива балка — Колюча; а над нею, з лівої руки, досі збереглися окопи на невелику кількість війська. До деяких часів належать ці споруди — не досліджено.

Нижче устя річки Нижньої Хортиці високі гори правого берега Дніпра відхиляються од нього, лишаючи найбільше по байраках низини до версти завширшки, і туди споконвіку перекинувся ліс із Великого Лугу. За першим таким лісом лежить село останнього гетьмана України графа Розумовського — Розумівка, яке він разом із 35 275 десятинами грунту дістав у подарунок від цариці Катерини після зруйнування Січі. Згодом це село придбав практичний Катеринославський губернатор Міклашевський, заплативши по 25 копійок за десятину. Проти Розумівки року 1916-го я застав перевіз через Дніпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвідчує, наскільки вже тоді побільшало людей з обох боків Великого Лугу, що там виникла потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий — з Нижньої Хортиці й Розумівки на село Балабине.

Нижче Розумівки ліс тягнеться понад Дніпром версти чотири, ховаючи за собою піски: це урочище Біляй, прозване так од козака Біляя. Оглядаючи 1916-го року цю місцевість, де колись росли надзвичайно гарні дерева, я застав, що всі дорогі тверді породи: дуб, граб, клен, берест і ясен — вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто низьке та криве, але верби, осокори, явори й інші м'які дерева ще стояли в усій своїй красі.

За Біляєм, після невеликих пісків, біля устя Калинівського байраку та і в його ложі, шумить ще ліс, хоч і не густий, а за ним — знову піски. На пісках у Біляях і поблизу Крутого Яру помітні ознаки стародавнього житла або військового стану: печища, череп'я та маслаки, кутасті кінці стріл, кулі, креміння, а часом і гроші. До якої епохи належать усі ті речі, ще ніхто не дослідив; із того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за часів Візантійського царства.

Не можна не пошкодувати про байдужість наших археологів до сього місця, бо всі знахідки тут хутко розтягують, а було їх і на початку XIX століття дуже багато. Як розповідав 1885 року дід Джерелівський, “...за Канівським, ближче до Розумівки, на пісках, багато печищ., а біля них знаходили здоровенні, червоні тикви; ці тикви не схожі на наші: вони заввишки аршин, або й більше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й становили на землю...”

Як зміг я помітити, за сорок літ, що я не бачив Великого Лугу, берегом Дніпра, між устям Нижньої Хортиці та Лисою Горою все менше стає лісу, та дедалі більше пісків, і долю правого берега Великого Лугу не важко вгадати.

Найчарівнішим місцем між Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр. Глибокі, порослі дубовими лісами, тернами кручі сього яру неначе зберігають у собі таємницю минулого життя сих місць; криниці ж із джерелами холодної, як лід, і прозорої, мов кришталь, води надають йому вигляду привітного затишку. З оповідань дідів, після зруйнування Січі запорожці ще довго ховалися тут од кріпацтва, живучи в землянках, і позакопували в Канівському байраці та по всіх Хортицях великі скарби.

Давно колись — кажуть діди — в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а тепер тужать і журяться за козаками пугачі!..

Ліс із Крутого Яру в давні часи виходив на гору і слався степом до року ж 1916-го він зацілів лише в самому байраці; побіля нього ж, на горі, ростуть тільки поодинокі груші.

Нижче Крутого Яру йде берегом добрий ліс, а. далі високий берег знову підсунувся до Дніпра й випнувся горою на 50 сажнів заввишки, прозваною Лисою через те, що на самісінькому її версі, над зеленим лісом, жовтіє сипучий пісок. Лисою звав її у своїх записках навіть посол німецького цісаря Еріх Лясота, що проплив повз неї Дніпром року 1594-го.

Лису Гору видно здалеку: з міста Олександрівська (18 верст), з острова Хортиці й навіть із гори, що на захід од Кічкасу (28 верст). Це — дуже цікаве з'явище.

На версі, який досить великий, гора має кілька глибоких розлогих ям, і в одній із них з-під кореня осокора, з піску, пробивається чимале джерело. Криниця там ніколи не висихає і взимку не замерзає. Народні перекази твердять, що сю криницю викопав апостол Андрій, коли, їдучи Дніпром із Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишні люди ще й тепер мають цю воду за святу й цілющу.

По Лисій Горі, кажуть, чимало трапляється гостряків од стріл, стремен та іншої зброї. У давні часи, за переказами, од Дніпра до Лисої Гори було сажнів 50 берега з лісом; коли ж я приїздив сюди року 1916-го, то весь той ліс уже було змито Дніпром, і навіть підрізано водою й саму гору сажнів на десять. Можливо, що за кілька десятиріч і верх гори з криницею впаде в Дніпро. Од Хортиці до Лисої Гори скелі ще не покидають Дніпра і утворюють під його правим берегом кілька забор: Велику Розу-мівську, Терлівську та Домаху. З островів же на сій частині Дніпра чималих два: Старик — під лівим берегом, одразу ж, нижче Розумівки, та Крутоярський — посередині Дніпра, проти Крутого Яру. Про інші острови (коси) нема чого і згадувати, бо їх то намиває, то руйнує вода.

Нижче Лисої Гори на три версти простяглася правим берегом низина, вкрита ще й зараз чудовим лісом. Зветься вона Наливачем, певне, через те, що в повідь наливається водою. Проти Наливача на середині Дніпра лежить забора Посередівська.

Від одного мисливця, якого здибав біля Лисої Гори, я чув, що по лісах, навкруги гори, ще в XX сторіччі водилися дикі кози, але до 1916 року їх вибито вщент. Вистріляно навіть вовків, і в Наливачі тепер найбільшим звірем зосталася лисиця. Полювати на неї з'їжджаються до Лисої Гори пани-поміщики з усіх околиць і тому, треба думати, що й цього дорогого звірка скоро тут не буде.

Нижче Наливача берег підходить до Дніпра, невисокою горою, а велика річка підмиває її й рушить землю у воду й, перенісши на кілька сот сажнів, насипає з неї коси й острови. Казна витрачає великі гроші, аби одвернути Дніпро від правого берега, та це їй не вдається. За півтори версти від Наливача лежить велике село Міклашевського (селяни звуть його Матлашем) — Біленьке. Прозване воно так від балки Біленької, що прямує проз нього. Купивши тут землю від генерал-поручника Каменського, Міклашевський року 1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повіті на Полтавщині, кріпаків і переселив їх у Біленьке, до того ж, зібрав сюди ж таки всіх запорожців, що лишилися на його землях од часів зруйнування Січі.

Над селом Біленьким, на високій горі, міститься сила могил. Найбільша з них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Забєліним, причому тут знайдено шматки від давньої колісниці та кінську збрую. Глибоко в могилі виявлено три домовини, а в одній із них, під дошками й соломою, було чотири кінських кістяки з вуздечками срібного набору. Дві інші домовини не відомо хто пограбував, і тільки в тій печері, що її прокопали і нею лізли злодії, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча.

В селі Біленькому року 1916-го я застав перевіз на поронах, якого раніше не було. Нижче села під лівим берегом Дніпра лежить великий, порослий добрим лісом острів Тарабаш, відмежований од берега широкою протокою Грузькою. Ще нижче — аж три невисоких острови. Проти третього з них із правої руки в Дніпро спускається балка Червона, що відділяє землі Міклашевського від володінь Струкова. Вона крутобока, красива і вкрита дубами та грушами. Зараз нижче устя — висока гора; над берегом вона репається, осідає лавами й сунеться до Дніпра разом із деревами й кущами. Ця місцевість у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям доброю схованкою, бо має багато глибоких та широких розщелин і печер.

Неподалік тих Заломів є дивне місце, яке старі діди звуть Гульбищем. Це — вузенький ріг гори, ідо підступає до Дніпра, оточений кручами, вкритий лісом. Звідти чарівний краєвид на Дніпро та Великий Луг. Про Гульбище оповідають, що нібито колись на сьому розі стояв кам'яний стіл із кам'яними лавами навколо, а під кручею був у запорожців льох із горілкою та медом, і що се місце було найулюбленішим для їхньої гульні. Тепер ні стола, ні лав немає, і важко повірити тому, що в запорожців для втіх було якесь одне місце; певніше, що стіл та лави — це пам'ятки давніших народів, як і “ліжко Сагайдака” в Сагайдачному, що вище Хортиці, й не можна ще раз не пошкодувати, що наші вчені не досліджували Великого Лугу раніше.

Недалеко за тими Заломами, понад Дніпром і його протокою Тарасом, лежить село Верхньотарасівка. За переказами селян, ці назви походять од запорозького військового старшини Тараса, який сидів тут зимівником ще задовго до скасування Січі, а саме року 1770-го.

Після знищення Січі Верхньотарасівка з околицями дісталася казні, а 1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамі Браницькій. Та продала ті землі із селом Лессію, а він уже року 1802-го спустив їх Струковій, чий рід і досі володіє Верхньотарасівкою. Проти цього села на Дніпрі кілька островів із шелюгами та дрібним лісом. Тут же міститься й перевіз перонами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лівий берег до сіл Благовіщенського та Балки.

У селі Верхньотарасівці живуть не чисті українці, бо власники села, ще за часів кріпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди своїх кріпаків із Московщини.

За Верхньотарасівкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу відміняється: надбережні гори із 60 сажнів знижуються до 44 — 46 і відступають на 5 — 6 верст од Дніпра, а через те балки, які впадають у Великий Луг, уже мають не такі сторчові боки.

Неначе зрадівши, що можна розлитися ще ширше, Дніпро починає відкидати протоки праворуч, підходячи до самісіньких гір. Біля Верхньотарасівки од нього витікає протока Тарас, трохи нижче — Нажора, а через п'ять верст — одразу дві великі протоки — Перебій та Бугай. Слідом за протоками на правий берег Дніпра переходить і Великий Луг, так що від Верхньотарасівки аж до нижчої Лисої Гори, що біля Нікополя, Дніпро тече, оточений плавнями з обох боків, і з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попід горою за п'ять верст поміщицькі оселі: Нейдорф, Маріїндорф і, нарешті, — невелике село Підгородню.

Їдучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що біля Верхньотарасівки річку Тарас перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витікала вода з Дніпра), проте вона вже промила собі хід, і в неї можна було заїхати човном.

Ліси по річках Тарас, Нажора, Перебій та Бугай, — збереглися до наших часів ще добре, за винятком міцних порід; навпаки — на лівому боці Дніпра проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсім оголені від лісу плавні, лише з лозою та очеретом.

Річка Бугай, пробігши впоперек плавні біля п'яти верст і взявши в себе Перебій, Нажору й Тарас, сягає слободи Підгородньої, а нижче неї зустрічається з півночі з крутою балкою Березуватою. Власниця землі між річкою Бугаєм та цією балкою Яковлева охрестила сей ріг “Мисом Доброї Надії”. Коли зійти на гору від її маєтка до Чотирьох могил, то можна побачити чарівний краєвид: під ногами стелеться безкрайнім зеленим килимом Великий Луг із поплутаними по ньому протоками та озерами а на заході, над лісами, піднімається високою шапкою Томаківський острів — стародавнє запорозьке гніздо.

Відразу за слободою Підгородньою Бугай знову випускає із себе річку Тарас, тільки вже не праворуч, а ліворуч, сам же здобувши назву Джугана, відкидає у праву руку велику затоку, біля якої лежить село великого князя Михайла Миколайовича — Гола Грушівка. На високих берегах Джугана й Бугая недавно було багато хрестів над домовинами запорожців, похованих за часів Нової Січі (1739 — 1775 роки) й пізніше.

На місці, де тепер село Гола Грушівка, за доби Запорожжя, завжди були оселі старих січовиків-пасічників. Стояла тут у них навіть капличка. Називалася ця місцевість Голою Грушівкою ніби через те, що сюди доходила велика й довга балка Грушівка “наголо” вкрита колись на протязі 30 верст самим грушевим лісом. Теперішні селяни не так пояснюють назву: нашу Грушівку, кажуть вони, звуть “Голою”, що ми самі голі й босі, а голі через те, що не маємо землі.

Коли запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку зчинилася велика сварка між князем Вяземським, князем Проз орокським, графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотілося захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від якого вона через кілька рук перейшла в рід великого князя.

На запорозькому кладовищі Голої Грушівки, недалеко від теперішньої церкви, ще досі збереглося кілька козацьких хрестів.

На розі, що випнувся у Великий Луг між Джуганом та Річищем, помітні окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для січового нечисленного війська вони були б дуже просторі: коли б ті окопи випростати, то сягли б верст на дев'ять.

Південніше окопів є низина, по якій розкидані піски. Вона зветься Сірківкою, бо там останні роки свого життя перебував славний кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко. Як відомо з історії, цей лицар, занедужавши тут, на своїй пасіці, року 1680-го, помер першого серпня. Його тіло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло річками на військовому байдаці до Січі, що була тоді в усті Чортомлика, і за козацьким звичаєм поховало там із пальбою, насипавши над домовиною великого запорожця чималу могилу.

Нижче Голої Грушівки Джуган, що тут зветься Річищем, себто старим ходом Дніпра, робить велике коліно, врізуючись у плавню низьким місцем, що називається Пеклом. Повертаючи далі на північ, а потім на захід, прямує до Томаківського острова. Тут Річище відкидає од себе праворуч річку Ревун, яка обходить острів із півночі й прийнявши до себе річку Томаківку, впадає разом із ней в Чернишівський лиман. Тим часом Річище прямує до цього ж лиману з південного краю Томаківського острова.

На північ від острова, біля уста річкн Томаківки, — чимале озеро Калинівеьке, Воно, разом із Чернишівським лиманом та численними затоками Річища, в недалекі часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут риби к кілька разів менше, хоч усе-таки вона ловиться добре.

Недалеко від Томаківського острова лежить велике село Чернишівка, перехрещене урядом у Красногригорівку, яке Чернишівський лиман розмежовує на дві половини. На місці південної Чернишівка ще за часів Старої Січі сидів зимівником запорожець Черниш, чиїм ім'ям і назване і село, і лиман, і та балка, що наближається до Чернишівського лиману зі степу. З часом навколо зимівника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його перекинулася на північний бік лиману.

Пошук на сайті: