Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 62)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Опріч балки Черниццвки, до лиману підступає довга балка Кам'янка та річка Томаківка. Всі ці балки й річки скелюваті й похмурі на. Вигляд, а хрести над могилами запорожців, рясно колись розкиданих понад балками, переконують, що коааки любили сю місцевість і тулиляся зі своїми зимівниками до Томаківського острова. Та воно й не дивно, бо острів той, відомий з історії під назвою Буцький не раз, із XVI століття був осередком Запорозького Війська.

Перші відомості про те, що на Томаківському острові була Січ, маємо з польських джерел, із оповідань, писаних про подорож, шляхтича Самійла Зборовського на Томаківський острів, де він року 1583-го був на січовій раді обраний гетьманом. Наш історик же М. І. Костомаров гадає, що Січ була тут ще а року 1568-го. Це цілком можливо, бо цей острів, дуже придатний для існувадаві на ньому козацької громади. Із заходу його відділяє од степу Чернишівський лиман, через який ніяк не могли дістати запорожців тодішні гармати, бо він має біля трьох верст ушир; із півночі до нього важко підійти черед озеро Калинівське та цілу низку річок, що течуть у кілька рядів, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, і Томаківка; зі сходу ж та півдня він оточений пущами Великого Лугу та Річищем. Сам. Острів досить високо підіймався над околицями, був у байраках зарослий грушевим та дубовим лісом, на вереї ж мав степ із найкращою соковитою травою, а це для запорожців неабищо, бо давав їм змогу під час облоги випасати коней біля самісінької Січі. Весь острів має навкруги шість верст і містить 350 десятин грунту.

У наші часи околишні селяни звуть острів Буцький, або Томаківку — Городищем через те, що на ньому досі збереглися руїни окопів Запорозької Січі, Заховалися вони в найдальшому від степу кутку, за- Чотирма, могилами, над критим берегом Річища; при чому Січ мала окопи лише з боку степу; од річки ж їх або зовсім не було, або вони за чотири століття підмиті водою Остання гадка, цілком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882-го, то бачив, що трохи на південь од Січі весняна повідь Річища. так дуже підмила крутий берег, що він ізсунувся в Річище разом із деревами и кущами, що на ньому росли.

Поводатарі мої — хлопці з Чернишідки, показували мені під кручею Річища велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожців містилася скарбниця. Печера та од води мала. біля півтора, сажня заввишки і стільки ж завширшки, але швидко вужчала й поділялася на три нори, з яких одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щілина, повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то мені стала цілком зрозуміло, що всі 141 нори — наслідок роботи дощової води, яка надходила, сюди із січових окопів. Це була підготовка до такого ж залому берега, який трохи раніше стався на кілька десятків сажнів вище. Проте чернишівці, не тільки діти, а й старі, впевнено кажуть, шр тут був у запорожців льох

Окопи, що збереглися від Січі, мають упродовж 300 сажнів, із ворітьми посередині; зі сходу — 156 сажнів-, а із заходу — 86. Подекуди понад окопами є неглибокі ями, що натякають на якусь бувшу там будову.

Січ Запорозька була на Томаківському острові не тільки в XVI, а й у XVII столітті, саме під час найтяжчої боротьби козацтва з поляками, в роках 1625 — 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Січ було перенесено на нездатний до оборони Микитин Ріг. Проте ще й після того, як не стало Січі на Томаківці, сей острів усе ж таки лишався одним із осередків запорозького бурлацтва, й історії відомо, що Богдан Хмельницький, врятувався року 1648-го з польської Чигиринської в'язниці втечею на Запорожжя і, не наважуючись іти одразу на Січ, бо там тоді стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собі притулок на Тома.кшському острові, де здибав аж три сотні запорозьких козаків. Тут же, на старому городищі, завжди перебували ватаги січових рибалок.

Опріч окопів на Томаківському Городищі ще є ознаки запорозького кладовища біля могил у східній частині острова. Хрести там, як кажуть чернишівці, додержувалися до 1870-х років, тепер же всі вони побиті й розібрані темним людом на будову. Я чув од поводатарів, що на Томаківській Січі стояла запорозька церква, та тільки ще не за їхньої пам'яті її підрізало Річище й понесло за водою.

За останні роки околиці Томаківського острова занадто змінилися. По горі над обома Чернишівками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишівку, протяглася друга Катерининська залізниця й на руїнах запорозької Січі та на лиманах і протоках Великого Лугу розлягається луна від гудків важких паровиків, що мчать залізними коліями. Недалеко Чернишівки покопано рудниці й сюди навезено чимало чужосторонніх робітників та зібрано багато всілякого захожалого люду. Побувати тепер на острові Томаківці дуже легко, — треба тільки стати на станції Катерининської залізниці “Марганець”, від якої всього півтори версти до Чернишівки, а звідси вже зручно переїхати на Городище човном.

Нижче Чернишівського лиману Річище разом із плав-нею, одступає далі від берега, до нього ж підливається довгий лиман, порізаний косами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, заїхавши в цей лиман од Чернишівки каюком по річці Прогною, я так заплутався між островами, що й ночував на лимані. Та й наступного дня не зумів повернутися назад до Прогною. Довелося мені два дні пробути між чайками (мартинами), куликами та дикими качками і тільки тим я врятувався, що сажнів на сто перетяг каюка травою з лиману в Річище, і вже річкою приплив у Чернишівку, зовсім знесилений, бо вже не вистачало їжі, а гнати човна довелося проти води.

Цей плутаний лиман сполучається з великим лиманом Новопавлівським, над яким під нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлівка. Напроти цього села в Новопавлівський лиман вливається кількома протоками Річище, і разом вони впадають проти Лисої Гори в Дніпро.

З Лисої Гори, яка кручами підступає до Дніпра, відкривається величний краєвид: під ногами Дніпро, острів Орлова та Великий Луг до самісінького Кам'яного Затону (Кам'янка); на захід — Нікополь із його будинками й пристанями, а на схід — ціла низка лиманів і, як на долоні, острів Томаківка, до якого навпростець вісім верст. Коли на Лису Гору зійти під час повені, то здається, що стоїш серед моря, настільки вся площа Великого Лугу залита водою, і тільки зелені дерева, що виглядають своїм гіллям із плеса, нагадують, що незабаром повідь спаде і, замість моря, тут знову зеленітимуть острови.

Головне русло Дніпра, наблизившись у плавні до Лисої Гори, знову розділяється на дві протоки, що оточують майже круглий острів Орлову. Притому Дніпром зветься ліва протока, а права називається Орловою. Над цією-от протокою, що разом із річкою Лапинкою оточує великий ріг, Микитин, року 1638-го, за кошового отамана Війська Запорозького Лутая, козаки сіли кошем і впорядкували тут Січ. Сталося це, можна гадати, з примусу. Придушивши цілу низку козацьких повстань, що були під проводом Сулими, Павлюка, Остряниці й Гуні, поляки добралися до самісінької Січі, що стояла на Томаківському острові, а позаяк те легко їм далося, то вони тільки на тій умові повернули Війську Запорозькому його самоврядування, щоб кіш перейшов з острова на берег, де польському урядові було зручніше здійснювати за ним свій нагляд. Запорожці збудували Січ неподалік свого давнього гнізда, на Микитиному Розі, а поляки зразу ж поставили поруч із нею свою фортецю, де тримали біля 1000 жовнірів з комендантом-шляхтичем.

Проте незабаром з'ясувалося, що обране під Січ місце зовсім до того не придатне, бо річка Орлова дуже підмила під Січчю берег і зруйнувала січові будівлі. Через те на Микитиному Розі запорожці пробули тільки 14 років, до 1652-го, хоча слава цієї Січі велика, бо тут року 1648-го на січовій раді Військо Запорозьке ухвалило дати поміч Богданові Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волі українського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом і надано йому від Війська клейноди і знайдені заховані по пісках гармати.

Після переходу Січі року 1652-го на устя Чортомли-ка, на Микитиному Розі, аж до скасування Війська Запорозького в році 1775-му, лишилася козацька залога та уряд запорозького перевозу через Дніпро на татарський берег, до Кам'яного Затону, до якого від Микитиного Рогу біля трьох верст. За часів Нової Січі в Микитині стояло 40 хат, де жили урядові старшини: шафар, підшафарій, підписарій і товмачі; на околицях його було розкидано аж 300 зимівників запорожців.

Із часом Орлова дедалі дужче підрізала Микитин Ріг, і нарешті, велика повідь 1846 року обвалила у воду й залишки січових окопів, і каплицю, яка зберігалася замість січової церкви, і січове кладовище разом із кістками запорозького лицарства.

Нині на околиці Нікополя є руїни від окопів, та ті окопи викопані не запорозькими руками, а російським військом та українськими козаками під час походу на Кизикермен і Тавань року 1695-го під проводом боярина Шереметева та гетьмана Мазепи.

З пам'яток Запорожжя в Нікополі досі зацілів запорозький зимівник, невеличка гармата, знайдена недалеко від міста у Великому Лузі 1872 року, хрест із січової церкви та ще чимало церковних речей у самому соборі.

Ліси на околицях Нікополя та на острові Орловому переведено й понівечено, мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916-го нікопольські мисливці хвалилися мені, що на Орловому острові їм найкраще полювати.

 

Лівий, або південно-східний берег

Далеко менше пам'яток запорозького життя лишилося на лівому, або південно-східному березі Дніпра. Це цілком зрозуміло; ті землі ще з часів татарської руїни й до Нової Січі належали татарам. На лівому боці Дніпра запорозька влада була дійсна тільки між річками Ореллю та Самарою. Пізніше козаки захопили ще річку Вовчу й Кальміус, хоча татари раз у раз порушували січові права на ці займиша й любесенько кочували цими берегами зі своїми кіньми й худобою. Що ж до річки Московки та Кінської, які впадають у Дніпро у верхній частині Великого Лугу, то перша була татарською до року 1739-го, а друга — майже до кінця існування Запорозького Війська. Одна з балок, що прилягає до Московки, біля якої стояла оселя мого батька, й досі зветься Мечетною, бо там ще в XVIII столітті була татарська мечеть.

Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньої частини острова Хортиці впадали дві річки із назвою Московок: вище — Суха, й нижче — Мокра, яка вливаючись у Дніпро біля міста Олександрівська, сплуталася з Дніпровою протокою Кушугумом. Устя обох тих річок за часів Запорожжя були затінені гарним дубовим лісом, і тут же, користуючись із того, що на Хортиці завжди містилася запорозька залога, дехто з козаків, незважаючи на те, що обидві Московки належали татарам, сиділи на їхніх устях зимівниками. Року 1738-го російський генерал Мініх, під час походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику фортецю там, де тепер середина міста Олександрівська. Та фортеця відразу ж після війни була залишена росіянами, а натомість року 1770-го за нової війни Росії з Туреччиною, при усті Мокрої Московки царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а між обома Московками звів велику фортецю, яка мала бути головним бастіоном нової Української лінії.

За того будівництва було знищено багато кремезних дубів, як на Московках, так і у Великому Лузі. З приводу вирубання лісу Кіш Війська Запорозького посилав скарги російським генералам і навіть цариці Катерині II, та тільки ті слова лишалися без відповіді; ліс і далі рубали й не тільки на будову, а й на дрова.

21 травня року 1771-го, коли велика Олександрівська фортеця ще не була закінчена, командуючий російською фортецею повів своє військо з Олександрівська понад Великим Лугом на устя річки Кінської. Добудували цю фортецю в 1775 році, коли саме загинула Запорозька Січ, а року 1777-го вона вже як непотрібна була скасована; москалі ж, що перебували в Олександрійську, оселилися Солдатською слободою, яка існує й досі, біля міста.

Сам Олександрівськ довго скидався на село, і тільки з прокладанням повз нього залізниць почав зростати. Тепер він став значним містом із гарними просвітними будинками. Від нього Великим Лугом ходять пароплави через Нікополь до Херсона.

Із козацьких пам'яток в Олександрівську можна вказати лише на домовину останнього кошового отамана Задунайської Запорозької Січі Йосипа Михайловича Гладкого, що року 1826-го проміняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора російського війська. Його могилу можна й зараз бачити на старому кладовищі недалеко від церкви. Там є надгробок, поставлений онуками.

Про місцевість, де нині місто Олександрівськ, дід Нагірний, що року 1884-го мав дев'яносто шість літ, розказував Я. П. Новицькому, між іншим, таке:

“Річка Московка була глибока, і по ній було багато звіра й птиці. Жили й тут запорожці. Як не було ще тут кріпості, то в плавнях і скрізь понад Московкою був такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе, а. як пригнали 10 000 лапотників копать вали (будувати кріпость), то вони все за одну зиму звели”.

Там, де річка Московка впадає в Дніпро, від неї одбивається протока, що сполучається з Дніпром і відразу ж відходить од нього в ліву руку. Та протока зветься Кушугумом. Відмежувавшись од Московки й Дніпра, Ку-шугум тече до німецької колонії Шенвіза, а далі попід степовими горами на південь до злиття з річкою Кінською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина за весняної повіді сягає трьох сажнів, так що в нього заходять навіть берлини з вантажем. У першу повінь (березень) вода з Московки тече Кушугумом до Дніпра, а за другої (квітень-травень) Кушугумом тече Дніпрова вода. Восени Кушугум подекуди пересихає й поділяється на плеса.

Дід Нагірний так оповідав про Кушугум:

“Кушугум-річка взялась з Московки; вона вузенька, та глибока була зпрежду, — така вона й тепер. Колись по ній ріс очерет, як ліс, і водились бобри й виндихи. Біля Кушугума, над кручами, де тепер німецький Шенвіз (колонія), жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бур'яну, трави, листя та й зимує. Це давно діялось: як ще границя турецька була по Оріль-річку. Там, де тепер огороди й хати Шенвіза, над Кушугумом, було турецьке кладовище. Запорожці, як зігнали турка, — оселились скрізь по плавнях, де високі гряди. У них була велика сила коней, скоту, а деякі діди-сидні дуже кохались у бджолах. І козацьке кладовище було, кажуть, в кінці Шенвіза, понад Кушугумом, біля турецького”.

Я. П. Новицький у книжці “Народная пам'ять” доводить, що німці в Шенвізі часто знаходили на своїх огородах та дворах, копаючи ями, російські гроші часів, коли відбувалися походи на Крим, а саме Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни та Катерини II. Натрапляли німці ще й на глиняні баклаги й інші речі.

Ідучи понад Кушугумом залізницею, що прямує з Олександрівська на Севастополь, проминемо зразу слободу Миколаївку, а далі, перетнувши балку Суху, дістанемось до балки Виноградної. Про сю балку старі діди розказували Я. П. Новицькому:

“Тут ріс виноград, а запорожці сиділи хуторами і розводили садки. Тут були і терни густі, де стояли козацькі пасіки. В тім годі, як межували землю панам, в Круглику (ліс біля устя Виноградної) жив запорожець. Як почув він, що земля панська, — покинув свою хату та пасіку і подався за Дунай під турка”.

Пошук на сайті: