Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 63)

Через дві версти, там, де зі степу простяглась до Великого Лугу балка Дубова, лежить село Кушугумівка, або Велика Катеринівка. Це село відзначилося тим, що коли вмерла його власниця графиня Літто (Скаворонська), а потім — і граф (в 1830 роках) і прибув якийсь новий спадкоємець, то кушугумівці почали бунтувати, вимагати собі волі й навіть послали депутатів до наказного отамана Азовського козачого війська (бувшого Задунайського Запорозького), щоб узяв їх у військо. Та Гладкий не мав на те влади, і кушугумівців було за те дуже покарано.

Весь цей куток Великого Лугу належить нині графу Канкріну.

Біля Балабиноі залізниця перетинає край Великого Лугу. Місцевість тут надзвичайно чарівна, а найбільше у повінь, коли луг залитий. Для всякої водяної птиці скрізь велике привілля, і з вікна вагону здається, що поїзд летить серед моря, оздобленого рослинами.

Нижче Кушугумівки надбережні гори стають вищі й красивіші. Від балки Сухої та до Дубової підіймається сажнів на сорок заввишки гора, яку старі люди називають Шпиль-горою. Про неї у селі Кушугумівці Я. П. Новицький записав року 1885-го від старого діда Орла ось таку легенду:

“Од слободи Кушугумівка аж до Сухої балки потяглась Шпиль-гора. Розказували старі люди, що як задумав Потьомкін зігнать запорожців, то вислав генерала з військом на Шпиль-гору і давай палити з холостих пушок у Кучугури.

Там, кажуть, був їх стан. Запорожці посідлали коней і всі сорок тисяч вискочили з Великого Лугу. Кожна тисяча стала окремо, а попереду ватажки так і заграли кіньми. Генерал обвів військо очима й каже: — “Ну, братця, забирайте своє добро та виходьте на Дністровські лимани, бо тут будуть селитися слободи”, — повісили запорожці голови та й подалися до куренів... — “Бодай, кажуть, Потьомко, твої діти стілько заслужили, як ми в тебе!”

Запорожці, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались: — “Прощай, батьку, Великий Луже. Не звели ми тебе, не зведе ніхто, поки світ сонця”.

Так думали запорожці, та не по-їхньому вийшло: земля пішла в поділ, і за старих панів ліс ще держався, а як настали молоді — все вирубали, все пішло димом. У інших панських плавнях по десять год й більше риндували ліс явреї і палили його на. вугілля, а тепер од того лісу й сліду не зосталось: все попсовано та сплюндровано”.

За Кушугумівкою Севастопольська залізниця пролягає долиною між горами та річкою Кушугумом, а за слободою Катеринівкою (Мала Катеринівка) перерізує плавню саме, де річка Кінська впадає у Великий Луг і бере в себе Кушугум.

Річка Кінська дуже характерна. Вода в ній, коли порівняти з жовтою Дніпровою, здається зовсім синьою і прозорою. Маючи зовсім окрему істоту. Кінська, впавши мимоволі в протоки Дніпра, не хоче з ним єднатись, а коли місцевість примушує її 40 того, то вона незабаром знову відбивається од нього, і так плине аж до самісінького Дніпрового лиману. Під час весняної поводі Кінська тече, змита Дніпром, а проте все-таки виривається своею окремою синьою течією.

Зараз же після зустрічі з Кінською річка Кушугум повертає від неї в глиб Лугу, а східною межею Великого Ауту до самого його південного краю, стає річка Кінська.

На усті Кінської, біля Великого Лугу, розташувалося велике село Царицин Кут, або Підстепне. Лежить воно на бувшому татарському березі Кінської, і через те запорозьких пам'яток тут шукати нічого, хоч після зруйнування Січі запорожці селилися і в цих місцях.

Через три версти нижче устя Кінської в неї вливається зі степу річка Янчокрак, а ще три версти нижче — річка Карачокрак. Обидві вони відомі з історії походів російського війська на Крим у XVIII столітті, бо на цих річках, як і нд Кінській, царська армія завжди ставала табором на перепочинок. Тут же перепочивали й запорожці, що брали участь у тих війнах.

За устям Карачокраку річка Кінські Води повертає в свою течію на захід і понад крутим берегом підходить до села Скельки, а далі, звужуючи Великий Луг, підступає до устя балки Маячки й села того ж наймення. Від Маячки надбережні гори ідуть знову на південь, річка ж Кінська тече прямо, наближаючись до Дніпра й лишаючи по ліву руку од себе широку низину, вкриту цілою низкою озер та лиманів, які, напевно, були колись її водотокою. Понад сими озерами під горою легкать села: Златопіль, Павлівка, Балки таЛизаветівка, що були залюднені вже після зруйнування Січі.

Далі Кінська ще більше бере на північ і, проминувши містечко Благовіщенське та село, Іванівське, входить у великі піски, що високими кучугурами підступили до неї з лівого боку і простяглися а^с до села Водяного на 18 верст. Піски тут пересипаються з місця на-місце і ходять, як хвилі на морі, збігаючись у чималі кучугури, порослі подекуди шелюгами.

Місцевість, ця колись не була така мертва та піскувата, бо в ямах поміж кучугурами іноді трапляються ознаки перебування тут людини, а саме: черепки: з посуду, маслаки й мідні гостряки від стріл.

Ще починаючи з Маячки, річка Кінська, збираючи з Великого Лугу все більше протоків Дніпра, дедалі ширшав і, добігши до Благовіщенського, стає вже широкою і дуже красивою річкою. За селом Іванівським вона відкидає од себе протоку Перебій, а сама, маючи з лівої руки піски, а з правої — ліси Великого Лугу, сягає урочища Паліївщини і тут впадає в головну течію Дніпра. Тільки це сполучення Кінської з Дніпром ненадовго, бо через шість верст вона знову відмежовується од Дніпра на південь і спочатку під назвою Перевал, а далі під власним найменням, добігає до села Водяного і вливається в лиман, з яким підходить до села Кам'янки (Малої Знам'янки), щоб знову впасти в Дніпро біля окопів стародавнього урочища Кам'яний Затон. На сьому місці й кінчається Великий Луг і починається Базавлуг.

Кам'яний Затон козаки знали з часів існування Запорозького Війська. Дехто гадає, що саме тут було головне місто татарського ханства Саміс. За доби Запорожжя в цих місцях стояла татарська залога в митниця, щоб збирати мито з крамарів, які через Микитине та Кам'яний Затон їздили до Криму. Ще пізніше, а саме року 1696-го, за указом Петра І, тут було споруджено фортецю на велику докуку запорожцям, які ще раніше вигнали татар із цього місця і мали Затон своєю власністю.

1858 року, за свідченням О. С. Афанасьєва-Чужбинського, тут, на засипаній пісками площі од перевозу через Дніпро до Кам'янки, багато траплялося орнаментів од будинків бувшого колись міста, а діди в той час ще пам'ятали, що між кучугурами пісків були ознаки бруку, напівзнесені кам'яні огорожі та рівчаки, викладені каменем. “Після бурі, — дише дослідник, — ще й тепер на місці городища зустрічаються мідні й золоті гроші та уламки золотих речей, і не так давно знайдено тут силу таких предметів, та всі вони потрапили в непевні руки”.

Року 1916-го оглядаючи Кам'яний Затон, я ледве міг розпізнати контури фортеці, збудованої з наказу царя, настільки її вали засипало пісками.

На південь од Кам'яного Затону та села Кам'янки розлігся Білозерський лиман, у який з півдня впадав село Велика Знам'янка, що вславилося своїми виноградниками та іншою садовиною. Ця місцевість відома ще з давніших часів, ніж Кам'яний Затон. Над Знам'янкою зводиться гора, що зветься Мамай Сурка, а біля неї балка Мамайка. Збереглися оповідання запорожців про це місце... Неначе під горою біля Білозерського лиману було велике місто франків (генуезців) — Білозерка. Під час татарської руїни, коли на Білозерку напав хан, що здався Мамаєм, Білозерська цариця покинула свій маєток й перебралася за Дніпро, а Мамай, захопивши порожні квартали, заснував тут свою столицю.

Під час розкопок біля Великої Знам'янки знаходять речі скіфської й татарської доби.

 

В глибині Великого Лугу

Від Хортиці й до села Кушугумівки, що на східному березі Великий Луг тягнеться нешироким закутом, всього в дві-три версти од краю до краю. Тут ще нема чого боятися, щоб заблукати в нетрях, а проте і цей невеликий проміжок лугу оглянути пішки неможливо, бо й на сій вузькій площі чимало покрутилося проток та озер.

Од місця, де в Олександрівську міститься пристань, од Дніпра відбивається на схід глибока річка Закутна, яка весняної пори та і влітку, вся заставлена берлинами. Через півверсти від устя Закутна, ввібравши в себе протоки від річок Московки й Кушугуму, повертає на південь і тече чотири з половиною версти, маючи з правої руки за півтори версти Дніпро, а з лівої за версту — Кушугум. Щодалі, то Закутна ширшає й наприкінці переходить у лиман.

Весь цей закуток Великого Лугу між Кушугумом, Закутною і Дніпром я памятаю ще з 70-х років. У ті часи він був рясно вкритий добрим лісом. Чимало тут навіть дуба. Закутна з її лиманом шуміли очеретами; повсюди безліч дрібних проток і ходити в ций місцях можливо було, тільки роздягнувшись. Року 1916-го я застав у цьому кутку великі зміни: ліс дуже порідшав, дуби зовсім зникли, очерети щороку скошуються, і вони вже не виростають такі високі, як колись, і сам закуток утратив свій первісний вигляд і став для мешканців Олександрівська місцем для прогулянок.

Устя річки Закутної поширене й поглиблене черпалкою, зветься Оріховою бухтою. З одного боку бухти стоять залізничні вагони та лежать накидані бунти всякого вантажу й краму, а проте з другого боку ще збереглися велетні-осокори по 15 сажнів заввишки та зелені верби. Вони купають у воді свої гнучкі віти, нагадуючи про давню велич Великого Лугу.

Відпливаючи якось уранці 1916 року з Олександрівська до Херсона пароплавом, саме під час сходу сонця, я, стоячи на палубі, прямо зачарувався краєвидом устя Закутної, захищеного вербами та осокорами, острова Хортиці — стародавнього притулку запорожців, що проти пристані розкинувся довгим високим кряжем, та широкої пелени Дніпра, яка рожево-золотим килимом од вранішньої зорі простяглася на північ до похмурих скель Сагайдачного й на південь до лісів Великого Лугу.

Крім цих річок, у сьому закутку Великого Лугу, а найбільше поблизу Дніпра, лежить кілька чималих озер. Униз від Оріхової бухти, майже до річки Бандури та й за нею, ліс на лівому березі Дніпра майже вирубаний на дрова.

Взагалі треба сказати, що дорожнеча палива в роки світової війни дуже спричинилася до знищення Великого Лугу.

На версту від устя річки Нижньої Хортиці од Дніпра ліворуч витікає річка Бандура. Пробігши плавно півверсти, вона поділяється на дві протоки, з яких одна, дуже кривуляючи обіруч, простує впоперек Великим Лугом і за півтори версти, нижче Закутного лиману, сполучається з Кушугумом; друга, повернувши на південь, зливається з річкою Домахою, що вийшла з Дніпра на дві версти нижче Бандури, проти острова Розумовського, і теж впадає в Кушугум.

Ще на дві версти нижче з-за острова Розумовського в лівий бік Дніпра витікає річка Мірошник, що, перетнувши Великий Луг упоперек, упадає в Кушугум двома протоками: однією — нижче села Балабине, а другою — вище Кушугумівки, де станція Севастопольської залізниці Кушугум.

Увесь сей куток Великого Лугу, починаючи від Закутного лиману й до річки Мірошника, надзвичайно порізаний протоками. Окремі протоки, випливши з більшої річки й пробігшим невелику відстань, кінчаються болотом або озером. Через те перейти впоперек Лугом од Дніпра або до Балабиного чи Кушугумівки ще в вісімдесяті роки було зовсім неможливо — хоч і недалеко впорядковано шлях на Балабине, хоча в повідь його заливає. Ліси в сій частині Лугу збереглися дещо краще, ніж у горійшній. Східний край цієї плавні нижчий від західного, і його надовше заливає весняна вода.

Хоч як важко майже до осені переходити через усі горішні плавні пішки, та зате легко досягти їх човном. Коли комусь треба перебратися з Розумівки в Балабине або Кушугум івку, то замість того, щоб їхати Дніпром до Олександрівська, а звідтіля залізницею до станції Кушугум і зробити понад 20 верст; можна з Дніпра дістатися туди ж річками: Бандурою, Домахою й Мірошником (всього три-чотири версти). Можна пропливти і вздовж усього горішнього кутка Великого Лугу, бо всі річки сполучені одна з одною. Для сього треба перебратися Дніпром у З-кутну, а доїхавши до лиману, повернути в Кушугум та, пропливши до річки Бандури, запливти в Домаху, а з неї — в Мірошник; останньою ж річкою можна знову повернути в Дніпро, або до села Кушугумівки.

Із озер у сьому закутку Великого Лугу найпомітніше Оріхове, яке лежить трохи вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато водяних горіхів. На вигляд вони схожі на бараболю, але з корінцями, як у цибулі. Їдять їх печеними й вареними. Озер же з назвою “Оріхове” у Великому Лузі не одне, і в них горіхи водяться ще й досі. Озера горішнього кутка (а їх чимало) дістали здебільшого назви за прізвищами тих запорожців, що осіли біля них на грядах (сухих місцях) після знищення Січі, як, скажімо: Тригубівське, Цимбалове, Сухинине, Тарасівське, Бережнівське, Кононове та інші.

Коли запорожці, що до зруйнування Січі сиділи зимівниками навколо Великого Лугу по болотах та байраках, довідавшись після падіння Січі, що їхні грунти помежовані вже на панів і що їхні діти будуть кріпаками, вони кидали свої хати й переходили у Великий Луг, сподіваючись, що там їх не знайдуть, але пани дісталися й туди, а позаяк запорожці ні за що не хотіли визнавати себе кріпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб віддати сухі гряди Великого Лугу, де вже запорожці поставили собі хати, їм же — в оренду за невеликі гроші, і старі діди доживали там віку, рибалячи, доглядаючи бджіл. За прізвищами тих дідів околишні селяни й почали називати річки, озера, гряди або урочища. Проте збереглися ще у Великому Лузі й стародавні назви, як, наприклад: Кушугум, озеро Лукновате (що поросло лукном, себто куширем та іншою водяною рослиною), річка Домаха тощо.

За Кушугумівкою Великий Луг починає розширюватися й проти устя з лівого боку річки Янчокраку сягає найбільшої ширини — 20 верст. У горішньому кутку широкої частини Лугу треба оглянути цілу купу озер, що звуться Лебедовими. Всіх їх п'ять. Найбільше з них тягнеться на півтори версти. Лежать вони неподалік Кушугумівки між річками Бистриком та Кушугумом, оточені вогкою низиною, вкритою безмежними очеретами, а поміж озерами росте рясна діброва. Це дуже притаманний закуток Великого Лугу, що був колись притулком довгошиїх лебедів. Тепер цю птицю в сих краях і не згадують, бо на лебедових озерах нині плавають лише дикі качки та чайки-риболови.

Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них являє собою неначе затоку Дніпра й, одбившись од нього версти за дві вище Крутоярського острова, заходить у глибину плавні кількома колінами на три з половиною версти. Ушир це озеро має всього від кількох десятків до півтораста сажнів. Друге Криве озеро лежить на дві версти нижче першого і сполучається з ним маленькою протокою. Воно кутасте і схоже на чотири пальці руки, де кожен палець у версту довжини, і сягає те озеро не менше, як півтори квадратової версти.

Вище першого Кривого озера, між Дніпром та річкою Бистрик, проти маєтку пана Міклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на триверстній карті генерального штабу “Кичище”. Від Дніпра воно захищене добрим лісом, із боку ж Бистрика — відкрите. Це доволі висока гряда, на якій помітні ознаки хат і перебування людей. Можливо, що тут були запорозькі заводи. Старі рибалки оповідають, що “тут було запорозьке кишло”, себто постійне зборище, але не Січ, бо руїни всіх січей нащадки запорожців звуть городищами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: