Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 65)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Кінчається ця частина Великого Лугу урочищем Паліївщина. За народним переказом, тут жив один із видатних козаків Семен Палій. Звідсіля він вийшов на заклик польського короля Яна Собеського року 1681-го на Україну й почав на Фастівщині поновлювати винищене під час Великої Руїни козацтво. Міцно осівши у Фастові, Палій усе своє життя зброєю обстоював права козаків і взагалі українського народу. І в людській пам'яті він залишився й досі, як певний лицар і оборонець народний. Урочище Паліївщина й недалека від неї, за чотири версти через Дніпро, — Сірківка — дорогі пам'ятки про двох великих синів Запорожжя. Гарно й затишно в Паліївщині, й рибалки показують навіть скелю, де любив сидіти Палій.

У тій частині Великого Лугу, що перекинулася на правий бік Дніпра, найширший куток проти Томаківського городища (біля 8 верст), а найвужчий (2 1/2 версти) саме проти Сірківки. З озер, починаючи зі сходу, тут найбільші: Кругле, Головате, Лопуховате, Савка, Оріхове, Рогозовате, Піскувате та цілі десятки лиманів у бік Нікополя. Річки всього цього кутка: Бугай, Тарас, Джуган, Ревун, Річище та Цимбал далеко ширші й прудкіші, ніж річки півдня Великого Лугу.

Тут же, в середині Лугу, найкраще збереглися ліси. Саме проти Паліївщини лежить понад Дніпром урочище, що зветься Велика Пуща. Такого лісу, як був у ній ще року 1883-го, не відшукати по всьому Великому Лугу. Величезні, в чотири обхвати, дуби з розлогим гіллям, що могло б захистити від дощу цілий курінь запорожців; височенні, в 15 сажнів, — осокори, лапасті клени, стрункі ясени, здається, шикувались один перед одним, вихваляючись, хто темніше заступає землю од сонця, а груші, кислиці та шовковиці сперечалися між собою, хто рясніше засипле землю плодами. Тяглася Велика Пуща від устя Кінської п'ять верст на схід, до протоки Куми, та стільки ж на захід, переходячи за устя Перевал; упоперек же вона мала від півтора до чотирьох верст.

Року 1916-го, пливучи вздовж Великої Пущі пароплавом, я вже не бачив ні дубів, ні іншого твердого дерева, а взагалі у Великій Пущі ліс був високий і чи не найкращий у всьому Лузі. Невеликий шматок сієї пущі, проти Томаківських островів та устя Річища, відрізано найкрасивішою, здається, на всьому Дніпрі протокою, що зветься Дніприщем.

 

ЛУГ БАЗАВЛУГ

За Микитиним Рогом, або Нікополем, розлягається Базавлуг. Дніпро тут викидає із себе чимало води праворуч річкою Лапинкою, а сам, звужений, пробігши три версти до Кам'яного Затону, починає виробляти великі колеса і дедалі дужче схилятися на південь. За Кам'яним Затоном із Дніпра ліворуч знову витікає Кінська і, прямуючи на південь, одразу розширює Дніпрову долину між Лапинкою й Кінською на 15 верст.

Року 1916-го я побачив, що тут річку Кінську перегачено кам'яною греблею, щоб утримати більше води у Дніпрі, та вона не хоче скорятися інженерам і, обминаючи греблю, тече таки своїм давнім річищем.

Весь час, доки пароплав рухається до річки Павлюка, що відбивається од Дніпра на 12-й версті нижче Нікополя, з нього вряди-годи видно високий правий берег Дніпра з Нікополем, селом Лапинкою й іншими населеними пунктами, де Дніпро круто повертає на південь, із-поміж високих осокорів визирає лівий берег із горами Мамай-Сурки. Перед Павлюком Дніпро вже розмежований на дві великі протоки, а між ними лежить помітний острів Братан; проти витоки Павлюка розташувався острів Сулима з руїнами стародавнього городища. Саме в сьому кутку Великого Лугу сполучені ймення двох безталанних українських гетьманів Сулими й Павлюка, що в роках 1635-му та 1637-му підняли із запорожцями повстання проти польської шляхти й обоє загинули у Варшаві од рук катів. Руїни на острові Сулимі зовсім ще не досліджені — не відомо навіть, до якої доби вони належать.

На південь та схід від острова Сулими, між Дніпром та Кінською, розляглася чимала площа Великого Лугу. Річка Кінська, обминувши піски Кам'яного Затону та Білозерський лиман, підходить до села Знам'янки і, пробігши попід горами Мамай-Сурки, повертає на захід, а за 20 верст після виходу до Дніпра, біля урочища Карай-Дубина, знову зливається з Дніпром. Весь закут, який лишився між Дніпром та Кінською, 20 верст завдовжки та до 8 впоперек, незважаючи на близьке сусідство колись татарських міст, що були в Кам'яному Затоні та за Білозерським лиманом, із давніх-давен належали запорожцям, як і решта Великого Лугу. Північна частина сього кутка майже цілком знівечена: ліси вирубані, там лише очерет і шелюг; і недалеко той час, коли плавні на річках Мельничисі та Лебедисі перетворяться на такі ж піскуваті кучугури, які розляглися на місці Кам'яного Затону.

Середня частина сієї площі, до річок Суриці й Чайки, збереглася трохи краще. Вона ще вкрита лісом та озерами: там багато заток од річки Кінської. Тут кілька озер із назвою — Закутнє, озеро Піскувате, Глибоке, Хрящувате. Лозовате, Кваша, Бідне тощо. Пробратися впоперек плавні, поміж тими озерами, просто неможливо — вся площа геть заросла очеретом та лозою.

У цей озерний край із Дніпра тече річка Лебедиха і, відрізавши острів десь версти на три завдовжки та дві завширшки, знову впадає в Дніпро. Цей острів, названий на карті — триверстці Степакове, за часів Запорожжя мав ймення від річки Лебедихи. З історії він знаний тим, що року 1679-го велике турецьке й татарське військо, загрожуючи Січі, наблизилося аж до річки Базавлука; тоді славний кошовий запорозький Іван Сірко, виступивши зі своїм товариством назустріч ворогам і не маючи надії здолати турків, перевіз на сей острів із Чортомлика січову канцелярію з усіма козацькими скарбами та церквою. А коли турки, побачивши на сім боці Базавлука хоробре Запорозьке Військо, не наважалися на нього напасти, то Кіш Запорозький знову полишив Лебедиху та й вернувся до Чортомлицької Січі.

Крайній, між річкою Лебедихою та Кінською закуток плавні весь порізаний озерами, протоками й затоками. Між озерами одне має назву Лебедеве. Мабуть, ця місцина була найбільш укохана лебедями. Тут безліч островів, які з давнини вславилися своїми пасовиськами. Серед них найвидат-ніші: Хмельницький та Кінський, за які запорожці часто змагалися з татарами.

Про них Я. П. Новицький записав цікаве оповідання:

“Як гетьманував над козаками Хмельницький, то вище урочища Карай-Дубини, з правого берега Кінської, була і його плавня. Біля Карай-Дубини був перевіз, були й броди козацькі, де з турецького берега переганяли коней цілими табунами. У Хмельницькій плавні паслась, кажуть, така сила коней, що ніхто їм щоту не знав. Сюди їх гнали з Туреччини. Як під добру ласку, то козаки не брали за се грошей із татар і ногайців, бо й самі пасли коней на їх суміжній землі.

У Таврії, біля урочища Мамай-Сурки, жив турецький (татарський) хан Мамай. Дуже лютий був собака, і таке ж кляте було і його військо. Спуску не давав ні запорожцям, ні чумакам: де пійма, там їм і амінь. А в Січі був кошовий Сірко. Давай Мамай загравати з Сірком... Раз піймав запорожця, зняв з голови волосся із шкурою й пустив: “Іди, — каже, — до свого Сірка та скажи, що я йому хвоста увірву”. Кошовий Сірко, як почув се, так і скипів... Сів на коня та як свиснув, як свиснув! Збіглися запорожці. “Ану-те, — каже, — хлопці, сідлайте коней та махнем до Мамая в гості”. Посідали козаки на коней і подалися. Мамай зібрав військо й вискочив навстріч. Сірко до нього: “Ну, — каже, — попробуєм, хто кому хвоста увірве!” — і давай кошматить... Побили Мамая, побили його військо, забрали добро — і були такі...”

Нижче Лебедихи, в урочищі Карай-Дубини, Дніпро підступає до самісіньких гір лівого берега й знову вбирає в себе Кінську. Краєвид на село й гори Карай-Дубини найкращий, здається, на Базавлузі, а напроти села Карай-Дубини на правому березі Дніпра, в урочищі Петрівщина, йому додає краси, хоча й молодий, але рясний ліс.

Через дві версти Кінська знову випручалась з обіймів Дніпра, але ненадовго, бо, відмежувавши з лівої руки острів Погряничний, вона вже вливається в Дніпро. Нижче сього острова, під горою лівого берега, притулилося село Ушвалка, а нижче нього, теж над Дніпром — Бабине. Звідсіля Дніпро повертає на захід і кількома колінами наближається до південного краю лиману Великі Води, поєднавшись на дві версти нижче з устям Базавлугу.

Ліс на нижньому кінці Базавлугу дуже винищено й на місці колишніх пущ і непроглядних нетрів нині хлібороби любісінько викохують капусту, і якось дивно бачити поміж очеретами та осокою грядки огородини і тут же, між капустою, довгоногу чаплю, що, стоячи на одній нозі, неначе сумує за минулим привіллям цих місць.

Щоб не заблукатись усередині Базавлугу, треба знову вертатися до Нікополя й починати огляд із нього, йдучи правим берегом.

Річка Лапинка, відбившись од Дніпра зараз же за лісом, рухається на захід, беручи трохи на північ. Понад нею, степом, тягнеться високий кряж, рясно засіяний могилами. За часів Запорожжя берегами Лапинки густо скрізь стояли в довжиках запорозькі зимівники. Місцевість ся була завжди забезпечена від татарських наскоків, і через те тут були найзаможніші козацькі сидні. Нині понад сією річкою на 12 верст щільно розташувалися великі села: Сулицьке-Лиманське, Лапинка та інші, що облягають Нікополь.

Кряжем, понад сими селами, пролягає два шляхи: один стародавній, що ще за часів Запорозької влади простягався із Чортомлицької та Покровської Січі на Микитин Ріг та у Крим; другий — залізничний, Катерининська залізниця. Із старого шляху видно, як на долоні, майже весь Базав-луг із його лісами, річками, озерами; із залізниці ж, на жаль, нічого не побачиш, бо вона лежить із північного боку кряжу. З нього можна загледіти лише розлогі степи й, сидячи в поїзді, навіть важко уявити собі, що за якихось три версти від тебе міститься така божа краса, як Базавлуг.

Пробігши під горою всього півтори версти, Лапинка відкинула од себе річку Шарай, що подалась упродовж Дніпра й зливається з ним проти острова Братана. За п'ять верст нижче сього шара Лапинка випускає із себе цілу низку дрібних річок і проток: Велику Скажену, Малу Скажену та Бистрик. Ті річки поділяються ще на дрібніші протоки й укривають сей куток Базавлуга струмками, наче павутинням. Нарешті проти села Неплюєве останні води Лапинки поділяються на дві річки Бакай та Коканю, які, обігнувши другою кілька верст, круто повертають на південь і впадають у Сулицький лиман, а вийшовши з нього під одною назвою — Бакай, прямують на сполучення із степовою річкою Чортомлик.

Бистрик та Скажені, вийшовши з Лапинки, зазнають на своєму шляху чимало змін: Бистрик, одбившись від Лапинки, тече побіля озера Коровчиного та Кочкуватого, далі перепливає озеро Свиняче море і впадає у Бакай; річки ж Скажені, сполучившись за дві версти від Лапинки, знову розливаються вже на чотири витоки: Ткачеву, Цаврину, Гнилу та Грузьку, які прямують до устя Чортомлика, перетворивши сю степову річку на широкий і довгий лиман.

З озер у цьому кутку Базавлуга найпримітніші: Піскувате, Кремсо, Василеве, Великий Лиман на урочищі Муро-вому й нарешті — Рачне між річками Скарбною та Павлюком. Перша із сих річок вийшла із Дніпра проти острова Братана, а Павлюк нижче урочища Криве Коліно, проти острова Сулими. Обидві вони біжать до устя Чортомлика і, злившись тут із Бакаєм та цілою павутиною дрібних річок, утворюють невеликий лиман, серед якого напроти Чортомлицького рогу та слободи Капулівки, лежить невеликий, але славний в історії Запорожжя острів Базавлуцький, що тепер зветься Городищем через те, що на ньому збереглися руїни Запорозької Січі.

Перші історичні відомості про цей острів маємо року 1594-го. Тоді римський папа та німецький цісар воювали з Туреччиною. І, шукаючи собі спільників, направили своїх послів до запорожців. Цісарський посланець Еріх Лясота, що залишив про цю подорож записки, знайшов Запорозьку Січ на острові Базавлуцькому. Він уже був дуже підмитий водами Скарбної, Підпільної та Павлюка і на той час мав невелику площу. Се можна бачити з того, що коли Кіш запорозький скликав раду, щоб вислухати чужоземного гостя, обміркувати його пропозиції, то запорозьке товариство, через тісноту в Січі, мусило переїздити на берег, де на зеленому степу й відбувалася козацька рада.

Базавлуцька, або, як її назвав історик Скальковський “Баторієва Січ”, була першою офіційною Січчю, бо вся організація Війська Запорозького, разом із виборною старшиною, була затверджена польським королем Стефаном Баторієм року 1576-го на прохання гетьмана Якова Богдан-ка (Ружинського) саме тоді, коли Січ містилася на острові Базавлуцькому. Вона стала свідком розквіту й найвеличні-шої слави Війська Запорозького. Звідсіля гетьман Сагайдачний року 1606-го вирушав у свої надзвичайні морські походи. З Базавлуцького острова запорожці плавали через Чорне море, громили Варну, руйнували Синоп і Трапезунд, палили околиці Царграду, знищували велику турецьку фортецю Кафу в Криму, визволяли щороку з турецької неволі десятки тисяч християн, кілька разів одверто нападали на великі турецькі флотилії й розбивали їх ущент, так що нагнали жаху на турків, і султанське військо доводилося батогами саджати на кораблі. Весь світ знав тоді про запорожців і мав їх за найславетніших лицарів.

За часів Сагайдачного Базавлуцьку Січ було зруйновано. Сталося се восени року 1617-го, коли турецька флотилія на чолі з Ібрагімом-пашою підстерегла, що гетьман із військом вирушив здобувати Анатолійський берег, й піднялася Дніпром угору до самісінької Січі й спалила церкву й курені. Сагайдачний тоді оселився з кошем на голові Хортиці.

Проте місцевість Базавлуцької Січі принаджувала до себе запорожців і, пробувши кілька років на Хортиці, вони перейшли ближче до Базавлуцького острова — на Томаків-ський, а звідти року 1638-го — на Микитин Ріг, потім же — року 1652-го з Микитиного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг і стали кошем на розі, проти руїн Баторієвої Січі (сучасне Городище). Тут, біля устя Чортомлика, від поля були покопані глибокі рівчаки й насипані високі вали на 100 сажнів уздовж і з баштою біля воріт у 20 сажнів навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбної стояла стіна з двох високих тинів, забитих глиною. В ній зробили 8 пролазів, щоб козаки могли ходити по воду; над тими пролазами були бійниці для пальби з рушниць. Окопи на старому Городищі також поновили й на ньому відбудували нову церкву.

Чортомлицька Січ існувала до року 1709-го, себто 57 літ. Першу її добу (до 1680 року) уславив полковник, а далі кошовий Іван Сірко. Не було року, щоб запорожці не вирушали із Січі на криваві й славні походи. Кілька разів козаки наскакували на татар, прокладали собі шлях через мури Перекопа й руйнували весь Крим, змушуючи хана втікати за гори. Сірко стільки пролив тоді крові, що орда вже не могла відродитися й поволі занепала. Чортомлицька Січ бачила в своїх окопах і турецьких яничарів, що потай із татарами приходили мститися запорожцям за їхні напади, але Сірко врятував Січ і поміж куренями вигубив 13 500 душ бусурманів.

Року 1680-го Івана Сірка не стало. Коли він помер, то запорожці привезли тіло свого славного кошового на Чортомлицьку Січ й урочисто поховали на січовому кладовищі. Його могила із надгробком, поновленим після повернення Війська Запорозького з устя Дніпра (з Олешок) на Базавлуг, стоїть і нині трохи вище від руїн козацьких окопів серед слободи Капулівки на 20 верст нижче Нікополя.

Пошук на сайті: