Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 67)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4377
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4350
Скалозубовим островом і кінчається луг Базавлуг, а разом із ним і весь запорозький Великий Луг. Хоч Дніпро ще й далі, до самісінького Чорного моря відкидає од себе в береги протоки; і Кінська так само не хоче бігти у злуці з ним, а все відходить ліворуч, та вже протоки обох річок не захоплюють таких великих просторів, як між Хортицею та Великими Водами, а біжать вузькою долиною; ліси ж там часом уриваються та змінюються пісками. Але й близькість турецьких міст XVI та XVII століть: Аслана, Тавані й Кизикермена унеможливлювала для запорожців тримати у своїй владі подальший низ Дніпра.

На Базавлузі збереглося далеко більше стародавніх назв річок та урочищ, пов'язаних з найменнями українських діячів та привідців українського народу, а саме тут містяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; річки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине.

Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на своїх дослідників і можуть бути зовсім знищені, лишившись назавжди невідомі науці. Навіть на малому Городищі в пущах Великого Лугу та на городищі острова Сулими, де, за переказами дідів, були навіть Січі, досі не побував жоден учений. А давні дослідники вже постаріли, то ж час би взятися за сю справу молодшим, і я був би щасливий, коли б се моє оповідання заохотило до вивчення рідного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.

 

ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ

Не забути мені вас, прудкі дніпрові хвилі... Не забути вас, прозорі, блакитні. Й вас не забути, похмурі скелі Хортиці й зелені дуби Сагайдачного. Вже старість тисне мені на плечі, а Сагайдачне з його чарівними, величними краєвидами, мов намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима.

Хто з українців не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що із запорозьким товариством воював проти гатар і турків, зруйнував силу їхніх міст, спалив незбориму Кафу й визволив із неволі безліч християнських бранців? Того самого Сагайдачного, що, як співають люди, “проміняв жінку на тютюн та люльку” та здобув Україні невмирущу славу? А чи багато хто з українців бачив те місце, що його й через чотири століття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?

Хутко, невпинно біжить час... Рік за роком відходять у вічність минулого й несуть із собою не тільки людей, свідків колишніх подій, а й зовнішні ознаки давнього життя й природи... І те, чого ми через свою недбалість не хочемо бачити сьогодні, того вже не побачимо завтра.

Доля судила мені вперше глянути на світ сонця недалеко від Хортиці, Дніпрових порогів, Сагайдачного і взагалі недалеко від давніх запорозьких гнізд. За мого дитинства на берегах Дніпра ще чимало жило синів запорозьких козаків, свідків слави, а далі й руїни Запорозької Січі. Ще переказували з уст в уста оповідання про славні події запорозького товариства й про недолю останніх запорожців після зруйнування Січі. Ще живі були подекуди старі запорожці із Задунайської Січі, а один із тих небораків навіть доживав свого віку в оселі мого батька... Ще ходили степовими шляхами валки чумаків і лунали на безкрайньому обширі зелених просторів давні чумацькі й козацькі пісні.

От і заманулося мені пригадати дещо з минулого, а найбільше — розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбіше для мене з усього запорозького краю.

 

ПЕРША ПОДОРОЖ

Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволі. Се було 1864 року, коли мені виповнилося сім літ. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гімназії, а я й ув'язався з ними.

Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.

Я дуже добре пам'ятаю, як надвечір ми з'їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани перевозили людей і хури пороном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього ранку.

— Коли б господь дав, — казали вони, — щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.

Та знов:

— Коли б господь дав, щоб не було горішнього вітру...

— А як буде горішній вітер, — із жахом питався я, — то що тоді?

— Дуже зноситиме порона вниз...

— Та й куди занесе?

— А туди... — похвалився брат своїми знаннями з географії, — куди тече Дніпро... У Чорне море!

— Оце нехай господь милує! — спинили його мати. — Не годиться такого казати.

З'їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.

Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий, крем'язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він притуляв той шматок дідові до люльки.

На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманів на кожній, і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.

Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:

— Ліва греби, права табань!.. Махає!..

Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік і чогось махав нам шапкою.

— Справді махає, лихо його матері! — почулося між лоцманами. — Ану, наляж, хлопці...

Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.

З жахом і слізьми мати питали у лоцманів, що то воно коїться, й ті, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пішла крига, яка й досі там стояла.

— Не дивно, — додав старий лоцман, — що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!

За хвилину знову почулися лункі вибухи й шум, і назустріч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно білою піною вкривало Дніпро від берега до берега, краями зачіпалося за надбережні скелі й камені, з тріском репалося й кололося і, викидаючи на скелі шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону.

— Привертайте, бога ради, до берега! — з розпачем у голосі благали мати.

— Куди там до берега?.. — пробубонів старий лоцман. — Хіба щоб пробити порона? Тут камінням усі береги заток укриті.

— Пускаю ходом! — знову гучно сказав він до гребців. Порон повернувся і, наче відірвавшись од берега, поплив на середину річки. Крига дедалі підступала ближче, але бистра течія підхопила й порон і понесла його геть од крижаного поля.

Високі скелі Кічкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися від нас далі й немов поринали у воді. Повз нас з обох боків бігли піскуваті береги, а від низу Дніпра виринали з води нові, великі, дивовижні скелі й попереду всіх три стрункі та високі шпилі, немов оброблені під величезні монументи.

— Куди ж сховатися? — обізвався до стернаря його молодий підручний.

— А що, може, злякався? — з посміхом спитав старий, — Тобі, Миколо, вже так, що мерщій би заховатись?

З-поміж гребців почувся регіт і глузування з легкодухого парубка.

— Налягай, вражі діти! — гукнув до них старий стернар, — Чого заіржали, як ті огирі до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?

Згодом суворий дід пошкодував свого молодого присоромленого підручного й додав:

— У Сагайдачному заховаємося... Ніде більше! Порон, що ним керувала вміла рука, все далі тікав од криги й водночас усе більше відступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочінь, почав наближатися до лівого.

Три скелі-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобіч, а до нас насувалися дві інші — великі, незграбні.

— Чого заметушилися? — загукав знову старий.

— Чого сіпаєте гребки, немов дівки кужіль?.. Надмись, лихо вашій матері!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете під Хортицею раків годувати?

Незабаром і Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березі, а друга неподалік берега у воді. На неї й почало зносити течією нашого порона.

— Ще наддай, хлопці... — знову залунав голос стернаря. — Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорізі, на тихій воді, тоді й відпочинете...

Гребці знесилилися. Ні жартів, ні розмов. Усі зблідли з виду від утоми і, стоячи без шапок, із нагрітими чубами, ледве вже піднімали важкі гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги — і порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до піскуватого берега.

Цієї миті з боку Дніпра почулося гуркотіння й шум... То крижане поле наскочило на скелі, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й ті крижини, під натиском своєї ваги, здиралися на скелі вгору, а звідти рушилися вниз на те саме крижане поле, від якого відірвалися.

Лоцмани тим часом посходили на берег і прив'язували порона до дубів, що рясним лісом, зусебіч, оточили це місце.

Братові забаглося злізти на скелю, що горою здіймалася поміж дубів, щоб подивитися звідти, як б'ється крига об скелі. Почувши про це, я й собі схопився бігти із братом, але мати завернула нас обох до фургона.

— Я чула, — сказала вона, — що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхів і навіть полозів. Нікуди з порону не пущу вас.

У нашу суперечку з матір'ю встряв і Микола, підручний лоцмана:

— А ви, паничі, спитайте у діда Харька... Як він дозволить, то не бійтеся нічого; лізьте прямо на скелю, і ні жовтобрюх, ні полоз вас не зачепить...

— Чому ж це так? — здивувалися ми.

— Бо вони таке слово знають. Їхній батько запорожцем були, так навчили їх усяку гадину замовляти. Вони всі, запорожці, були характерники.

— Це і я чув, — сказав брат, — бо дід Охрім, запорожець, що у нас доживав віку, теж, казали люди, характерник.

— Дурний ти, Миколо... — обізвався старий Харько. — Дурний — аж крутишся... Які там характерники? Як чоловік із розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навіть таке, ніби запорожці, як у кого на війні басурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влучає. Все то вигадки, і ти дітям памороків не забивай. Розумні були запорожці, досвідчені в усьому, духом та волею дужі, от і досягали того, чого нам зась. Та й тільки!.. Ви, паничі, — звернувся він до нас. — Якщо справді хочете на скелю, то лізьте безпечно, бо сонце вже сіло, й усі жовтобрюхи поховалися у щілинах на всю ніч. Полози ж у цій, Середній, скелі не живуть, а ховаються по тих скелях, де є печери, або великі розщілини, найбільше по той бік лісу у скелюватих видолинках. А то ходімте разом; я подивлюся зі скелі, чи догадався Свирид вирядити дуба на поміч нам.

Трохи заспокоєні мати довірили нас старому Харькові, й ми з братом, радіючи, побігли берегом до скелі, а далі Харько взяв мене за руку й пособляв підніматися на гору, показуючи куди й на який камінь зручніше ставати ногою.

Зійшли ми на самісінький верх скелі. Тут Харько підняв мене від землі й посадив на якийсь рівненький, довгий камінь.

— Отепер посидьте тут, — сказав дід, — де сидів сам гетьман Сагайдачний.

— Це той самий Сагайдачний, — спитав брат, — що про нього співають?

— Той самий. Він ще за давніх часів був козацьким запорозьким гетьманом. І тут на Хортиці фортеці будував, а звідси, з цього каменя, що його люди “Ліжком” звуть (а він у нього справді був, як у цариці престол), то тут він і милувався фортецями й краєвидами...

Перед очима на Дніпрі коїлося щось неймовірне. За переднім крижаним полем, що вже покололося й пішло по обидва боки Хортиці, сунулося друге, неначе ще більше, а слідом — уже третє; далі ж угору все було біле від криги. Як тільки лід поповз на скелі, що стриміли перед островом, й зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Дніпра йому повертати: на нього набігло друге поле і всім своїм тягарем причавило його.

Мов отара сивих овець, полізли крижані скалки та грудки снігу на камені, піднімаючись на кілька сажнів угору й зі стогоном падали звідти вниз, назустріч новим крижинам, що під натиском задніх повзли вгору. Шум і шерех стояв у повітрі... А згори Дніпра від Кічкасу все насувалися великі крижані поля, надавлюючи на переднє й потопляючи його своєю вагою. Нарешті почулися вибухи. Крижане поле роздвоїлося й попливло обабіч Хортиці, а одна половина навіть так повернулася, що зачепила краєм Дурну скелю й наробила у Прорізі чимало гармидеру.

Згодом лід просунувся нижче Сагайдачного, й Дніпро знову засинів. Тільки на скелях та берегами стояла широка смуга білої криги. Але доки Славутич спромігся скинути тут із себе набридле, кальне покривало, згори знову підступило льодове поле.

— Рушила вся крига з Вовчого Горла, — обізвався Харько. — Тепер нам дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кічкасу.

— От і добре! — скрикнув брат. — Ми тут ночуватимемо з вами, як ночували запорожці, під вільним небом. А ви нам розкажіть, про полозів, що ними нас ще змалку лякають.

— Полоз — то великий гад, змій...

— Це той, — спитав я, — що літає? Мені нянька розказувала, що змій прилітав навіть до царя та й украв у нього царівну...

— Ну, то тільки в казках таке розказують... Де таки змія до царя допустять?

— Так він же через димар... через комін прилітає... — запевняв я Харька.

— Не вірте. Хіба ж таки цареві не поставили б такого комена, щоб він зачинявся. Кажуть, правда, люди, ніби є такі змії, що літають. Ось тут, вище Кічкасу, існує велика печера, вона Школою зветься, то там, подейкують, живе, але я власне ніколи того змія не бачив та й батько мій оповідали, що не бачили і що, може, про них люди брешуть...

— А полозів бачили?

— Полозів не тільки бачив, а й убивав...

— Які ж вони?

Пошук на сайті: