Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 68)

— А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.

— Він їсть людей? — злякано спитав я.

— Їсти не їсть, а давить. Обів'ється навколо людини та й душить, доки й дух із неї. Та не тільки людей, а навіть волів і коней...

— А не їсть?

— Не може проковтнути. От ягнят і зайців поволі ковтає: так у себе й утягне. Пташину також — яку спіймає... Ось тут берегами — диких качок, гусей тощо...

— Так із пір'ям і ковтає?

— Так, із пір'ям. Я одного через те й убив без рушниці, прямо ломакою. Побачив, що він потяг собі в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспів проковтнути, от я й до нього та кийком по голові. Він хотів ту гуску виригнути, так пір'я в горлянці йому напружується і не дає птицю викинути. Я його вдруге по голові... Втретє. А кийочок у мене добрий був — із грабини. Тоді полоз хотів мене хвостом ударити, але я встиг за дуба одскочити, так що він по дубові попав та так здорово розмахнувся, що ледь не перекинувся. Я знов до нього: та по голові, по голові... Аж доки не забив на смерть. Отож, люди, як довідалися про цей випадок, то й почали гомоніти, ніби я характерник, що без рушниці чи іншої зброї полоза вбив...

— Це тут, у Сагайдачному, було?

— Ні, це було біля Вовнигів, поріг такий на Дніпрі є, нижче Ненаситцю. Там скрізь понад порогами чимало полозів траплялося, найбільше, де скелюваті байраки. Тепер людей побільшало, то там їх майже зовсім винищили. Дуже рідко доводиться про них чути. Але їх тут ще чимало.

Ми сходили вже з гори, і мене брав острах, таке слухаючи, але признатись у тому було соромно.

— Такого, як я, він може проковтнути? — спитав я.

— Залюбки може!... — відповів Харько. — Але ви не бійтесь. Зараз вони сплять і взагалі їх уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза здибати, то мерщій тікайте проти сонця. В нього такі очі, що світло їх засліплює, і він нічого не бачить і не може бігти.

— А як же він біжить? — поцікавився брат. — Хіба в нього є ноги?

— Ніг немає. Він колесом котиться, але уміє якось так котитися, що голову весь час високо держить. Я раз бачив, як він перебігав з одного байраку через степ до іншого. Дуже прудко біг, як би сказати, добрий кінь, а голова вище трави стриміла.

— Ходімте швидше, — попросив я, бо мені холодно. Мене справді трусило мов у пропасниці, але не так від свіжого повітря, як од розповідей про полозів.

— Розташовуйтеся, хлопці, на ніч! — звернувся Харько до товаришів, коли ми наблизилися до порону. — Вся крига рушила з порогів. Дивіться, чи й до завтра перейде.

Почувши, що нам доведеться пробути всю ніч тут, у Сагайдачному, з яким пов'язані оповідання про всіляку страховину, моя мати заплакали, бо чого було їй не заночувати в Олександрівську в затишній теплій хаті моєї хрещеної. А тут просто під вільним небом... До того ж, вона боялася не тільки гадин і звірів, а й людей, себто наших лоцманів. Селянка, що разом із чоловіком їхала на пороні, пожаліла матір і стала переконувати їх, що всі лоцмани — люди набожні та правдиві й не те, що не заподіють нам ніякого лиха, а навпаки, ще й від усього лиха оборонять. До того ж, і вепрі, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку силу людей ніколи не нападають...

Під впливом тих речей мати заспокоїлися й почали слатися на ніч. Мене вони поклали всередині фургону, добре замостивши подушками й покривалами. Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам'ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи ні.

Скільки проспав я, не знаю, але прокинувся від страшного галасу. Гукали люди, вили вовки, хропли й харапудились коні... Я підвівся й побачив, що мати схилилася наді мною і плачуть. Брат також у фургоні поруч них.

Коней на пороні не було, й на возах сиділи жінки й діти, всі лоцмани й селяни й наш кучер, як чути було з голосів, метушилися недалеко на березі, в лісі.

Через хвилину-дві з темряви стали виринати коні. Вони були спутані на передні ноги й через те важко стрибали, підкидаючи вгору голови.

Поблизу на березі палала купа хмизу й осявала найбільші дуби й високу траву й коней жовтогарячим промінням. Слідом за кіньми почали виходити й люди. З'явився і наш кучер.

— Трохи не розірвали харцизяки нашого буланого, — казав він матері, оглядаючи коней та прив'язуючи їх до фургону. — Ач! Таки один укусив за литку, кров дзюрчить... Відбили його вовки від гурту та й оточили... Коли б він не такий баский, то не вспіли б ми його й оборонити...

Крізь сивий дим, що снувався між полум'ям із купи хмизу, я побачив Харька. Він підійшов до вогню, поклав біля себе сокиру, що з нею, мабуть, ходив на вовків, і, сівши долі, спокійно взяв із багаття жаринку, поклав її до своєї люльки й почав курити. Червоне полум'я освітлювало його сиві вуса, брови, чоло, люльку, могутні плечі й навіки засмалені сонцем груди... І такий спокій застиг у його постаті, що я враз зрозумів безпечність нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув, наче й не прокидався.

Коли вже прокинувся вдруге, був уже день і до мене крізь віття дубів із ледве помітним ще молодим листям сягав теплий промінь весняного сонця. Птаство виспівувало й щебетало в лісі так, що за тими голосами не чутно було людського гомону. Коні вже стояли всі в пороні, а сам порон ворушився, бо лоцмани відпихали його від берега. Поруч гойдався байдак на вісім гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько.

Доки я розпитував у матері, що було вночі, шестеро лоцманів, поскидавши чоботи й закасавши широкі штани, лишилися на березі, тримаючи порона за товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив'язаний байдак.

За командою, яку подав Харько, лоцмани на березі, взявши канат на плечі, пішли вперед, а ті, що сиділи на гребках у байдаці, почали громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, — й порон помалу рушив проти води.

З обох боків у нас були величезні скелі-гори, що їх учора дід Харько назвав одну Середньою, а другу — Дурною; на їхніх шпилях весело вигравало сонце своїм ранковим рожевим промінням. Я глянув на ту скелю, де був учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й мені дуже закортіло ще раз побувати там, посидіти на тому “Ліжкові” та оглянути звідти околиці. Але Харько мовби відгадав мою думку.

— Отепер, паничу, — сказав він до мене, — то я й сам не пустив би вас на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грітися.

— А жовтобрюх як укусить, то вмреш? — спитав мій брат.

— Ні, може, й не вмреш... бо в них немає в роті такої отрути, як у гадюки, але вони кусаються зубами гірше за собаку, й пораза, коли він її завдасть, дуже трудно гоїться...

Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелі Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лісом, який гущавиною вкривав увесь східний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в самісіньку воду, перебродячи затоки, то піднімалися на берег і лізли на скелі там, де вони звисали над самою бистриною Дніпра. Довкола панувала тиша, й річка неначе раділа, що позбулася кальної, огидної криги, й світилася на сонці своїми блакитними, прозорими хвилями. Від усього, що було навкруги, віяло супокоєм і пестощами. Здавалося, що в сяйві ранку все умлівало й мовчки прислухалося до пісень вільного пташиного кохання, яке повітрям розносилося понад Дніпром.

Щодалі, то скелі Кічкасу ставали все ближче й, нарешті, годин через дві лоцмани підтягали порона до того місця, де ми мали причалити ще вяора увечері. Звідсіль починався шлях на Олександрівськ, і ми мусили залишати порон. Наш кучер, замість четверика коней, запріг тільки трьох, четвертого ж, буланого, він не зважився брати, бо в нього спухла нога...

Ми щиро попрощалися з Харьком, як із рідним, і виїхали з порону.

Після незабутньої першої подорожі мені не випадало їздити повз Кічкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава віддавати в гімназію. Тут на Кічкаському перевозі я знову побачив Харька, що стояв на стерні порона з люлькою в зубах, як стояв і вперше. Підручний Микола став уже парубійком і добре допомагав старому кермувати пороном.

Я дуже зрадів Харькові й почав розпитувати його про полозів.

— Дуже їх зменшується, — мовив Харько. — Людей більшає, і вони винищують полозів... Та й добре роблять. Навіщо така погань на світі?

— Ну, а все ж таки вони ще є?

— Аякже. От позавчора німець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...

— Що ж, він не мав рушниці?

— Як не мав? Адже він на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тільки й уб'єш, як у голову поцілиш, а як у тіло, то що йому та кулька чи дріб зробить?

Почавши вчитися в Катеринославі, я щороку по кілька разів їздив повз Кічкас і добре знав перевіз. Знав навіть, до якого каміння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де і як його поверне й пустить упоперек річки й до якого місця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усі скелі побіля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному мені довелося вже в 1870 році.

 

ДРУГА ПОДОРОЖ

Ще років із семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батьків лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали і нас із собою, так що ми із Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гімназію, ми й у Катеринославі мешкали на одній квартирі й укупі читали книжки.

У перші роки біля мене не було такої людини, щоб пораяла мені прочитати історію моєї батьківщини — України, та дізнатися, хто я сам; у гімназії, звичайно, навіть не натякали про це, і я, разом із Семеном, найбільше читав оповідання Майн Ріда та Фенімора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, щоб надало мені національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків “по-мужичому”, себто по-українському, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмінно до слова “хохол” додавала термін — “проклятий”. Але відокремити мене від селян-українців у оселі батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибігав за ґанок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.

Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були поспіль національне несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що оповивала запорожця діда Охріма, й із словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.

На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії — Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси — окремий народ, а Україна — поневолений край, спершу поляками, а далі московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то моя слава. Через це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.

Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож, коли зненацька мені запала в голову інша думка.

— Чого нам їхати, Семене, до Америки, — сказав я, — залишати батьків і нечесно добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той самий “боа констріктор” чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?

Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що, замість Америки, можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.

Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрівськ, до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.

Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла дозволити мені навіть близько підходити до зброї.

Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була обвішана рушницями... Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.

Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олександрівську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з них стріляли. Тоді впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.

Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали; через друге плече — торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.

Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом'яною стріхою.

Бадьоро стукаючи чобітьми під подихом вранішньої прохолоди, ми хутко лишили останні тини міста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з історії, що їй уже дев'яносто дев'ять літ, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собі зруйнувати Січ. Запорожцям казали, ніби та фортеця проти татарів, насправді ж її зводили на випадок змагання запорожців.

Шлях до Кічкасу був для нас добре відомий, і, поминувши фортецю, ми за півгодини піднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребівку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Дніпра. Наближаючись до нього, ми уздріли згори, як порон, перевізши на цей бік дві валки чумаків, вертався за рештою на протилежний берег.

Доводилося чекати, й ми пішли до хати, що стояла праворуч від перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснідати.

У хаті нас зустрів рудий жид Лейзер і досить чепурна його дружина Ревекка, яка відразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро сиділо в хаті довкола столу й снідало.

Коли поївши ми виходили з хати повз чумаків, один із них, посміхнувшись, спитав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: