Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 8)

Ще довше стояли порожніми лівобережні землі. На сході козаки межувалися з донцями, і доки степи на Дінці були мало потрібні обом сусідам, там більше господарювали татари. А запорожці з донськими козаками жили у великій згоді, бо донці пішли від січовиків, які звели біля Дону місто Черкаськ, на честь черкаських козаків, за зразком Запорозької Січі. Донці й запорожці не раз спільно ходили походами на турецький Азов і навіть у Чорне море, та тільки-но береги Дінця стали залюднюватися, з-за них між обома козацькими громадами виникли непримиренні суперечки й ворожоча. Та запорозька влада ще в XVI столітті поширилася аж до Дінця, бо року 1588-го московський цар Борис Годунов, випроводжаючи своїх посланців до Криму, наказував їм прямувати на Донець і там звертатися за охороною до запорозького отамана Матвія Федорова, що стояв на Дінці із козацькою залогою.

За Україною Запорозьке Військо довго не визнавало будя-яких меж, бо не відрізняло себе від неї; проте з часом, коли наприкінці XVII століття на Лівобережжі стали заводити московські порядки, а на Правобережжі поновилося польське панування, запорожці взялися обстоювати свої межі і з північної сторони, оберігаючи свої одвічні, политі кров'ю, вольності по річках Орелі, Тясмину, Висі та Синюсі.

У цих межах запорозькі землі впоперек перетинала річка Дніпро й розділяла їх на дві половини, не схожі одна з одною. На заході їх прорізали скелюваті байраки, порослі дубовими гаями. Ті байраки спускалися до Бугу, Інгулу, Інгульця, Саксагані, Базавлуку, Дніпра й інших річок, що текли у ще глибших берегах, оточених сторчовими скелями й перетятих порогами. На сході лежала майже рівнина. Річки Самара, Вовча, Кінські Води й Берда текли тут у розлогих долинах із ледь помітними берегами; лише біля Кальміусу та Дінця степи знову зводилися високими кряжами, а річки ховалися в глибоких долинах. У цій половині запорозьких земель ліси шуміли тільки на річці Самарі та на північ од неї, а ще над Кальміусом і Дінцем лісом було вкрито глибокі байраки. На південь же від Самари до самісінького Азовського моря розлягалися безкраї степи, порослі тирсою, дерезою, велетенськими будяками та де-не-де у довжиках — терниками.

Понад Дніпром, найчастіше лівим берегом, стояли добрі ліси, а починаючи від Хортиці більш як на сто верст простягалися вкриті непролазними лісовими пущами й очеретами луги, які звалися так: од Хортиці між Дніпром та Конкою до того місця, де вона впадає в Дніпро — Великим Лугом, а нижче устя Томаківки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлуг. У пізніші часи обидва ці луги малися за один і звалися Великим Лугом, а нині їх називають у народі плавнями.

На всіх землях Війська Запорозького, окрім місцевості, вкритої лісами, розкинулися безмежні степи, деінде помережені високими мовчазними могилами — домовинами давніх кочівних народів, із кам'яними “бабами” на версі. Там така висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волів тільки визирають роги. Коли взимку випадає сніг, то рясна трава не дозволяє йому лягти на землю і тримає весь час на собі, й худоба та коні, розгортаючи сніг ногами, можуть пастися в степах цілу зиму.

У запорозьких степах завжди водилось багато звіра й птиці. Перш за все там косяками гасали дикі коні, яких козаки називали “тарпанами”. Вони трималися тут довго, навіть у XVIII столітті, і зникли тільки тоді, коли після зруйнування Запорозької Січі 1775 року ці землі стали чорніти під плугом.

Окрім тарпанів, у степах та лісах жили вовки, лисовини, дикі коти, олені, кози, бабаки, вепрі, ведмеді, зайці, сайгаки, барсуки, горностаї, хорки, бобри (їх називали на Запорожжі водяними свинями), куниці й видри (виндихи). Із гадів у степах плазували величезні полози, жовтобрюхи, гадюки та всіх барв ящірки. Із птаства у степах і лісах були дрохви, хохітва (стрепети), журавлі, лелеки, тетерева, куріпки, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці, соловейки, гайворони, ґави, сороки, чижі, щиглики, жайворонки та інша птиця, а по річках та у Великому Лузі: лебеді, баби (пелікани), гуси, качки, чаплі, мартини (морські чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як злякаєш дичину пострілом, то вона, злетівши в повітря, заступала сонце.

У річках плавала неймовірна кількість риби. На протоках Великого Лугу та в Самарі й Домоткані риба рухалася такими щільними зграями, що її можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузі, Берді й Кальміусі, водилися: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась і безліч дрібнішої риби. Білуги й соми сягали до трьох сажнів завдовжки, та й інша риба була втричі-вп'ятеро більша за теперішню. Раки в Самоткані, Домоткані, Самарі, Сурі й по плесах степових річок так само, як і в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лікоть, до того ж, їх була сила-силенна.

Запорожці мали з чого прожити на своїх вольностях, і вони немарне зі зброєю обстоювали недоторканість своїх володінь із XV аж до кінця XVIII століття. Найбільше давав для Січі риби й дичини Великий Луг, і козаки так оспівували його:

Ой Січ — мати, ой Січ — мати,

А Великий Луг — батько;

Гей, що в Лузі заробити,

Те у Січі пропити!

 

ШЛЯХИ НА ЗАПОРОЖЖІ

Через запорозькі землі пролягали шляхи на південь до Чорного моря, до Криму й Царгороду, а на північ — на Україну й Московщину.

Найголовнішим шляхом тут був Дніпро, яким ще за часів Олега та Святослава руси ходили на Чорне море та до Греції. Пізніше, за часів запорожців, Дніпром щороку плавали козаки з України на Січ, а звідтіля далі — на Чорне море, до турецьких і татарських міст. Дніпро завжди вважався осередком запорозького життя, до нього повсякчас тулилася й Січ. У народних піснях Дніпро називається річкою славною, або Славутою; запорожці ж величали його ще батьком або братом:

Дніпре, брате, чим ти славен?

Чим ти славен, чим ти красен?

Чи своєю довжиною, чи своєю глибиною,

Чи своєю бистриною, чи своєю шириною?

Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками?

А чи темними лісами, чи зеленими лугами?

— Ой, я славен козаками, молодими бурлаками!..

Опріч козаків, Дніпром плавали через Запорожжя до Криму посланці польських королів та московських царів, бо ця велика річка сягала своїми верхів'ями та притоками земель кількох держав.

“Ой ти, Дніпре, ой ти, батьку,

Кажи мені всю правдоньку:

А де броди глибокії,

А де броди міленькії?”

— А де кручі високії,

То там броди глибокії,

А де кручі низенькії —

То там броди міленькії...

З устя Дніпра до вершини

Сімсот річок, ще й чотири.

Та всі вони в Дніпр упали,

Дніпру правди не сказали.

Одна річка — Кайнарочка,

Збоку вона в Дніпр упала,

Дніпру правду розказала:

— Жаліється лиман морю,

Що Дніпр бере свою волю,

Свої гирла прочищає,

Його тоні засипає.

Плавали б Дніпром і великі судна — кораблі, коли б на цій річці не було порогів. Так звуться ті місця, де із дна на поверхню води випинаються від берега до берега скелі й каміння, іноді у кілька лав. Запорожці налічували порогів менше, ніж їх нараховують нині, а саме — дев'ять:

Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситецький, Вовниги, Будилівський, Лишній та Вільний. Окрім порогів, на Дніпрі були ще й забори — такі ж самі лави скель, тільки не через усю річку. Їх (шість) називали так: Волошинова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива й Таволжанська.

Першим порогом Дніпро спадає трохи нижче від устя Самари, якраз напроти Кодака, а останнім, Вільним, на кілька верст вище Кічкаса й острова Хортиці. Між цими порогами біля 60 верст, і саме тут зустрічалися перешкоди для плавання. Майже посередині порожнистої частини Дніпра розлігся поріг Ненаситець, або Дід. Із західного берега до східного, мов дванадцять разків намиста на шиї в дівчини, перетинає течію дванадцять скель, і через них перепадає дванадцятьма лавами стрімка вода. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човні доброго, досвідченого стерняра; а проте проїхати можливо, бо посередині між скелями існує так званий козацький хід, і хоч він вихиляється то в один, то в другий бік, але вмілий стерняр може провести через поріг не лише човен, а й пліт, і навіть барку. Тільки покропить Дід людей піною, налякає трохи та й пустить далі...

Найбільший водоспад на Ненаситці збився під правий берег, ближче до скелі Монастирки, і те місце порога запорожці називали “пеклом”.

Куди важче було козакам підійматися супроти води. На кожному порозі їм доводилося перетягати човни линвами попід берегом, а на деяких прямо брати човни на плечі й переносити їх до тихої води.

З інших річок, що були шляхами, запорожці користувалися тільки Самарою, Вовчою і Кальміусом. Що ж до Бугу, Інгулу й Інгульця, то їх скрізь заповнювали пороги, й через те вони не годилися для вільного пересування.

Два одвічні великі шляхи простягалися через запорозькі землі суходолом. Під шляхом не слід розуміти сучасну дорогу з курявою та коліями. Таких, як тепер, шляхів у давні часи на Запорожжі не існувало. Всі степи однаково вкривала висока, рясна трава, а ходили і їздили люди навпростець; шляхами ж називали ті степові кряжі й долини, які були найрівніші й найменше доводилося переїздити річок та сторчових балок і байраків. Бувалі люди розпізнавали ті шляхи по степових могилах, а вночі — по зірках.

Перший із них — Чорний шлях — ішов од татарських перевозів через Дніпро, що були вище Хортиці в Кічкасі та біля Таволжанського острова, й цей шлях простягався межею річок так, що Сура лишалася праворуч, а Томаківка, Солона, Базавлук і Саксагань — ліворуч. Діставшись верхів'я Інгульця та Чорного лісу, Чорний шлях повертав на річку Синюху, а, пересягши її бродом біля Торговиці, лишав Умань із правої руки й простував далі межиріччям так, що річки, які впадали в Дніпро, були справа, а ті, що впадали до Бугу, — зліва. Дійшовши так до Пиляви, шлях повертав на захід, на Вишневець, а далі — на Львів і Варшаву. Від цього Чорного шл'яху в межах України відгалуджувалося чимало доріг на схід до Дніпра та на захід до Бугу.

Чорним шляхом татари найбільше наскакували на Україну, Білу Русь та Польщу, й мало коли траплявся такий щасливий рік, щоб трава на Чорному шляху не запікалася почорнілою кров'ю від поколотих та побитих ніг десятків тисяч українських невольників. Тут же проливалася й татарська кров у тих випадках, коли ворога наздоганяли та підстерігали на шляху запорожці.

Другий великий шлях Запорожжя — Муравський — прямував од Перекопу на схід, лишаючи річку Молочні Води з правої, а Кінські Води — з лівої руки. Далі він обминав верхів'я Вовчої й, повернувши просто на північ та перетнувши Слобідську Україну в межиріччі Дніпра й Дінця, простував у московські землі, на Курськ і Тулу.

Цим шляхом кримські орди нападали на Московщину, а пізніше й на Слобідську Україну, та тільки й тут запорожці не раз перепиняли татар і відбивали в них невольників.

Чорним та Муравським шляхами ходили не тільки ординці, ними ж у мирні часи їздили до Криму польські й московські торгові люди й посланці з військовими залогами від усіх державців до кримського хана й від нього; починаючи з XVII століття й аж до кінця XIX цими шляхами користувалися ще й українські чумаки.

У пізніші часи від Січі Запорозької був пробитий ще й шлях до Гарду на річці Буг, та й повз усе Запорожжя пролягало чимало чумацьких, якими возили з України на Січ крам, з Дону — рибу, а з Криму — сіль.

 

СКЛАД ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Великі простори відвоювало Військо Запорозьке від татар, і треба було мати силу, щоб ті землі, ті зольності, як казали запорожці, боронити від ворогів. Де ж черпало сили Військо Запорозьке?

З історії відомо, що це військо ніколи не було великим. Щоразу в походи виступало переважно три-п'ять тисяч козаків. Не часто кількість війська перевищувала десять тисяч. Навіть із Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя розпочинало війну не на життя, а на смерть, Січ дала всього 6000 козаків. Щоправда, за часів Сагайдачного проти турків під Хотин ходило понад 40 000, та тільки з того війська запорожців було навряд чи й 10 000, решту складали або козаки городові, а то й охочі люди з України.

Отож, сила запорожців полягала не в кількості їх: її треба шукати в організації війська, а найголовніше — в ідеї боротьби з бусурманським світом, що висмоктував з України всю кров, а згодом — ще й у ідеї боротьби з іншими гнобителями краю, бо тільки це могло об'єднувати запорожців і згуртовувати їх в одне міцне, стале тіло.

Першими козаками були бездомні люди — ті, що під час татарської руїни втратили сім'ї. Так тривало й надалі:

на Запорожжя йшли або бурлаки, або такі, що мусили кидати родину через якісь пригоди. Там, де доводилося жити під вільним небом та ховатися від ворогів у печерах та очеретах, не було місця жіноцтву, і через те в запорожців одразу склався звичай — не пускати жінок на Січ. Цей звичай із часом не тільки не викорінився — навіть поширився, а саме: щоб запорожці дбали лише про своє січове товариство, про “матір Січ” і про рідний край — “неньку Україну”, а не про власний рід і сім'ю, — їм зовсім заборонялося мати жінок і взагалі єднатися з жіноцтвом. Так що коли до січовиків хотів пристати хтось із одружених козаків, то мусив мовчати про своє одруження і навіть забувати про сім'ю.

Але запорозькі звичаї не вимагали ні від кого з товариства залишатися січовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас міг вільно покинути Запорожжя так, як він і прийшов сюди, і з того дня йому вільно було і взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям після того, як вони випишуться з куреня, побратися з жінкою і сісти на господарство своїм зимівником десь у захищеному куточку того ж Запорожжя. Тільки й усього, що такий запорожець уже не мав права брати участь у військових радах. Проте за козацьким звичаєм це годилося робити тільки підстаркуватим запорожцям або покаліченим, які не здатні були до бою; одружуватися ж замолоду вважали ганьбою для козака.

На прохання заходжалої людини записати її до Січі кошовий отаман питав:

— А в бога віруєш?

— Вірую! — відповідав гість.

— Перехрестись!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: