Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 71)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
— Не віддамо волі! — заридали старі козаки. — Нехай краще бере душу!

— Вже волю України взято! — знову пролунав таємний голос. — Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер ворогові захотілося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надію України на вороття до минулого!

— Не віддамо своєї волі, — вже рішучіше і з погрозою загукали січовики. — Воля нам миліша за життя!

— Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січі за три віки, не здолають і тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники... Не загине й Січ, коли не буде зради!

Змовк старечий голос, і січове товариство відступило від могили й зникло в темряві.

Тим часом почало світати, і зі степу донісся великий гомін, тупіт коней і скрипіння коліс... То наближалося велелюдне московське військо, піше й комонне, а скрипіли й гуркотіли колеса залізних гармат. Наблизившись до річки, вони враз здійняли пальбу.

Я бачив, як над січовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Січі спалахнула пожежа. Запалали два курені, й полум'я від них сягнуло аж неба, осяявши зелені плавні червоною загравою, а дим від вогню розіслався далеко поміж деревами й очеретами плавнів.

Січ здалася мертвою. Із січових гармат не стріляли, як я згодом довідався, вони були малі й не досягали ворожого війська. В окопах хоча й містилися запорожці, але вони стояли нерухомо. Тільки біля пожежі метушилося товариство, рятуючи від вогню сусідні курені й церкву.

Не знаю, скільки годин били гармати, бо я втратив зв'язок із часом, і якоїсь миті мені привиділося те, що тривало цілі дні й тижні.

Нарешті пальба припинилася, і я побачив, що від берега до Січі відплив човен. У ньому сидів посланець од царського війська, український козак Сметана, який умовив січовиків, щоб вони не змагались і скорилися.

Я бачив, що в Січі подекуди лежали козацькі трупи, ще не поховані й навіть теплі. Кров'ю позапікалися сиві вуса й оселедці вбитих богатирів, а земля навколо мертвих була аж червона.

Біля посланця незабаром здійнявся галас, бо січовики, впізнавши в ньому козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана виправдовувався тим, що його силоміць взяли на службу до ворожого війська, але запорожці не зважали на те, і Богуш грізно мовив до нього:

— Дався, легкодухий, живим у неволю і задля нікчемного життя свого зрадив рідному краєві й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах іншим легкодухим!

Сметана корчився навколішки, благаючи милосердя, але січовики до зрадників ніколи не мали пощади й, підхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкі хвилі Дніпра...

Потім усе це зникло з-перед моїх очей, але я знову побачив себе на Січі.

Вставало червоне сонце й вигравало в Дніпрових хвилях веселим, блискучим промінням. Із плавні долинали бадьорі співи птаства, і, здавалося, все жило, як і раніше. Але незабаром зі степу зненацька присунулося вороже військо і знову почало обстрілювати Січ із гармат, а тим часом із плавні випливло безліч байдаків, наповнених москалями.

За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Січі, перебігаючи з одного її краю до іншого. Щоб не витрачати даремно бомб і пороху, він звелів палити аж доки байдаки з московським військом не наблизяться до Січі; коли ж передні стали причалювати до берега, то ревнули й запорозькі гармати та затріскотіли рушниці.

Хоча Січ обстрілювали з поля, та запорожці кинулися в берег, щоб грудьми зустріти ворога. Десятків зо два байдаків були розтрощені січовими гарматами, й Чортомлик із Підпільною почорніли від голів забитих москалів, які потопали. Ті голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно билися побіля них об хвилі й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомиті голів і рук меншало, й невдовзі хвилі стали прозорі.

Чимало ворогів загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не діставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Січ, запорожці зчепилися в шаблі.

Минуло півгодини в лютій битві. Москалі кололи запорожців довгими багнетами, а січовики, відсуваючи ті багнети, рубали ворогів з одного маху. Дехто з бійців, не маючи зброї в руках, або відкинувши її геть, билися врукопаш. Вони давили один одного під силки, хапали за горлянку і кусали зубами, аж доки слабіший не падав мертвим.

Серце калатало в моїх грудях, немов хотіло вирватись, і я намагався заплющити очі, щоб нічого не бачити, але то було намарне, і я все це бачив крізь міцно заплющені очі.

Москалів було більше ніж запорожців, але вони не спромоглися гуртом пристати до берега, й січовики знищували їх поодинці. За годину всю місцевість біля окопів заслали чорні трупи ворожого війська, а між ними, як той мак серед чорного кураю, червоніли запорозькі жупани.

— Наші перемогли! — вигукнув я — і схаменувся...

— Не радій, сину! — причулося мені, мов з того світу. — Слухай, який гомін стоїть у степу! То йде полковник Війська Запорозького Гнат Ґалаґан. Тільки не на поміч своїм братам, а щоб добивати їх. Будь він проклятий навіки за те, що зрадив Україні за нещасне панство й подарунки! І двічі проклятий, що змусив чимало синів рідної землі пристати до свого зрадливого війська й піти проти братів своїх! Не скоро спокутує гріх свій і Омельник, що породив зрадника, який продав кров своїх братів і волю безталанної неньки нашої України за те, щоб стати самому полковником московського охочекомонного війська!

І знову я бачу, як хмарою облягає вороже військо Січ. Ґалаґан зі своїми охочекомонними козаками рубав у плавнях ліси і в'язав плоти. З Кайдаків, Кам'яного Затону й навіть із Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь Чортомлик і Підпільна вкрилися човнами і плотами так, що не видко було й води, й здавалося, що невдовзі з поля на Січ можна буде переходити пішки.

Знову засмутилася Січ. Після двох штурмів, товариства ще поменшало і, порівняно з ворожим військом, запорожців залишилася жменька.

Богуш, а за ним і все товариство, відчуваючи неминучу загибель, ішли до церкви й спокутували в ченця свої гріхи.

Я помітив, як прибули на Січ Ґалаґанові посланці й навіть розчув слова зачитаного листа: “Я сам, — писав Ґалаґан, — жив із вами в однім курені, люблю Січ і товариство й запевняю вас своїм словом, що хто не буде змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навіть заслужить він собі царську ласку...”

— Не вірте собачому синові! — казав Богуш, метнувши очима на козаків. — Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та віддати на знущання, а собі більше вислужитися!

Посланців одпустили до Ґалаґана, переказавши, що козаки не ймуть віри зрадникові.

Знову заревіли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунули з усіх боків до Січі. Ґалаґан звелів своїм козакам, що підпливали до берега, стріляти з усіх рушниць, щоб не змогли запорожці, як ті вийдуть на берег, бити їх нарізно.

Над Січчю знову схопилася пожежа, а кулі, мов бджоли, шугали над окопами й не давали козакам навіть підвести голови. Нарешті бомба влучила в пушкарню, пробила стелю — і вся Січ затремтіла від страшенного вибуху. Мені здалося: це вже остання мить вольниці. І, справді, незабаром увесь берег, з усіх боків Січі, був рясно вкритий московським військом, яке й кинулося на окопи.

— Не занапастимо, брати, козацької слави! — гукнув Яким Богуш, кидаючись назустріч ворогам. Та й він раптом упав, простромлений довгим списом галаганівця.

Ватажка вхопило двоє з товариства, винесли з бою на майдан і поклали в затінок під церквою, щоб ніхто не порушив спокою останніх хвилин земного життя могутньої душі козака.

— Клейноди до церкви! — над силу мовив Богуш: — Може, божого дому не зачеплять!

Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бій, щоб і собі знайти таку славну смерть, як і їхній отаман.

Сили оборонців вичерпувались, як і їхня зброя. І славні сивовусі запорожці, між яких було чимало колишніх курінних отаманів і полковників, що їх поважали люди всієї України, один по одному падали мертві під багнетами і списами москалів.

Я не мав сили спостерігати все те, що коїлося... Це була не січа, не бойовище, а різанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб ті складали зброю, присягаючись, що ніхто їм не завдасть лиха. І, на жаль, знайшлося десятків зо три таких, що повірили йому; решта ж лицарів, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всі, як степова трава під косою.

Перемігши козаків, зрадник Ґалаґан кинувся добивати поранених і бранців. У мене чуб настовбурчився, коли я помітив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан і там, поставивши, замість колоди, кухву, стинали їм голови.

Легкодухих, що віддали себе “на милость” Ґалаґана, він живцем саджав на гострі палі й вішав на шибеницях, які були змайстровані на плотах... І так пускали тих нещасних Дніпром униз, щоб усі запорожці бачили, яка на них чекає доля.

Богуш спливав кров'ю під церквою, коли його загледів й упізнав Ґалаґан.

— А! — скрикнув той, радіючи. — Це ти підбурював запорожців на битву!.. Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..

— Спізнився, московський недоляшок!.. — стиха відповів Богуш. — Я вже збираюся до іншого царя — того, що на небі! А з якими очима ти постанеш перед ним?

— Годі, годі! — заговорив я в знемозі, силкуючись одірвати свої руки від надгробка. — Я не можу більше дивитися!

Але руки не слухались... Вони мовби прикипіли до каменя, і я ще бачив, як усі запорозькі курені охопило полум'я і як зрадники, разом із ворогами, скинули хрест із січової церкви, а дзвони — із дзвіниці... Як вони грабували в церкві срібло, золото й свічки... Як здирали з образів золоті із самоцвітами ризи... Як виносили з-під престолу військові клейноди... І як уже наостанку підпалили церкву.

Я не міг зрушити з місця, хоч і намагався це зробити. Тоді я почув таємний голос:

— Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через ворогів, а через зраду своїх... І вам, що зараз живете, не буде волі, доки не запанує поміж вас згода й братерство!

Коли відірвалися мої руки від надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не міг підвестися з могили й поглянути навколо себе...

Далеко, на схід сонця, з-за плавні, повитої ще млою, рожевіла світова зоря. І вгледівши її колір — радості й надії, я мимохіть вигукнув:

— О зоре, зоре! Будь ти не тільки вранішнім світилом, а й символом єднання й волі українського люду.

 

НАД КОДАЦЬКИМ ПОРОГОМ

ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ ПРО ГЕТЬМАНА ІВАНА СУДИМУ

І

 

Ще до Богдана Хмельницького, а саме 1635 року, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Сулима. За молодих літ він собі набув великого войовничого хисту й завзяття, бо його козакування припало на часи славних походів гетьмана Сагайдачного. З ним Сулима й турецьку Кафу, в Криму, завоював, і Трапезунд, за Чорним морем, аж двічі руйнував, і околиці Царгороду вогнем випалював; нарешті, рятуючи Польщу, під Хотином бився з турками у великому бойовищі; а скільки менших походів та сутичок із ворогами мав — того так і не полічити.

Недобре віддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх од поразки під Хотином (там Сагайдачного навіть було смертельно поранено) — злякалися поляки козацької сили та й почали відтоді чинити запорожцям усілякі утиски, а найперше, що скоїли, завели реєстр на шість тисяч душ, і хто не встиг себе вписати, за тим вони не визнавали жодних прав ні на грунти, ні на іншу власність, ні навіть на вільне життя й намагалися всіх козаків-“випищиків”, себто виписаних із реєстру, обернути на панських холопів.

Знаючи про утиски щодо козаків та про поневолення польськими панами українських селян, Іван Сулима ненавидів поляків, і коли 1630 року запорозький кошовий Тарас Трясило повстав проти шляхти, то Сулима став йому за першого помічника й побратима. В тому повстанні козаки здобули над поляками перемогу, але не зуміли скористатися з неї й через те невдовзі зазнали ще більших знущань.

Не маючи влади, Сулима приховував свою помсту в серці, а щоб не марнувати молодечої вдачі на Січі, він щороку ходив із козаками на чайках у Чорне море воювати турків: топив їхні галери, руйнував турецькі міста й визволяв із полону хрещений люд. Слава про Івана Сулиму розійшлася далеко поза межами України й нарешті стала всесвітньою після того, як він, захопивши в морі на турецькій галері багатьох бранців, триста з них передав у дарунок папі Римському, який тоді саме воював із турками.

Незадовго перед тим, як Сулимі стати кошовим отаманом, поляки заходилися будувати на запорозьких землях, біля Дніпра, над Кодацьким порогом могутню фортецю, щоб одмежувати Запорожжя від України й перешкоджати поневоленим українським селянам тікати від панів на Січ, а запорожцям вертатися додому й нагадувати своїм безталанним братам, що на світі ще існує воля.

Спорудження Кодака завдало нестерпної кривди та шкоди запорожцям, їм доводилося, або скоритися полякам і поволі вмерти без єднання із рідним краєм, або битися з ворогом на смерть. Сулима, тільки-но став на Січі кошовим, зважився на останнє.

Передусім він поїхав зі своїм побратимом Бурляєм на Кодак, щоб на власні очі подивитися, що там робиться. Вони застали там кілька тисяч грабарів, зігнаних з усієї України, які під орудою французького інженера Боплана копали шанці та зводили стіни й башти; навколо ж самого Кодака табором стояли польські полки.

Сулима зрозумів, що військо тут для того, щоб запорожці не могли розігнати грабарів, і він сказав Бурляєві:

— Хай вражі ляхи будують, доки їхня сила... Та не буду я козаком, коли не зруйную всю ту будівлю!

Запорозький кошовий знав, що руйнувати Кодак можна лише тоді, як піти війною проти Польші; адже вона ніколи не змириться, а щоб здолати таке військо, яке мали поляки в ті часи, треба зібратися із силою, роздобути грошей на коней і зброю та харчі для козаків. От і надумав кошовий, перш ніж виступати, рушити морем на розкішне турецьке місто Азов і захопити в ньому срібло й золото та інші скарби.

Тоді й скликав Сулима запорожців на раду:

— А що, панове товариство, славне Військо Запорозьке! — сказав він, — Чи нема серед вас тих, що вже поодле-жували боки по курінях? Як є, то виходьте, підемо разом погуляти на Чорне море та запалимо люльку аж в Азові турецькому!

Козацтво радісно відгукнулося на той заклик:

— А чого нам справді нидіти в Січі та товариський хліб дурно переводити. Веди нас, батьку... Чи не допоможе нам милосердний бодай трохи нещасних невільників на рідну Україну, до своїх дітонок дрібненьких повернути!

Застукотіли у Великому Лузі сокири, й запорожці стали лагодити та конопатити свої чайки. Весь берег Дніпра біля Січі скидався на величезний мурашник, а від розігрітого дьогтю та конопатки понад річкою слався пахучий сивий дим.

Минуло лише два тижні, та вже були готові до морського походу з півсотні добрих чайок. Передав Сулима Січ наказному отаманові й рано-вранці, забравши із собою дві з половиною тисячі добірного товариства, зійшов на палубу найбільшої чайки, щоб оглянути все військо.

Пошук на сайті: