Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 73)

Доки ходив Сулима з низовими козаками в Чорне море, Кодацьку фортецю було збудовано, й сюди, у Кодак, прибув запеклий ворог козацької волі, коронний гетьман Польші Конецьпольський із шляхтою й військом і справив у новій фортеці бучний банкет, а тоді прикликав до себе старшину підлеглих йому реєстрових козаків і повіз її, разом із своїми панами, оглядати замчище, глузливо вихваляючись прямо у вічі козакам, що тепер, мовляв, запорозькій сваволі настав край.

І справді француз Боплан доклав тут неабиякого досвіду, щоб перетворити Кодак на незбориму фортецю: глибокі, мов провалля, були навкруг Кодака рови; наче добрі скирти височіли за тими рівчаками вали, а на тих валах ще стояла висока, з дубини, засіка з вікнами й бійницями для гармат і рушниць. Брама на Кодаку була одна, і та дуже міцна, залізом кута, а обабіч неї — дві башти, збиті з дубових кряжів. Зі сходу та півдня фортецю захищали кручі Дніпра, з півночі — глибокий байрак, із заходу лежав рівний степ, що в ньому можна було здалеку побачити ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рови, найвищі вали й на її стінах стояло найбільше гармат.

Йдучи за Конецьпольським, козацька старшина похмуро позирала на непохитну будівлю та на великі гармати, згадуючи славні часи Самійла Кішки та Сагайдачного, за яких поляки не наважилися б зводити фортецю на козацькій землі, — запорожцям на безголів'я. Тільки один сотник Богдан Хмельницький, оглядаючи замок, не засмутився з похвальби коронного гетьмана, а навіть засміявся.

— Ти чого смієшся? — здивовано і гнівно спитав Ко-нецьпольський.

— Та тому, ясновельможний гетьмане, — відповів Хмельницький, — що, як на мене, все, те, що людина може збудувати, вона ж може й зруйнувати...

Конецьпольський зрозумів, що Богдан глузує з його похвальби і, розлютований, хотів покарати за те козацького сотника й, тільки зваживши на заступництво Боплана, хутко вгамувався.

Незабаром після того бенкету в Кодаку зашуміла-захвилювалася Січ Запорозька... То повернулося додому військо на чолі із Сулимою, і він узявся здійснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на Польщу.

— Неправда панує на Україні! — казав на раді кошовий. — Реєстр козаків дедалі зменшується, та й решту пани собі за гайдуків мають, примушують їх допомагати наших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, вони не визнають за козаків і тільки-но хто піде із Січі на Україну, вони того відразу собі в підданці пишуть. Церкви православні на уніатські повертають і до унії людей наших утисками схиляють. Та мало полякам і цієї неправди, так вони ще намислили винищити нас, запорозьких козаків, і для того спорудили на землі нашій одвічній, над Кодацьким порогом, велике замчище, і як тільки пливуть Дніпром до нас люди з України, вони перепиняють їх і калічать, а часом пострілами з гармат топлять човни. Чи не пора нам, пани брати, нагадати шляхті, що козаки вміють не тільки обороняти її, а й за права свої і за честь свою стати?

Січовий майдан загомонів, завирував. Той гомін, мов грім, перекочувався од краю й до краю, доки не вилився у голосні вигуки:

— Веди нас, батьку! Покажемо ляхам, що й ми маємо шаблі. Відплатимо за всі їхні кривди!

— Хай буде гетьманом Сулима, як був Сагайдачний! Незабаром вся рада воднодуш закричала:

— Гетьманом, гетьманом Сулиму! Ті голоси розляглися над Дніпром і навіть одбилися луною в зелених плавнях:

— Гетьманом Сулиму!

Кошовий попервах одмовлявся, а потім поклонився товариству, подякував за довіру й того ж дня оповістив похід на Україну.

За два тижні Запорозьке Військо з новообраним гетьманом рушило до Кодака. Бурляй із тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того місця, де річка Сура впадає в Дніпро. Там обидва загони з'єдналися, й Сулима, залишивши козаків у діброві, сам із курінними отаманами пішов оглянути Кодак. З Гострої Могили добре було видно башти й вали Кодацького замчища, і козаки зрозуміли, що зі степу не можливо наблизитися до фортеці непомітно, треба тільки підступати з одного боку — глибоким байраком, а з другого — попід Дніпровими скелями.

Як тільки смеркло, Сулима з курінними обійшов байраком та скелями навколо Кодака, оглянув усі видолинки й пагорби, щоб товариші знали, як підходити вночі до окопів і домовився з отаманами, де якому куреню бути під час наступу.

Повернувшись уранці до війська, Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гілки з дерев, щоб їх міцно зв'язати; надвечір, коли кожен мав за плечима в'язанку хмизу, а на півсотні козаків була змайстрована драбина, все військо рушило до ворожої фортеці.

У Кодаку тоді стояв полк під командою француза, полковника Маріона. Жовніри там нудилися, не любили полковника-чужинця і ремствували на Конецьпольського, що поставив їх серед безлюдних степів.

На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер віяв з-за Дніпра, завиваючи голодним звірем поміж надбережних скель. Глибоко під горою, розбиваючи собі груди об гострі камені, старий Дніпро гучно стогнав і ревів спересердя на кинуту впоперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порогу козакам нечутно обступити ворожу фортецю.

Польське військо вже спало. Заснув і полковник-чужинець, нічого не відаючи про напад Сулими, й тільки варта, що чатувала на баштах, перегукувалася між собою, щоб легше змагатися з дрімотою.

За темрявою ночі та через гуркіт порогу, вартові не встежили й не почули, як запорожці з усіх боків облягли Кодак і вже підступили під самі окопи.

Без галасу, тихо, то видряпуючись на скелі, то припадаючи до землі, наблизилися запорожці до окопів з боку Дніпра та байраку; з поля ж у Сулими стояли лише віддалені три сотні вершників, щоб переймати втікачів.

Чують поляки, що за окопами стали погукувати сичі та й здивувалися, звідкіля їх така сила взялася, а того й не відають, що то не сичі, а заклик од Сулими, щоб розпочинати наступ, і той заклик передавали від куреня до куреня, навкруг окопів.

Умить за тим кличем у рівчаки полетіли в'язанки хмизу, і кожен курінь став гатити собі греблю, щоб нею дістатися до валу. Тільки тепер зрозуміла варта, що за окопами коїться щось непевне, а що саме, того за темрявою не бачили й доки пролунав із замку перший постріл, козаки бурхливими потоками посунули на шанці.

Тут уже їм нічого було чаїтися, і вони бучею збилися навкруги Кодака. Дехто з козаків стріляв у вартових, інші підставляли до мурів драбини, щоб перелазити через засіки, треті рубали дубові перепони, а то й намагалися подекуди підпалити їх, кидаючи у вогонь хмиз.

Зчинився галас і всередині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися жовніри, але доки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й озброїлися, то козаки вже поробили собі перелази, порубавши засіки.

Маріонові не вдалося зібрати свій полк, і він похапцем посилав на окопи гурти жовнірів із тих, хто хутчій схопив зброю... Та це не допомогло, бо Сулима з двома куренями вже вдерся до фортеці з північного боку, а з півдня наступали запорожці на чолі з Бурляєм. Спалахнув смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм нема порятунку, й билися завзято, але перед ними не поступалися й козаки. Невдовзі в Кодаку запалали засіки й будинки, полум'я охопило башти на стінах, і велика пожежа осяяла криваву битву братніх народів, що не могли знайти спільної мови й жити у згоді.

Високо, до самісіньких хмар, сягало те вогнище. Видно було його й у Самарі за густими лісами й просторими степами, понад Сурою та Базавлуком і навіть з далекої Хортиці; у хвилях же Кодацького порогу воно відбивалося то щирим золотом, то червоною кров'ю. Пожежа налякала птаство в гаях, і завили в байраках вовки-сіроманці... А брати різалися вперто... завзяте...

Гинули один за одним польські хорунжі, осавули й інша військова старшина. Щохвилини меншало жовнірів, козаки все прибували й прибували... Нарешті поляки затямили, що їхні намагання марні — й попросили милосердя.

Коли грім бойовища став ущухати, до Сулими підвели полковника Маріона.

— Гетьмане! — спитали козаки. — Що чинити з цим бранцем?

Сулима глянув на чужинця суворо:

— Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромігся?... Розстріляти!

Гетьман махнув рукою, й нещасного француза повели на страту.

— А тепер, пани брати, — сказав небавом Сулима козакам, — руйнуйте й паліть у замку все дощенту, щоб біля наших рідних порогів і згадки не зосталося про поляків!

Козаки сумлінно виконали наказ гетьмана й не лишили в Кодаку жодного будинку й жодного крата із засіки.

Зійшло сонце й осяяло Кодацькі руїни та купи трупу; тільки стояли від фортеці вали — такі великі, що їх навіть не знищили і століття.

Упоравшись із Кодаком і діждавши із Січі ще три тисячі товариства, Сулима знову, через два тижні, підняв своє військо у похід.

Коли отамани вишикували свої курені на степу за брамою, Сулима з булавою в руці виїхав на коні поперед війська і звернувся до запорожців із словом:

— Панове товариство, славне Військо Запорозьке! Настав час, щоб визволити рідну нам неньку-Україну з лядської неволі, а православну віру од загибелі! Рушаймо ж в українські міста й села битися на смерть із нашими гнобителями!

З тим гетьман повернув коня на північ, показав булавою, і полки рушили в похід, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Жодна жива душа не проводжала запорожців, тільки Кодацький поріг так гучно гув тієї доби й бринів, неначе вигукував услід козакам славу.

Коли до Конецьпольського дійшла звістка, що Сулима знищив Кодак і йде з козаками на Україну, то він страшенно розгнівався й найбільше через те, що на всю Польщу він себе вихваляв і королеві доводив, що Кодак — неприступна фортеця. Падіння Кодака було для нього особистою образою, бо будувати доводилося йому, й тому коронний гетьман затявся — будь-що звести зі світу запеклого козацького лицаря.

Маючи під руками добре польське військо та шість тисяч реєстрових козаків, що тільки-но повернулися з-за Німану після війни зі шведами, Конецьпольський виступив назустріч запорожцям. Сулима вже тоді здобув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звідусюди поляків і зібрав навколо себе чимало козаків-“випищиків” та всілякої голоти з усіх кутків України.

Польський гетьман перестрів козацьке військо за Корсунем, але не наважився розпочати бій, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж не квапився розв'язувати битву, бо мав менше військо, ніж у Конецьпольського, і йому було корисно згаяти якийсь час, доки до нього підійдуть нові ватаги повстанців.

Коронний гетьман збагнув, що в нього кепське становище й задумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстрові козаки сподівалися од польського короля подяки за свою вірну службу під час шведського походу, він зібрав до себе їхню старшину й почав улещувати, вихваляючи їх за вірність королеві та обіцяючи реєстровцям більші права й поповнення реєстру, аби тільки вони захопили та привели до нього Сулиму.

— Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? — казав він. — А вам навіщо убивати своїх братів, призвідник же заколоту Сулима. То візьміть його з козацького табору, і все те військо геть розійдеться по хатах... То ж — наволоч, холопи! Тільки ви одні! — певні козаки... Зробіть те, що прошу, — і ви здобудете собі великі права, а вашим дітям — кращу долю.

Козацька старшина вагалася: вбивати своїх братів не хотіла, а перейти на бік Сулими було лячно, бо поляки відразу поодбирають у них грунти й попалять їхні хати; принада ж побільшити козацький реєстр, придбати нові права стала в очах трохи вже споляченої старшини надією, і навіть якось виправдовувала зраду. Були й такі поміж старшиною, хто сперечався, доводячи, що такого славного лицаря, як Сулима гріх і сором губити, але цих голосів було менше, й вони змогли обстояти тільки те, щоб коронний гетьман привселюдно пообіцяв, що Сулимі не буде од поляків ніякої кари, й тільки-но запорожці розійдуться, його випустять на волю.

Конецьпольський урочисто дав присягу, що й волосина не впаде з голови запорозького гетьмана, бо він, мовляв, і сам шанує такого видатного вояка та оборонця святого хреста.

Тоді дехто з козацької старшини, а з-поміж ними Ілляш та Барабаш, пішли до запорозького табору й переконали Сулиму, що реєстровці, які виступали під час повстання Тараса Трясила, хочуть перейти на бік запорожців.

Сулима дуже зрадів — цілувався з посланцями реєстрових козаків і просив їх негайно перебиратися до його табору, щоб разом піти проти шляхти.

Наступного дня всі шість тисяч реєстрових козаків прийшли у табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають до спілки з ними; але старші реєстровики чинили своє діло. Вони ввечері пили і їли разом із Сулимою, а вночі, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв'язали руки й одвели до Конецьпольського, і той одразу ж під посиленою вартою, вирядив гетьмана до Варшави.

Кинулися вранці запорожці, аж Сулими нема. Доки дізналися, що сталося, минуло півдня, й Сулима вже був далеко. Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але ті не були винні, то їхня старшина скоїла чорну справу, й більше не вернулася до запорозького табору.

Довго тримали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавській в'язниці. Королеві шкода було карати смертю Сулиму, як присудив Сейм, бо в ті часи зіткнення християнських народів із бусурманами Сулима був красою і славою цієї боротьби. Але польське панство вимагало страти за те, що через нього повстанці поруйнували їхні маєтки, й тому наостанок польський король мусив скоритися шляхті.

Одного ранку привели зв'язаного козацького гетьмана в Старе Місто на майдан. Там, на високому помості, він побачив ката з величезною сокирою в руці — Та не боявся смерті хоробрий козак, але нудьга, немов гадюка, оповила його серце й смоктала з нього кров... Нудьга з того, що гине він не в бою з ворогами, а через підступи та зраду своїх же братів.

І все ж зласкавилася доля над відважним лицарем в останню годину й не дала йому вмерти з відчаєм на душі: вона послала надію, що розбрат між українцями і зрада минулися, і на Україні запанує єднання. З тією вірою він гордо підставив своє чоло й гукнув до натовпу:

— Прощайте, панове, та сподівайтеся лиха, бо моя кров дурно не проллється...

Високо підніс кат сокиру — і покотилася голова славного сина України додолу.

Почувши про страту Сулими, вдарили руками в поли ті, що продали свого гетьмана, як Іуда Христа... Одурив реєстровців Конецьпольський, що живим буде запорозький гетьман... Та вони навіть не отримали за зраду ні прав од короля, ні його ласки. Кров же Сулими справді викликала серед козаків, що перебували на службі в поляків, нарікання на неправду й утиски і через дванадцять років, з початком повстання Хмельницького, всі козаки, і запорозькі, й реєстрові, одностайно стали на боротьбу за права й волю свого народу.

Плакали-тужили запорожці, вертаючись човнами з України, повз Кодацький поріг без того, з ким зруйнували неприступну фортецю… А разом із козаками кричав-голосив Дніпро, сумуючи, як і зараз, про розбрат між дітьми України.

Не раз по тому переходив Кодак із рук до рук, не раз Кодацькі скелі вмивалися гарячою кров'ю, аж поки нарешті зникло тут усе: і вибухи гармат, і гомін бойовища, й пісні волі... І лишився .тільки один живий свідок давніх подій — поріг Кодацький, що й досі тужить за лицарями волі та співає нам про минуле...

Сторінка 73 з 73 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: