Але ж пора вертатись до калош…
Совєтський дощ із хмар совєтських хлюпав,
І йшов я в сорабкоп (без підошов),
Щоб там купити пару мокроступів,
Але ж на праву ногу не знайшов,
Для лівої ж сфабрикували купу.
Там гнів жінкам у лиця кидав кров:
«Невже ж обути нам самі лівиці,
А правій тюпати без ногавиці?»
Дурні жінки! Який в розпачі сенс?
Якби ж то ще були «калоші щастя»,
Які описував нам Андерсен,
Що досить тільки ноги в них укласти,
І зразу від шакалів чи гієн
Ти геть летиш у інший час — та й баста:
В середньовіччя, Грецію чи Рим,
Забувши, як пахтить вітчизни дим.
Але не раз у тім пахучім димі
Заїжджі гості, що плекали чвань, —
Ось Бернард Шоу та інші «побратими»
В'ялились на поживу, як тарань,
Мандруючи, як Катерина в Кримі,
По килимах, покладених на твань.
І рідко спостережливіше око
Допитливо зорило дно глибоке.
Тож раз, так само в Київ прикотив,
Вшанований в Москві Панайт Істраті,
І кожний ладаном йому курив,
А Держвидав — хоч був скупий на трати —
У гостя всю продукцію купив
(Вже писану і ту, що мав писати).
Хто тільки був письменник чи поет,
Дістав тоді автограф і портрет.
Та, опинившись ледве за кордоном,
Правдивий грек метнув перунний грім
І сповнив світ отим потужним дзвоном,
Який луною гув у вухах всім.
Тож як ураз підліг він заборонам!
Як з страхом ті, що зналися із ним,
Зі стін портрет дарований здіймали
І аж на саме дно шухляд ховали!
О милі гості з західних країв!
Нехай за приклад буде вам Істраті.
Невже ж у вас ще не клекоче гнів?
Нотуйте все: знущання, крики, страти,
Щоб потім гулом праведних громів
Облудного напасника скарати!
Хай не засліплять вас зухвалий блиск
Самореклами, вигода і зиск.
Та вас майстерно там візьмуть на кпини
І всіх обдурять, як селянських баб.
Покажуть вам, як крутяться машини,
І вигадають тисячі приваб.
І вас, цікавих з розумом дитини,
Не вийде стрінути «столітній раб».
Чи ж знаєте, що в затисках металу
Самі машинами давно ми стали!
Колеса крутяться у ритмі днів,
Яких ніхто не лічить. Довгі паси
Пересуваються під крик і спів
Сирен. Давно не люди ми, а маси,
І в лабіринті башт і перспектив
Чиясь рука незрима сонце гасить…
А серце в нас пропелером: «Дзінь-дзінь!»,
Змагаючись даремно в височінь.
Та пориву не збудешся ніяк ти.
Не можуть мрій, що їх плекає дух,
Нам замінити статистичні факти.
Симфонію, яка чарує слух,
Нам не заступить і найкращий трактор.
Як не старайсь, щоб той вогонь затух,
Який в мізку нам барвами палає, —
Він жевріє й на мить лиш пригасає.
Але думки нам забрано в полон…
Щоб потекли вони одним річищем,
Механізації страшний закон
Кладе межу і в захваті найвищім,
І муз стрижем ми під один шаблон.
Так ми нещадною рукою нищим
В душі насаджений господній сад,
Сповитий нами у фабричний чад.
Зате у нас держава квітне знову.
Під маршів і машин ритмічний такт
Ми творим націю нової крові.
Вже душі нам покрив червоний лак.
Вкраїнізовано всі установи,
І Шльойме став не Шльома, а Щупак:
Ми кожному, — нехай, як хоче, зветься, —
До голови чіпляєм оселедця.
Біс є найнебезпечніший тоді,
Як святобливу постать прибирає:
Чи старця, що ступає по воді,
Чи янгола, що крильми помаває,
І все лукавство в білій бороді
Чи в білих шатах святості ховає.
Так дружньою рукою хижий друг
Із нас вичавлює поволі дух.
Тож не страшні нам вороги одверті,
А ті, що з рідним словом на вустах,
Ідуть до нас, щоб душу нам роздерти,
І сіють терни розбрату в серцях.
Та тільки доля гірша ще від смерті
Спобігне тих, які згубили шлях…
Хвалю я ворога, що, забороло
Піднявши, ставить чоло проти чола.
Частина IV
О, слава тим, які не піддались
Солодкій гри вабливої сопілки,
Які, – як гордий Ганнібал колись, –
З смертельним ворогом не склали спілки,
Кого тропа вела у гірню вись,
Хто не узяв в дарунок пух і грілки,
А в тундру, тайболу й тайгу поніс
Пшеничний шум і шелести беріз.
Нехай же їм за арештантським чаєм
У холоді бараків та в'язниць
Вони зростуть високим рідним гаєм
Над тишею незчерпаних криниць!
Нехай і ми в їх спогадах замаєм,
Як випадкові виблиски зірниць,
Щоб був їм дикий простір Усевлону
Гостинніший за те родинне лоно…
Там спогад тихим порухом руки
На очі зводить їм той сон прадавній,
Що колисали мрійливо віки
І сповивали у багрець державний,
І з берега далекої ріки
Вже не долине голос Ярославни
В сувору сутінь темрявих лісів,
Плекаючи на крилах вітру спів.
Там дмухачі всесвітньої пожежі
Вбивають день по дню, немов кілок,
В шляхетний мозок, що розсунув межі,
З людських, цементом зліплених, кісток
Там добудовують гігантську вежу.
Отак, усіх втягаючи в танок,
Копичачи на купу спини, груди,
Вмуровують палац для щастя люду.
Загравши той мотив, що всім набрид,
Туди прийдуть з усього світу ланці…
Цвіль нечисті, що виригнув Мадрид.
Займуть почесне місце мексиканці.
Нехай москаль, іспанець, негр і жид
Там обіймуться у братерськім танці…
Хай там, до стін прибивши свій портрет,
Лишаться Маркс і Сталін tete a tete[3].
Нам прорубали в Азію віконце.
Сам комісар казав: "Тут ліс проблем.
Над лісом тим ніяк не сходить сонце.
Та швидко ми гордієвим мечем
За прикладом великим македонця
Цей дамоклинський вузол розсічем".
Але з проблем грізні ростуть дилеми.
Зблукавшись, ми не знаємо вже, де ми.
Ось куркулям проклятим шах і мат,
А дітям на сопілку грає голод.
Багато вже розв'язано шарад,
Як вийти з зачаклованого кола,
І без кінця кують ланцюг нарад.
Та дзенькнув серп і замахнувся молот:
Всі резолюції – єдиний крик,
Що винен тут невикритий шкідник.
Ми вже лаштунками маскуєм розпад.
Тепер і стиль, і розмах вже не той.
Заводи ми будуємо на поспіх
І спорудили грізний Дніпрострой.
Ми скрізь уже розкидали колгоспи,
Де в полі трудиться щасливий гой.
І як би ворог вороном не кромкав, –
Нехай живе вигадливий Потьомкін!..
Під постуки коліс і шемріт шин
Про свій тріумф кричать вожді планети.
Вода промов їм ллє свій струм на млин,
І, мов гриби, ростуть з землі поети,
Які виспівують похід машин.
Пишіть тепер життєписи й анкети, –
У список тих уславлених імен
Своє ім'я не впише Юрій Клен!
Над нами вітер дме – не знати, звідки.
Змінивши тижнів лік на лік декад,
Без сірника, без голки і без нитки,
На конях, що не збочують назад,
Ми скачемо в скажені п'ятилітки.
Куди ж умчить тебе маркіз де Сад
По лабіринтах чорних свого саду?
В які страшні розради і балади?..
Не раз здається нам, що зла мара
По лісі водить нас. Та блиском мирним
Чи ж не так само оливо Дніпра
Плюскоче тихо в промені вечірнім?
Хіба човни Аскольдова гора
Вже не вітає в просторі безмірнім,
Де давнє сонце крізь туман і дим
Спливає омофором золотим?
Хай скніє Лавра в одязі вдовиці
Над потемнілим окладом ікон.
Але, всміхаючись крізь блискавиці,
Ти, Києве, цвітеш, як вічний сон,
Який ще досі стомленому сниться.
Та тільки де твій пурпур і вісон?
Якому чародієві лихому
Віддав ти паволоки й паполому?
Якому зграйнику ти гру програв?
Якому звіру ти святиню ввірив? –
І хто без брані в бран тебе забрав?
Безшкірий звір на тебе ікли шкірив
З пратьми віків, аж ось красу украв,
Бо звабив вирієм – втопив у вирі.
І череп зщерблений, як Святослав,
Ти бенкетарю на вино віддав.
Освітлюваний блисками агоній,
Ти з рук до рук перелітав, як м'яч,
Щоразу падаючи в ті долоні,
Що хижо наставляв нехитрий грач.
Аж поки не завис у млі червоній
Щербатим місяцем, яким косач,
Немов серпом, позиченим від долі,
Дощенту вижинає все на полі.
Ми знов, як за непам'ятних часів,
Шаленим вихором у дебрі гнані,
Знов чули дикі крики лебедів,
І знов шукали ми Тьмуторокані,
І знову, смагу плещучи з рогів,
Дощі нам сипалися полум'яні.
Тигрицею, яку печуть тавром,
Ревла земля під кінським копитом.
Хтось невидимий в полі важко гупав
І, знову душу віючи від тіл,
Шрапнеллю грімко брук щербатий хрупав,
Де круки з шелестом веселих крил
Робили гнізда в падлі кінських трупів
І плетиво тягли блакитних жил.
І танцювала на вістрях багнетів
Смерть, мов Кармен, під ляскіт кастаньєтів.
Клубки багряних літ, повиті в чад,
Жмути кривавих днів, мов пишні грона,
Які зросли під вибухи гранат,
Я б міг вам кидати… "Во врем'я оно, –
Літопис би сказав, – бисть мор і глад",
І кожний рік з незримого амвону
В лице шпурляв би вам чавунний грім,
Який вам гув би рокотом глухим.
О, ми, як ліс, на спогади багаті,
Як діамантами Садко-купець!
Але поему нам пора кінчати.
Кого ж, кого мені ще під кінець
За звичаєм старинним величати?