***
Якось через два тижні після цієї розмови повернувся радник додому сильно напідпитку і в лихім настрої. Жінка почала йому докоряти, жалкукк чи, що вчасно «не наложила … поводів» на нього. Чоловік зло розсміявся і сказав, що у неї немає сили навіть доньку свою приборкати — вона й слухати не хоче про заміжжя з К—им, хоча це було б порятунком для усієї сім'ї.
Тут почулися легкі кроки й увійшла Олена. Вона була з пачкою нот і сказала, що йде до Маргарети, а повернеться пізно. Мати лише кивнула, а батько грізно став на порозі, питаючи, яке діло вона має до вчительки музики у такий час і в таку погоду (надворі був дощ і сильний вітер). Олена відповіла, що вона за гроші переписала ноти і повинна їх сьогодні віднести. Батько розлютився: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?» І продовжує, що не може порядним людям у лице подивитись, коли згадає, що донька «відкидає поважного чоловіка, й замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім'я, цілу мою родину; що хоче за всяку ціну відогравати якусь роль».
Вони продовжували сваритись, докоряючи одне одному та ображаючи. Однак Олена сказала, що «ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини» і що вона ніколи не буде жити брехнею. Батько знову почав кричати і проклинати дочку, кажучи, що вона все одно підкориться йому, тому що ще неповнолітня.
II
До тієї самої хатини, звідки вони з Лієвичем виходили три роки тому, прямувала тепер Олена. Тут жила стара вчителька Маргарета С, зараз, правда, уже для неї не вчителька, а щира порадниця і подруга.
У кімнаті були затишок, спокій і звучала музика Шопена. Олена, як вона це часто робила, тихенько сіла в крісло і поринула у спогади. Саме під таку музику Стефан і зважився сказати їй про свою любов. «Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді — звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. Адже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому признатись, аж таки він перший почав…
…Се була сила глибока, могуча, піднімаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували…»
Пізніше стара дама закінчила грати і увійшла зі світлом до кімнати. Вона не здивувалася несподіваній гості, бо так бувало часто. Олена сказала, що хоче написати листа К—ому, щоб він не приходив просити її руки, не принижувався, адже вона його не любить і відмовить. Маргарета почала умовляти Олену підкоритися, доводила, що К—ий — непоганий молодий чоловік, добрий (забрав до себе матір)* і вона незабаром звикне. На це Олена гостро відповіла, що це «егоїст і чоловік гордий», він не раз хвалився перед Стефаном, що його нічого не дивує, усе він скуштував і «ніяка жінка не в силі довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кож-ду, що потрібував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз». І про неї особисто сказав, що вона за допомогою своїх ідей «робиться… така інтересна в родинному гнізді», але коли б він захотів, то одразу б полишила ці ідеї і «не сміла б мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувала б». Отже, ким би Олена для нього була? «Нічим більше…, як ключницею його дому…»
Маргарета подивувалася такій мові дівчини, її суворій правді, але не хотіла, щоб вона йдалі ступала «тою тернистою й небезпечною дорогою». Тому сказала, що слухаючи її, можна подумати, що чоловіки зовсім не мають добрих прикмет. Адже ж і Стефан, очевидно, мав якісь недоліки?
Олена відповіла, що так. «Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка». А ще мав спадкову схильність до пияцтва, і це її дуже непокоїло, але думала, що взаємна любов допоможе перебороти лихо.
То ж чи може вона вийти за нелюба? «Ми вели б неустанну боротьбу між собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, не єсьм натурою, котра б могла зносити на своїм карку панування другого». Стара вчителька відповіла з жалем, що такі думки не доведуть до доброго, адже ж зовсім не краще бути самотнім, нікому не потрібним, та ще й у бідності. То ж треба вітати К—ого «як свого ангела—спасителя». Олена відповіла, що ніколи, краще вмерти. Маргарета сказала, що не вмирається так легко, і в неї була така думка, коли помер чоловік, але ж живе, чекаючи кінця. Дівчина замислилася, зайшовши думками у безвихідь. Дійсно, що ж їй робити? Чим їй зайнятися? До писання не мала таланту, «а всяке дилетантство було їй ненависне». Вона розуміла, що повинна дотримуватися своїх поглядів, бо «пропаде, як тисячі перед і за нею». І думка «світу» для неї неважлива: «Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило!» Єдина мрія — що настане час, коли «справедливість перестане бути якимось даром ласки, …жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам». От коли б їй дали «поживу… душі; …серйозну, тривалу працю…» Маргарета їй говорить, що вона забула про матеріальні потреби, на це Олена відповідає: «Моральна нужда і абсолютна бідність — се одне й те саме. Наслідки їх однакові». І просить паперу, щоб написати листа К—ому з відмовою.
***
Жінки попрощалися холодно і німо. Вони обидві зрозуміли: щось їх роз'єднало після цієї розмови.
***
Чаша горя, яку довелося випити родині Ляуферів, ще була неповна. Герман—Євген—Сидор закохався, але дівчина залишилася глухою до його почуттів і відмовилася стати дружиною. Хлопець не знайшов ніякого іншого виходу, як вистрілити собі в лоб.
Невдовзі радника усунуто зі служби, і гарні, золоті часи залишилися в минулому.
***
Найстарша дочка Ляуфера вийшла заміж за старого, але багатого чоловіка і проживала далеко від родичів, раз чи двічі на рік пишучи листи. Сестри не були між собою близькі, тому Олені було важко писати листа з проханням дати в оренду частину поля за містом, що належала зятеві.
Відповідь чекали довго, нарешті зять погодився на невигідних для Ляуферів умовах, але діватися було нікуди. Родина виїхала в село. Найменшу сестру старша забрала до себе — доки звикне.
***
Минуло п'ять років з того часу, як Ляуфери проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усякого товариства. Життя їх було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами пияцтва Ляуфера. Ніхто не здержував його тепер від такої поведінки. При суперечках впадав у злість, поводився, наче божевільний, навіть кинув одного разу молотка на дружину.
Тепер головувала в родині Олена. На її плечах «спочивав гаразд цілої родини». Адже Ірина вийшла заміж, але повдовіла і повернулася додому, а наймолодша, Геня, жила у родині старшої, де привчалася до господарювання: «За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль…» (так написала найстарша сестра).
***
Був осінній сонячний день. У селі панувала тиша. Багато людей поїхало на ярмарок. На полях нікого не видно, давно вже весь урожай позвожено додому. Сумний і непривабливий це був вид. Веселив око лише один темний дубовий ліс, до якого охоче звертали відпочити мандрівники. Туди попрямувала й Олена. Вона була така ж гарна, як і п'ять років тому, тільки лице «потемніло та обгоріло», а «біля уст уклалася морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму й утоми». Які ще мали бути наслідки життя у відриві «від усяких товариських зносин», в тяжкій праці і в безперестанній боротьбі з журбою? «Немає тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур — як таке життя». Олену лякало, що й вона незабаром перейде в розряд людей байдужих, котрі турбуються лише про «фізичний добробут», тобто матеріальний достаток. Вона билася, «як той спійманий орел», у пошуках виходу з цього становища, але не бачила його.