Юліян слухав батька, а коли сей скінчив, він відповів, що чує, що "подорожування" не відбере йому те, що дасть йому колись поживу. Противно. Воно може його умислово вище поставити. До тітки Софії в гори нехай сього року котра з сестер їде, він не може.
Сестри майже в один голос запротестували, зачувши Юліянову пропозицію.
Як же се так! Марія набрала свіжого матеріалу до гаптування; їй треба грошей "на ріжні свої видатки…" Зоня не могла батька, обтяженого працею, самого оставляти, він не такий сильний, якого з себе вдає. Оксана знову здвигала раменами, вимовляючись, що "дякує Богові", що дістала поправку (й не втратила рік), через те мусить тут з одною товаришкою до цього приготовлятися. "Числить", каже, "числить" дні, коли стане вчителькою, а з тим самостійною. Отже, кому відвідувати свояків?
Вона оглянулася за батьком, але його вже не було. Він віддалився з кімнати спокійно і безголосно, як прийшов; і через час запанувала тишина.
*
"Отже, кажи, Юліяне, — перебила перша Оксана мовчанку й сіпнула брата за блюзу. — Чи Покутівка те село, з котрого отець Захарій?"
"Так, Оксано. Або що? — спитав. — Батько Едварда є властителем двох сіл. Сього літа, як казав мені, будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім".
"То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Ти ним найперше запрошений. Пригадуєш?"
Оксана говорила з натиском.
"Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував і поновно запрошував. Але що я не до нього, а до Ґанґів хочу, то й не споминав о тім. Пощо про зайве говорити".
"То не будеш в нього?" — спитала сестра Марія.
Брат здвигнув нетерпеливо плечима.
"Може, й зайду колись до них. Або я знаю?"
"Він тебе дійсно щиро запрошував, Юліяне, — докинула Зоня. — Не забудь се, такий добрий і чесний священик, і як тато слушно каже: "наш чоловік"".
"В т і м — т о й р і ч, що наш; що маєш його зараз на плечах, — відповів Юліян роздражнено. — Я сповнив йому, мимоходом сказавши — як сказав вже раз, фірманську послугу, й за те маю бути комусь тягарем під назвою — "гостя". Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов з братом годимося. Будем разом в чужих мовах вправлятися… в їзді й т. п. а тут…"
"А тут — хто тут такий, хто б не годився з тобою?" — вмішалася знов Оксана.
Юліян зморщив брови й дивився через хвилину вигрібущо на сестру, а відтак, мов опам’ятавшись з чогось, спитав: "Пощо ви мені отсю торішну глупість пригадуєте?"
"Глупість, Юлій?" — повторила Оксана уражено.
"Глупість, Оксано, марнота, а коли хочеш, то чистий припадок, що кождому мужикові може в дорозі трапитися".
"Звичайно, ти любиш додержувати свої обіцянки, брате, а тут…"
"І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обіцянка побути в них тяжить в моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, в тій хвилі, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати, доки мене не угне, а я не виношу, як щось намагається брати наді мною верх".
"То упорайся з нею", — промовила рішучо сестра Марія.
"І то все, неначе мені навмисне улаштовано", — відповів брат нетерпеливо.
"Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не стоїть з наукою, або взагалі з духовістю в пов’язі, видається тобі немиле або злишнє. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком — і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!"
"Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався".
"З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, — докінчила любим усміхом сестра. — Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем".
"Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?" — спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.
"Нехай би й попом…"
"Попом, а може, й філологом, — поправила авторитетно наймолодша сестра. — І се так можливо. Не правда?"
"Правда. Може, й так, а може, й цілком інак".
"Тобі б уже час і залюбитися, брате".
"Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, — відповів, — не годен буду понести стільки добра".
"Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи", — докінчила Марія.
"Ні, радше якась Антігона[47], що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, — пояснила Оксана. — Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати".
"Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…" — і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.
"А як справдиться… Гм?"
"Гм? та й буде гм…"
Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.
Вмить все споважніло.
Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.
"Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас".
"Будь, сину. Ми старі", — відповів сей коротко.
Мати німо притиснула сина до грудей.
"Не спаношися, дитинко", — прошептала, бо голосного голосу десь забракло.
"Ех, мамо…" — вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.
Відтак звернувся до сестер.
Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. "Чого?" — був би спитав.
Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…
*
"Він перший раз виїхав надовго з хати", — обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом. "Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається", — відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.
*
Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома.
Тишина панувала округ їх чистенької хати і в вечірнім легкім сумерку здавалася вона ще білішою. По від’їзді брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, ніби дошукувалися чогось-то, і все наново вертали до нього, а остаточно — вмовкли.
По часі вийшли обі з кімнати. Надворі стояв погідний вечір. Спокійний з роями зірок на небі, без найменшого подуву вітру, а здалека доносився до їх слуху клекіт жаб і пригадував село.
"Тепер було б гарно проживати на селі", — обізвалася старша.
"Ні, в горах", — додала учениця.
"Ні, на долах. І вертати отак самому, — або з ким-небудь удвійці, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, що повинно би бути трохи зрошене вечірньою росою, по пояс сягало й пестило стан".
"Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і — в товаристві — що вертало би мовчки або співало півголосом тужливу якусь пісню… або щоб десь-не-десь хтось сказав гарне слово… щось поважне і — як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний розжарений, а ми — йдемо, йдемо трохи притомлені й… розходимося…"
"Ти поетка, Оксано. Що з того вийде?"
"Нічого. Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як другі. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине".
"Відки ти се взяла?"