*
"Кину вас, бабуню, й поїду на ширшу науку в світ, — грозила вона бабуні. — Не в нашу столицю; не гадайте се ні. А кудись далеко, далеко в Швейцарію, щоб навіть не сподівалися мене хоч раз у рік бачити.
Про що будемо з вами говорити, коли поверну з заграниці й застану свою одиноку дорогу бабусеньку нетверезою з запухлими очима, червоним носом, розбитим чолом, котре я унаслідувала по вас; а матусеньку ще гірше прибитою, як звичайно, а батька з погіршеною хоробою через вас, а котрий мусить шануватися неабияк".
"А остаточно, остаточно бабуню, — вмовляла молода внучка, поважно придержуючи бабуню за рамена сильними руками, щоб сиділа неповорушно й не втрачувала жадне слово, яке говорила. — Остаточно застановіться передовсім над одним. Як самі знаємо, татунчик противиться тому, щоб я йшла на медицину й взагалі побирала фахові студії. Каже: доста дівчині науки середних шкіл, коли знає стільки, що ґаздині, а пізніше матері життя потрібно. Доста. Краще, каже, вчись ґаздувати, щоб знала колись тому лад дати, що чоловік заробить, щоб не розтрачувати, й зуживати по потребі. Добра ґаздиня, добра, мудра матір, щира жінка чоловіка, се також дає громадянству сильну підвалину до існування й удержування державного організму владі. Родина до родини, в котрій панує здоров’я, моральність і розум, мусить з часом і здорове громадянство творити.
Нехай здобувають тоті дівчата фахові студії, де їх більше в родині, як ти одна в мене, а коли се їм лише можливо".
"Чому ні?"
"Так каже батечко".
"Отже, ще раз бабуню, — говорила, мов брала бабуню на поважну сповідь. — Ще раз бабуню! Чим буду удержуватися в чужині, як ви пропустите горлом те, що призначили для мене на студії? Вам відомо, що від батька я можу лише мало чого сподіватися. Він вічно предсказує передвчасну, несподівану смерть, з котрою сполучує якусь катастрофу для нас, з причини, що Покутівка не буде вічно наша, що немало псує мій план.
Отже, ви бабуню, ви дорога, ви моя одинока надія; ви хоч старші від моїх родичів, а думаєте більше поступово, розумієте новочасні стремління. Коли стану лікаркою, тоді я вилікую вас з вашого терпіння й ви будете при мені, чуєте бабуню, п р и м е н і! Еей бабуню, бабусенько моя… Схаменіться і дайте можність стати собі самій цілею".
І справді, коли бабуня бувала твереза, вона слухала внучку й виявляла такі глибокі думки й мудрі погляди, що було мило її слухати, тим більше, що подеколи переводила в життя дещо зі своїх благородніших постановлень.
*
"А як тебе загорне любов? Якийсь добрий і гарний чоловік полюбить тебе щиро й ти його полюбиш? Що буде тоді з твоїм планом, Ево? — відказувала бабуня й усміхалась добродушно. — Тоді хіба бабуня вибере з банку призначений капітал для своєї внучки й дасть від себе на віно?"
Ева заперечувала головою.
Скільки разів вона бабусі говорила, що вона лиш на медицину піде, бо саме лиш медицина дасть їй зброю в руки, проти недуги батька, проти "блуду" бабуниного, а на будуче, може, й проти дечого в ній самій. При цьому викривляла якось боляче уста і дивилася кудись понад голову бабуні.
…Так, так… лікарі "б а г а т о д е ч о г о м о ж у т ь, сказав хтось з письменників. А яко лікарка придасть… й своєму суспільству. А від-від… давання вона через те ще не асекурована.
Зрештою, хто там знає, як то ще колись буде. Вона ще молода. А свій план вона мусить зреалізувати й стати лікаркою, приватною чи при якімось шпиталю, все то одно. Щоби лише свого дійти.
"Бабуню!" — кликала з блискучими очима й захватом.
"Ваша Ева, ваша внучка лікаркою при шпиталі, а з часом, може — як буде працювати, буде здібна, й одною з найліпших межи нашими лікарками, жінками. — Що ви думаєте, бабуню? Ге?
Чи се не честь, не щастя?"
"А що буде з женихами, Ево? Вони вставляються, се буде певніше, чим лікарювання".
Ева поглянула на бабуню й, закопиливши спідну губку, сказала, випрямившися, трохи зарозуміло: "Поживемо, побачимо".
Бабуня усміхалася, як до балачки десятилітньої дитини, гладила її пестливо по молодім лиці, хоч в душі знала добре, що внучка, котру любила понад все на світі, думала й поступала на свій молодий вік поважно й чим раз то здобувала собі супроти неї в тім напрямі твердий ґрунт. "Як Бог захоче, серденько, — говорила відтак спокійно, — бо все-таки він рішає людську долю. Він один остає, помимо всього, одинокий керовник і проти нього не станеш нігде на суд, коли не йде, як хочеш. А може, прийде й такий чоловік по тебе, завертаю я знов на своє, що й всі студії будуть тобі проти нього нічим, бо будь-що-будь призначення жінки є все-таки не що інше, а бодай на першім місці, вийти заміж, дбати про домашню господарку, про чоловіка й виховувати гарних і добрих дітей. Та хоч я й говорю тобі се, то ми знаєм, донцю, що я твоєму бажанню не стану ніколи на дорозі й в чім буде треба, буду тобі помічною, хоча настроюю собі вже від тепер твого батька ворожо та з ним самим ти не дійдеш до успіху.
Та одно знай заздалегідь: я дам засоби на студії, як прийде відповідна хвиля, їх в мене є, Богу дякувати, для тебе доволі — а ти мені є найближча й наймиліша (другі свояки мені хоч по крови не менше близькі — напримір, мій брат, а твій стрийко Альфонс і його внучка Дора), але вони мені наче й байдужні: хто мною соромиться й погорджує, того й я не хочу знати. Але дам, як кажу, засоби з тою умовою, щоби ти з рік або й більше перед виїздом до Академії перебула ще в дома. Я хочу, щоб ти випочила зі шкільної науки; побавилась, погуляла, пізнавала людей. Се конечне треба, доню… — додала поважно, побачивши, що Ева зморщила чоло, — і аж тоді їдь в чужий світ і там нехай вже тебе Господь має в своїй опіці. Не можна — так відразу не прилагодитися тілом і духом покинути родинний дім — кинутися в чужинецький вир життя. Недобре так. Та й ще одно.
Цілий округ знає, що в Покутівці в о. Захарія є одинока донька. За два роки їй буде вісімнадцять. Вона буде дорослою й по матурі. Не випадає перед світом і молодими людьми, богословами й іншими зачиняти двері. Спитайся колись про те й твоєї виховавчої пані Емі. Вона, певно, з моїм поглядом згодиться (хоч подеколи й батькові підбасовує). Походить сама з дому священичого, бо донька пастора. Хто знає, яке там життя в тій чужині? Хто його знає? Здалека нам все краще видається й всюди ліпше, де нас нема, а приступиш ближче, то побачиш іноді таке, що душу тобі переверне. Я хоч не старосвітська, але не дуже-то довіряю й фунтові новомодного життя, чи, як ви кажете, таким "принципам". Я чула багато дечого від пані докторки Емі: ти знаєш, вона щороку подорожує, вештається по своїй Німеччині та й деінде. Чула й від других поважних людей і мені не все видиться добрим і безпечним в теперішніх часах. Особливо та велика свобода і в відносинах, приміром, обох полів до себе. Що в них благороднішого й кращого тепер і в якім розумінню допровадило до ліпшого? Що ті новітні відносини дали безпечнішого одним і другим? Що одні стали сміливішими, а другі о степень менше соромливі? Що непорочність зменшилася.
Не смійся, донцю, з того, що я говорю, бо я без підстави не говорю й наслідки того, що наводжу, поважні. Ти ще навіть не в силі поняти їх, — доповнила баба, коли в очах внучки заблис збиточний усміх. — Не смійся, се добре й мудро як жінка має й свій власний хліб в руках, але заким вона його осягне, намотається стільки, чогось якого такого всього вокруг обох полів, з чим ми старі не годні згодитися. Бути може, що воно й мусить так бути, та по-мойому чому? Не смійся, — повторяю, Евко, — око старшого загострене досвідом, тим гірким досвідом справдішнього життя, так як слух сліпого, котрий хоч не бачить, предвиджує і вгадує багато чуттям і інстинктом, що діється округ нього, або й мало би відбутися.
Остань ще під опікою родичів і докторової Емі, набери ще з рік в більшім місті, хоч би нашій столиці, життєвих досвідів і такого ж знання. Навчися доброго поведения, пороби з мужчинами знайомства, що вміють з себе ріжних удавати, добрих і святих. Заглядай і до кухні, що не завадить і лікарці знати й ріжне таке інше потрібне жінці. Се пізнай, як кару під очима родичів — а відтак їдь у даль і йди своїй новомодній судьбі назустріч. А ми старші будемо, тим часом, тут своїм старосвітським звичаєм жити й тебе, донцю, з великого світу вижидати.