Апостол черні – Ольга Кобилянська

Я налогова, умарнована тим налогом, я знаю се, але до кращої будучности для тебе й твого щастя я безпечно причинюся. Впрочім, Господь має нас лише до часу в своїй опіці — а далі!!" — тут бабуня уривала, витираючи верхом руки очі… що за кождою такою або подібною розмовою наповнялися слізьми, притискала споважнівшу внучку до грудей, відверталася й відходила.

*

Внучка задумувалася на самоті. Хоч і була бабуня налогова, як признавалася, але походила з доброї польської родини і її все-таки люде шанували й через щось любили. Не можна було й бабуниними словами легковажити. Батько хоч був літами від бабуні молодший, але в наглядах часами дуже назадницький. Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, вчив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священник мусить своїм правовірним життям давати приклад, щоб не вказували на його пальцем і закидували йому того… від чого він їх остерігав. Одним словом, був противний, щоб ішла на медицину. А коли іноді примушували його до вислухування її бажань, то згоджувався… хіба на філософію.

Ох, він не знав, про що вона знала. Він не знав жінок-лікарок. А вона знала вже двох. Особливо одна запала їй в душу. Се була одна окулістка. Молода ще, бо понад двадцять і п’ятьох літах тішилася такою великою практикою в себе в дома, а окрім того, і в шпиталі, де булапримаркою відділу очних недуг, що була вже, як оповідали, міліонеркою. А що буде ще дальше?

Одного разу боліли в докторки Емі очі і вона ходила з нею до тої окулістки. Її ще не було в дома помимо, що прийшли в саму відповідну й означену пору, коли зі шпиталю вертає. Пацієнтів було в почекальні багато. Старі й молоді, селяне, жиди, хлопці, діти, публіка ріжного стану.

Вона, Ева, бачила її тоді перший раз, хоч чула не раз про її зручність. Нараз відчинилися двері й увійшла живим кроком якась молода панночка, вбрана в шовковий плащик скромного крою, темної барви. З виду майже не значна, з орлиним носиком, темними гарними очима, аж надто делікатної й дрібної постаті й вклонилася зібраним тут пацієнтам так низенько, покірно, наче просила вибачення, що увійшла також, і попрямувала впрост до притикаючої кімнати, а, зглядно, до ординаційної кімнати.

"Знов якась хора, — замітив хтось з пацієнтів. — Та видко знайома з лікаркою, бо сама пішла, не вижидала її поклику".

"Це не пацієнтка, а с а м а в о н а, — пояснила якась старша пані в темних окулярах коло них. — Та золота, з золотими руками, що ущасливлює людей, котрі стоять над безоднею вічної ночі, горя. Ох, то вона сама".

Правда ніхто б не сподівався, що в тім дрібнім тілі, що в тій незначній поверхности дівчини така сила духу, науки, зручности і жертволюбности.

Відтак і вона з докторкою Емі увійшла до неї. Послідня ходила разів кілька й вернула вилікувана. Від тієї хвилі, не мала вона, Ева, іншої цілі, як ту, піти на медицину, стати лікаркою, жити для терплячих, нещасних, для праці, а все проче було неважне, як їй здавалося, або півневажне.

*

Майже через три неділі не заходив Юліян на парохію, перебував з молодим Ґанґом нафільварку в їхній другій меншій посілости, недалеко Покутівки, де мали на бажання батька дідича наглядати враз з економом за звозом збіжжя, молоченням машинами… дільба збіжжя… з людьми, що працювали в пана за сніп, і іншими такими господарськими процесами, а враз із тим і товаришити одному молодому кревнякові. Сей був син сестри Едвардової матері, що перебувала тут, у невеликім, але гарнім мешканні фільварка з сином через місяців два-три, поважна, моторна німкиня, що з особливим зацікавленням заходила в усі закутки гарної посілости свого шваґра, потягаючи з собою за кожний раз до пояснення то обох юнаків, то по одному.

Позаяк молодому Едвардові було цікавіше гуляти й гарцювати на коні з кузином веселої й трохи легкодушної вдачі, як допроваджувати цікаву тітку по обширній (йому вже надто добре знаній) господарці, куди й так нерадо — лише, як сказано, на спеціальне бажання батька, заходив (як будучий спадкоємець) — тож роля Ціцерона й сільського дідича припала Юліянові Цезаревичові, котрий і сповняв її часом радо, а часом… менше охоче (поборюючи силою свою молодечу охоту прилучитися до обох товаришів і поборотися з панками надобре) — за що здобув собі прихильність, ласку старої мудрої німкині, від котрої, мов з лексикона, можна було не одно навчитися.

При від’їзді запрошувала його. Коли б і не заїхав він у Німеччину з Едвардом чи самий, то до "нас" обов’язково навідайтеся, просила. Тут пізнає він і її старшого сина, що саме тепер кінчить техніку, а по-друге, щоби він опровадив по Монахії, пояснив їм красу й цінність міста артизму й духового огнища. "Ох, той син — закінчила з невимовною любов’ю, — його зокрема варто пізнати. Що за характер і глибінь в думках. Що за хіть до праці, реальної, хосенної праці. Dazu ist er ein "Leisetreter" mein Kind[60]".

*

По упливі двох неділь, з котрими кінчалися і вакації чи не всіх середніх шкіл, а з тим і феріїмолодої Еви, повернув Юліян з Едвардом назад до Покутівки.

*

Якась туга за видом молодої дівчини, за її очима, котрих повіки здоймалися так важко, мов убедуїнів, через густі вії, як і за її бесідою, повною загадочного чару — не покидали його.

Може, вона лагодилася до виїзду, а може, й виїхала вже до столиці (при тій думці обняв його чудний переляк). Коли бачилися послідним разом — не вчисляючи спазір з бабунею по дорозі, вона між іншим сказала: в коротці по відпусті тут в Покутівці вона їде в столицю. Мешкати буде у п-і Др. Емі. О, коли б се вже було по укінченню середніх тих шкіл. Він не знає, як в неї в грудях. А по хвилині, перескакуючи на інший темат, спитала, чи він бігає на лижвах, по леду?

"Ні".

А вона се страх як любить. Взагалі їй всі спорти подобаються, хоч не всі може управляти. Се щось таке… таке… Вона вдарила себе в грудь й відітхнула звільняюче й захоплююче. Та одного вона, мабуть, ніколи не навчиться?

"Чого?"

"Плавання".

А він се знаменито вміє.

Вона ні. П-і Др. Емі все за ню боїться, коли вона виходить з лижвами з дому на рамени. Нехай вже вона зважає, наказувала "ми Goteswillen"[61], нехай уважає. Вона іноді така без всякої контролі над собою, коли раз до чого розпалиться. Така необчислена, що лячно й подумати. Хай вона собі лиш уявить. Лід ломиться під нею, вона паде горілиць і хоч би й не утонула, то простуда, а може, і смертельні наслідки необхідні. Нехай лише ніхто богів не спокушує. Що сказав би відтак Hochwurden[62]. Чи треба йому зворушувань? Як вона буде на одиночку перед родичами відповідати? Мати й бабуня зрозуміють її положення, але батько?

Він зхора. Тому нехай вона привикає над каждим своїм вчинком застановлятися. "Vorsicht ist die Mutter der Weisheit"[63].

"Amen"[64], — докінчила Ева, виставляючи збиточний вихований кінчик язика, і щезла її скоро з очей.

Така вона була та Ева.

І йому чогось тужно за нею. Не гарна, а все-таки гарна. Йому хочеться так побачитися з нею. В її присутности так чудно робиться… також гарно, хоч часами й боляче, неначе з чим-то зростає, то знов розривається. Тут вона ніби близько, він бачить її обриси… а вмить вона ніби знов розпливається, віддалюється. Щось нарушить в нім ніби з шовку ткане, що він сам хоронить перед собою, затулюючи очі. Ніби сонячне з пітьмою борються.

Ево, що се?

*

В коротці по своїм повороті з Покутівки, довідавшися, що Ева ще вдома, але вже за кілька днів від’їжджає до столиці, він вибрався одного пополудня на парохію. Тут його побут також вже скінчився й дарма що Едвард і його родичі о тім і чути не хтіли, та нічого було діяти.

Несподівано наспів лист від його батька, щоб він як можливо скоро по одержанню письма вертав додому. Він, батько, почував себе від часу його від’їзду, не конче добре на здоров’ю. Коли на просьбу домашніх, особливо Зоні і матері, пішов до лікаря і зовсім тут докладно збадали, сей найшов, що йому треба ще сего року — а то як можливо ще сего послідного сезону до курорту К. їхати. Добре було б не зволікати від’їзду, або надто на слідуючий рік відкладати, бо хороба могла б таких розмірів набрати, що вимагала б і операції — до чого б він, батько, не хотів би допустити. Операція — се для него те саме, що смерть. Від його здоров’я й життя зависиме існування цілої родини. Се він йому одинокому синові його не потребував говорити — але, радий його молодости, він все-таки се робить. Дальше подав до відома, що Зоня, та права рука його в працьовні, заручилася з першим давнім його помічником… п. Станьком… самостійним годинникарем. Отже, треба, щоб він був на час його відсутности вдома. Він тим не хоче нічого вражати, але мати зайнята і не може в кождий кут заглянути.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: