Пані Цезаревич вислухала його спокійно і вона згоджується, правда, з його поглядами, але питала, чи він думає, що до того обов’язково потрібна жорстокість? Гадає — що свідома праця, добрі приклади, поважне введення молоді до сповнення обов’язків і проти батьківщини і людськости мусить йти в парі з нагайкою і терором? Ні. Вона лише жінка з скромним розумом, і він їй каже, що доки вони не більше як діти, не думають ще самостійно, поважно до кінця, не можна їх душу деспотизмом ламати. Гадає, коли не одягне, не взує їх, воно перескоче розвій молодости і стане відразу на тій точці, де лиш розум приходить до слова або вибухає божественне піднесення духу до якогось великого діла… підприємства, визволення чи чого іншого? Ні. Дай молоді сонця, хоч би яку одробину, на тверду дорогу життя, а зокрема життя України, що о д и н призначений вибороти сам собі свою — украдену батьківщину — а дальше поступай, як хочеш. "Доки жила бабуня, було інакше — відколи вона згасла — згас промінь для всеї хати".
Так діялося з диваком-майстром.
Знов цілком іншими разами показував він себе з іншої сторони. Прикликував, наприклад, доньок по черзі несподівано сам в свою робітню. Тут втискав вперед Зоні, найстаршій, кілька банкнотів в руку "за поміч і послух в робітні", відтак молодшій Марії "правій руці матері при шитві і інших мозольних ручних роботах", а головно "за оброблювання яринового города" — та гладячи її по любім і свіжім личку, давав нагороду і опісля, беручи її своїм звичаєм за плечі, опираючися силою, щоб врадувані несподіваним щастям не поцілували його на знак подяки в руку, висував їх спішно… за двері. В кінці з’являлася, так само прикликана, наймолодша Оксана, що вдалася поверховністю, друга по браті, цілком в батька. Темне волосся, з класичним профілем, блідавої цери і сталевої барви очима та чудно привабливим усміхом. Вона так побоювалася тепер, як і взагалі "лайки" за "лінивство", злишню цікавість і про своє "циганське" обличчя, що її треба було силоміць випихати, коли батько кликав. Тут перебирала свою "пайку" цілком збентежена і скорше, як сподівалася, опинилася за дверима.
Цікаво і варто було тоді заглянути в ту кімнату, як там весело і радісно… діялося. Обдаровані скакали, сміялися, обіймалися і в одно збивалися коло усміхненої матері, допитуючися всі враз, щоб за той несподіваний дарунок справити. Лиш молодий Юліян, що стояв віком між найстаршою Зонею і Марією, не казав нічого і усміхався рівно матері — пірваний радістю ущасливлених. Лиш "бідний Юлик не вифасував нічого", — говорили сестри… гладячи його по гарнім обличчю… об’являючи тим своє щире почуття за покривдження його особи батьком. Але він, недобрий, відпихав їх і розсмівався. Він сам далі стільки заробляв лекціями, як вони всі три одержали. Добре, що радувались!.. і на доказ своєї щирої любови до них, він кожну по черзі підносив скорим і зграбним рухом догори. Обносячи їх круг кімнати, ставив в кут за кару, що його "жалували", чого він так не терпів. І тоді вже було добре і веселий настрій… наче струясонця… запанував в цілій хаті, доки не йшло кожне до своєї призначеної праці або не находило таку.
*
Коли опісля мати заходила непомітно до тихої робітні мужа, щоби йому подякувати за несподівану радість, яку справив дітям і як та втіха вплинула благородно на настрій всіх, він махав рукою і, усміхаючись сумно, говорив: "Ти гадаєш, жінко, що коли в зачиненій для публіки робітні твого чоловіка світиться далеко поза північ світло, ніби одно Боже око блимає з вікна, а місяць згори позиркує на землю, на котрій пішло все на супочинок, хтось там, може, осталий, по білих від його сяєва дорогах, снується, а годинникар зачиняє двері і від вас, він се робить зі злоби або гніву проти вас? Ні. Він дослухується ще дальше того, що йому годинники в більшій тишині намовляють. Кождий з іншої сфери і часу, з іншого круга аж до вбогого робітника. Так. І чого то він не догадується! Вони, ті дрібні "інтелекти", що спочивають на грудях і серцях своїх власників, чого то вони не розказують, чого ти не довідаєшся про них… що ними орудує, що ч а с приносить, вимагає, що час змінює, що він нищить і все далі й далі невпинно… і кождий з них окремо відкидає для майстра його пайку. А та пайка йде набік — для кого? Для нього? Ні. Він збирає їх, мале до малого, творить велике і знов для кого? Для дітей своїх, для У к р а ї н и своєї, в чотирьох стінах замкненої, з тугою в молодім серці вирватися на волю, на ширину, не в лахміттю старечини, а в блискучій одежі, як будучим горожанам своєї будучої країнипристоїть. — А опісля, коли майстер тикання одних переслухав, других вспокоїв, щоб не рвалися без цілі вперед, тоді каже: "Я оставляю їх і звертаюся до своїх приятелів. Ти знаєш їх. Вони там, на полиці, оправлені, прикриті завісою перед порохом і чужим оком. Я не вчений, ти знаєш. І лише тепер знов я беру їх до рук, кожду з іншого часу, з іншою духовістю, з іншою вказівкою на будучність і тоді я вглубляюся… Для кого? Для мене? Ні. Для дітей своїх, для України своєї маленької, між чотирма стінами, щоб з них викувати добрий матеріал, не згинуть без сліду по собі на будучину. Так доки не замкнуть очі, а мій годинник — що дав мені найбільший майстер сього світу, не стане сам"".
Він вмовк, а вона, зворушена, схилилася над його темною головою і поцілувала її.
"Мій фантасте невсипущий, не запрацьовуйся…" — прошептіла і віддалилася нечутно.
*
В тих часах був молодий Юліян (його прозвали так по дідові капітані) одиноким захисником в хаті проти деспотизму, а щонайбільше, скупарства батька, котрий був би те, що одною рукою давав, а на що інше, важніше, відбирав. Правда, він вимовлявся коротко перед дітьми тим, що він лиш годинникар і треба добре працювати, щоби виживити родину, удержувати в розходах і доходах домашньої господарки рівновагу, їм самим дати ліпше виховання — (під чим розумів виключно душевне) — а в руки який-небудь їм приступний фах, чи професію, щоб від нікого не були в пізнішім віку зависимі. Що при тім мати з доньками також була помічна, він не звертав великої уваги. "Кожде докладе цеглинку, — говорив, — і твір буде виготовлений".
Юліян, маючи ледве чотирнадцять-п’ятнадцять років, помимо того, що сам вчився дуже добре, давав ще і слабшим ученикам лекції. І хоч його місячні зарібки не дуже вже і незначні, він все-таки віддавав їх матері з поважною просьбою давати йому лише те з харчу, що буде куплене його заробітком. Бо, як впевняв матір, він не хотів кривдити ні родичів, ні сестер, яких понад все любив — і вдоволитися чим-небудь, на яке заявлення матір зворушувалася до сліз і тут або там, коли се батько не бачив, цілувала його в чоло і тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з її дітей не сміє їй "знидіти".
Гарний, темноволосий з ясними очима, струнким ростом батька, та ледве замітною мімікою брів, що надавало його молодому обличчю вираз задумливости, то знов чудовання — робив дуже миле вражіння.
В школі тішився не лиш симпатією своїх товаришів, але й професорів. Се посліднє через свою здатність, щиру одвертість, а передусім за свою неустрашимість. У товаришів уходив за авторитетність. Раз, що як сказано, був один з найздібніших учеників, особливо в старинних мовах був дорадником слабших учеників — а остаточно, як се часто в мужеської молоді буває, за фізичну силу, що об’являлася не лиш при гімнастичних вправах, а ще й у борні з другими, у витривалости, в плавбі, а через се також і в випадках, де ученики-товариші прогрішилися неправдомовністю, недодержуванням, хоч би найнезначнішої, обіцянки, нехарством тіла або рук і т. п. Тоді то товариш-"авторитет" товк грішників безмилосердно, не узглядняючи найменшого оправдання, сліз, або випрошування, чи обіцювання на будуче це не чинити. Але ніхто довго на нього не гнівався.