*
Вчитель Рибка не здавався мені "вірним". Він і говорив зі завідателем, і працював з ним разом в його робітні, що мені не подобалося, і ходили часом до магазинів. Коли я про се спімнув одного разу теті Олі, вона усміхнулася і відповіла: "Є праця, — мовляла, — котру ми сповняємо не лиш ради нашого власного особистого хісна і також існування, але є і інша. Ми є обов’язані і для других працювати. Як будеш дорослим, зрозумієш се сам.
Тут є багато вбогих, унещасливлених через службу в гірництві, робітників-шахтарів. Без зарібку, з нужденною запомогою. Та запомога є така мінімальна, що вони з голоду гинуть разом зі своєю родиною. Між ними є — небагато щоправда — але все-таки якийсь відсоток поляків і українців. Мій вуйко, завідатель і поляк, шануючи пам’ять своєї помершої жінки — ти її пам’ятаєш, вона просила мене і мого вуйка щиро заопікуватися тобою по її смерти — старається в спілці з вчителем Рибкою в своїх принципалів від часу до часу о вироблення запомоги в дорогі ласки… то знов через збірки… о полекшу для них, бо заки ті люди або їх родини зможуть собі найти хліба в інший спосіб, треба їх спомогати, щоб вдержалися на поверхні життя. Без такого старання нема ні правдивої науки, ні поступу, ні тривкої держави, але, як спімнула я, тепер ти се не годен ще добре порозуміти".
"А пан Йоахим фон Ґанинґайм, тіточко?"
"Він зі своїм майном так не відрадно правив, що не лиш немає чим своїх урядників і робітників як слід оплачувати, але і самого себе удержувати. Його не чекають світлі дні. До того, конкуренція з жидівської сторони, що піднялася і відобрала можливість висилати до Англії, а довги, то що й далі говорити".
"Як мого татка?" — спитав я несміливо… і я шукав її очей.
Вона притакнула головою, відтак додала: "Не цілком так, але подібно".
І вже я її більше не питав і помирився в надучителем Рибкою.
………………………………………………………….
І справді. Я не мав причини на нього нарікати, коли роздумував більше. Бували хвилі, в котрих я чув, що завідатель дякував йому за деякі його, вчителя, несамолюбні вчинки, особливо від часу, як він, вертаючи з шахтів додому, спотикнувся так нещасливо, що впав і скалічився на одну ногу чи не на ціле життя і мусив від довших проходів вдержуватися, тоді-то став вчитель його чи не правою рукою, доглядаючи його з панною Ольгою Альбінською і сповняючи його не одно бажання і працю, без огляду чи забирала вона йому часу, чи ні. Він був батьком кількох дітей… а та, що померла, любила його і була і для нього за життя мов рідною сестрою і щирою українкою. Коли під час того вчитель з’являвся в нас на лекції, я приглядався йому ліпше. Але нічого не відкривав, як сподівався, "фальшивого", хіба те замічав я, що виглядав уморено і жалівся теті Олі, що переданий йому завідателем частковий догляд над одною групою робітників до виздоровлення сього — його фізично майже підтинав. В таких хвилях притягав мене до себе і, відгортаючи мені пестливо волосся з чола, тулив мене до себе і питав панну Ольгу: "Чи не правда, панно, що сей наш Максимко мав ті самі очі, що його сестричка Зонечка?" А коли вона притакувала, він був вдоволений, допитувався, як мені живеться, і був добрий… дуже добрий. А одного разу, се було, коли завідатель опускав вже кімнату і сповняв свою службу і коли Рибка став вже надучителем і був перенесений до повітового міста M., до котрого належала і місцевість І., він приїхав і забрав мене до себе зовсім. Тоді був вже мужем моєї любої сестри, а моїм шурином.
За мною плакала лиш тета Оля. Вона притискала мене раз по раз до грудей, цілуючи мене на відміну то в чоло, то в очі.
"Якщо тобі буде коли в житті тяжко, Максимку, — казала стисненим голосом, — ти звертайся до мене. Просто і прямо. А коли я вмру, але ні… я не вмру, — поправилася і вдарилась в груди. — Тут мені щось каже, що я не вмру, що ще мені треба багато працювати, а ти, Максимку, попрощайся з прочими", — додала, щоб скоротати нашу розлуку, бачучи мій жаль за нею, котрої руку я не хотів зі своєї випускати, а тримав її залізно.
Приступаючи по обіді до завідателя, я сказав: "Я вже собі їду", і, беручи його за руку, я поцілував її. Він мене погладив по голові і сказав: "Бувай здоров, хлопче, нехай тебе Господь має відтепер в опіці. Хочеш трохи грошей?" — і з тими словами всунув руки в кишеню.
"Ні! — відповів я. — Я сам собі зароблю на гроші, дякую". З прочими, то є — дітьми, ми подали собі лиш руки. Лише наймолодша Лілька, моя ровесниця, котру мій батько так любив, що гралась зі мною залюбки, лиш аби "Франусь", мій неприятель, не бачив, стояла заклопотана через хвилю переді мною, а відтак, подаючи мені руку, сказала відважно: "А приїдеш знову?" Коли я заперечив головою, вона приступила близько до мене і сказала: "Як ні, то я колись з тетою Олею до тебе приїду. Хочеш?"
"Хочу", — відповів я і відбіг.
І справді, вона прийшла в житті до мене. Це вже тоді, як вийшовши заміж за суплента гімназії, українця, Могиленка проти волі свого батька, повдовіла і сама хорою була. В жалобі була і зайшла спродати годинника з ланцюжком свого мужа і потім пішла до лікаря. Годинника того я закупив. Я був вже жонатим тоді і в мене був вже синок Юліян і донька Зоня, а в неї маленька донечка Дора. Та померла вона бідна не довго потім, як заходила до мене.
*
Відтак я був вже при своїх. Відчужений від сестри, все замкнений в собі, вона мене, мов недоступну фортецю, здобувала — доки не здобула, та вже іншого, яким я був передом, бо зповажнілого, з "засадами" і твердим на її пестощі і м’якости.
Мій шурин закупив тут в М. невеликий, на продаж виставлений, старший шкільний будинок, що стояв на взгір’ї містечка, зреставрував його і літом сестра віднаймала половину літникам, між тим як він, попри своє звичайне шкільне заняття, уділяв приватно лекції української мови, організував і освідомляв тамошніх українців. Жили спокійно, займаючись і моїм вихованням, кладучи найбільшу увагу на національне почуття і мову.
В два роки по тім перебігла горами чутка, що Йоахим Ганс фон Ґанинґайм відібрав собі життя. Як? Що? Йшло з уст до уст і добилось і до нашої хати. І справді. Фатальна господарка двох братів… конкуренція і інші причини потягнули ту сумну катастрофу. А оставший обтяжений маєток перейшов у державні і духовні руки, а з тим гірниче урядництво розвивалося і кожне пішло своєю путею і жило як могло.
Коли якось недовго по тім отворено в М. середні школи для обох полів, переселився і бувший завідатель копалень Ґанинґаймів — Альфонс Альбінський з своєю сім’єю на чолі з Ольгою Альбінською сюди до М.
*
Тут закупив собі цей добродій дім, збудований одним заможним вірменом, що торгував в цих сторонах рогатою худобою й вівцями, — і звертав своїм стилем увагу. Підмурований впосеред обширного зеленого подвір’я, з покрівлею, котра хилилася так низько над вікнами, що неначе лиш потайки з-під лоба — дома позиркували навкруги. Сама ж та покрівля темно-цеглястої барви, що хоч, як сказано, і була низько над домом поставлена, стреміла своїм гребнем і коминами рівно і доволі високо вгору, що надавало будівлі своєрідний характер. Головні її двері, так само низькі і масивні, були набиті великими круглими гвіздками і заявляли заздалегідь, що сюди не так легко добутися. Під одним вікном, недалеко тих дверей, що були входовими від дороги — неначе зумисно на підождання прохожих — знаходилася камінна лавка. З одного, а то східного, боку виднілася скляна веранда в формі гнізда, з камінними східцями, що спускались кокетливо вниз, вдаючи з себе своєрідний характер і були хоронені ажуровим поруччям. Ціле подвір’я з тим помешканням, що виглядало ради малих своїх крил з обох сторін, було обведене залізними, вгорікінчастими штахетами. Сад, котрого дерева клубилися, як здавалося, з улиці круглими зеленимикопулами за і над домом, захищали його від бурі, вітру і стужі. Були тут об’ємисті липи, черемхи, явори і інші такі великани. Лише коло фронтової, входової фіртки, в штахетах росли по обох її сторонах по одній тополі. По звичаю гнали своїм ростом понад дім і другу деревину, а були рівні і гарні, як дорийські філяри.