Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.
— Час вертатись додому, там жде батько, — і, сказавши це, зітхнув.
Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:
— Я люблю… — і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.
— Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.
Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.
— Ево, — кликнув щасливий, — чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.
— Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.
— Я суворий по вдачі, Ево, — відповів, — не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську — всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.
Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.
— С-с-т… — упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. — Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.
Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.
— Тобі бабуні страшно, справді? — і він насупив брови. — Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?
З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.
Вона відчула вразу в його голосі.
— Та куди там…? — заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. — Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, — додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.
— Ходім, куди ти хочеш, Ево, — підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи вбік.
— Гадюка! Юліяне! — кликнула, — он до води повзе, від бабуні. ох! я її вже зранку бачила, яка гидота! Юліяне, це недобрий знак. Це омен.
Він замість відповіли притиснув її до своїх грудей.
— Омен, кажеш? Дивись, надворі парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пішла, куди їй треба.
Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.
— Хто тут, Ево? Ти тут? — почули вони нараз хриплий голос бабуні.
— Я, бабуню, хочете вже вставати?
— Ні. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…
І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води, і за кілька хвилин захропіла наново.
*
Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками, стояв Юліян оподалік і ждав.
Ева в ясній довгій сукні з м’якої матерії підійшла до нього.
— Ходім, дорогий, — промовила пошепки, — ти сьогодні робиш на мене таке вражіння, як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.
— Чи я не завсіди такий? — спитав усміхаючись Юліян.
Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.
Його обличчя споважніло.
— Нащо ти мене оп’янюєш, Ево?
— Мовчи, — усміхнулася. — Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?
— Як? — спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. — Дома батько жде, Ево…
— Батько? Може би, ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин, мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юліяне, — сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.
— Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!
— Слава Богу, що й ти щасливий, — шепнула йому в ухо.
— Ево!
— Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною, як все п’яніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.
Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.
— Туди ми підемо, — шептала, — ненадовго Юліяне, бо, кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там, Юліяне, підождемо місяця, як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.
— І ти зложиш мені там присягу вірности, як в давніх легендах, Ево, як у казці…
— У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде, як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо самі собою. Ні для кого, лише для себе.
Він німо притакнув головою.
*
Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.
— Станьмо, Ево, — попросив. — Тут справді, як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.
Вона похитала збиточно головою.
— Не хочеш?
— Ні, бабуня почує.
— Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.
— Боюся тут бабуні.
— Боїшся втратити її ласку? — дразнив Юліян, схиляючись до неї, і обняв її ніжно правою рукою за плечі. — Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лише тебе одну любить, і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка, бач, яка приманчива.
Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і, вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись:
— А тепер пісню, Юліяне…
Були звернені обличчям до глибини лісу. Він сам відповів:
— "Вільшаний цар", Ево.
— О, так, Юліяне, я його так дуже люблю, і слова, і музику Шуберта.
Сказавши це, почала сама півголосом співати.
Він почав її звільна колихати, долучуючи свій гарний баритон стиха до її голосу…
Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.
Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула углиб лісу, залишаючи здивованого Юліяна.
*
Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.
— Я твоя рабиня, Юліяне.
— Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.
— То якою хочеш мене мати?
— Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.
— А чи я не українка? Батько та мама — українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А "рабині" з серцем щирої любови ти не хочеш?
— Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.
— А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, — кликнула, притискаючи його руку до себе. — Юліяне, ти любиш мене?
— Не віриш?
— Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?
— Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, "самими собою", ми щасливі, але, Ево…
— Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? — притулилася до нього, як кітка.
Він не відповів.
— Юліяне? — і заглянула йому в очі.
— Ти не сказала би нічого?
— Я — ні. А ти?
— Я — мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.
Вона помовчала хвилинку і додала тихше:
— Мій батько не вибачить мені.
— Саме батько… саме він.