Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула:
— Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Еви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Ево, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі. Він добрий і мудрий, — він душпастир. Хто ж інший має прощати, як не він?
О. Захарій підніс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далі.
— Гадаєш, дитинко, що був би прокляв? Пусте!.. Хто проклинає любов, той проклинає молодість.
І, сказавши це, вийшла з кімнати, а дівчина поспішила за нею.
О. Захарій звернувся до Юліяна, що сперся коло вікна у поважній задумі.
— Чи я вас добре зрозумів, Цезаревичу, чи справді ви рішилися вступити на богослов’я?
— Так, отче, — відповів Юліян. — І тепер я хотів вас ще спитати, чи вам досить цього з моєї сторони?
О. Захарій поглянув зачудовано на нього.
— З вашої сторони? Ага! — і вдарив себе злегка по чолі. — Ви себе хочете мені в жертву принести, молодий чоловіче? Що вам до голови прийшло? Я на це ніколи не дозволю!
— Так, я рішився, — відповів Юліян, зложивши руки на грудях.
— Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.
О. Захарій почав роздратований ходити по хаті.
— Що за ідея!
Юліян здвигав мовчки плечима.
— Небавком я виїду до Львова[103]. Хіба, може, хорий батько затримає мене якийсь час дома, та нічого не змінить моєї постанови. Чи маєте ще якісь бажання, отче, або доручення щодо Еви? Я буду старатися їх точно сповнити.
— Ні, — відповів нервово душпастир. — Хіба ще хотів би вам доказати, що це з вашої сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваєте покликання, хоча я не таю, що мені було б мило мати за зятя богослова. Він по моїй смерти міг би перебрати тутешню громаду…
О. Захарій не встиг докінчити своїх дальших міркувань, бо їмость появилася в кімнаті, а з нею Ева.
Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.
— Заки що буде, пане Цезаревич, заки буде так, як ми говорили, я вам передовсім як батько поставлю одно питання. Чи ви любите мою дочку?
— Так, отче, — відповів поважно Юліян.
— Чи ваші почування такі, що ви можете… але ні… — поправився нараз нетерпляче, — скажемо простіше. Чи ви почуваєте в собі силу дотримати своїй нареченій обіцянку? Ви… ви бували у світі і, щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.
Юліянове обличчя змінило колір.
— Як це питання торкається моєї дотеперішньої поведінки у вашій хаті, отче, то нехай воно мене не мине, — відповів він.
В його очах заблисла сльоза.
— Татунечку! — кликнула Ева, підбігла до батька і сховала своє личко на його грудях. — Що спонукує вас ображати Юліяна таким підозрінням?
— Мій коханий Юліяне, ти вражений, але батько, певно, не думав так зле. Татунечку!..
— Так, Ево, — обізвався врешті о. Захарій, здержуючись у ході. — До такого питання спонукала мене твоя вдача, Ево. Не відтягайте ніколи своєї руки від неї, Юліяне, тої руки, що врятувала її раз уже від смерти чи каліцтва. В Еві є щось непостійне, ріжні пориви, що раз рвуть її до доброго, часом до геройства, а часто і до нерозумних учинків. Якби до того ще не ті божевільні слова її бабуні, що в Еві збереглися всі прикмети Альбінських, то я ніколи не був би поставив такого питання.
— З бабунею справді треба числитися, вона небуденна, — обізвався з притиском Юліян.
— Вибачте, пане Цезаревич, — обізвалася тут нараз їмость. — Я маю також кілька слів сказати, хоч цілком про щось інше. Я не знаю, чому тут стільки зайвого говорити, замість того, що найважніше. Краще нам спільно обрадити, коли мало б відбутися вінчання, ніж розводитися над вдачею Еви і над вашою постановою.
— Я прийду в означений час за Евою, отче, — обізвався Юліян твердо, — але раніше мушу сам із собою поладнати. Я не хочу бути лише чоловіком своєї жінки.
Їмость подивилася заляканими очима на Юліяна.
— А Ева, а весілля? — спитала майже з розпукою.
— Ева буде до того часу при вас.
Ева, що ще тулилася до нареченого, прокинулась при тих словах з цілою живістю своєї вдачі:
— Юліяне! — кликнула, — що тобі Бог дав? Я буду при батьках, тут? Тобі не відомі мої наміри? Ти вже забув, що я вчора говорила, що їду на медичний факультет і що через те між мною і батьком дійшло до непорозуміння?
— На медичний факультет? — відповів він. — Так, ти говорила про це, це правда. Але тепер ти повинна зрозуміти, що твій замір мусить уступити перед іншими обов’язками. Відколи ти стала моєю, нареченою богослова, ти не можеш віддаватися медичним студіям.
— Юліяне! — кликнула Ева і сплеснула в долоні, — богословом? Ти — богословом? Відколи це? Я ніколи не чула з твоїх уст, щоб ти хотів коли бути священиком. Я уявляла собі тебе не інакше як ученим, професором, урядовцем, військовим, усім іншим, але ніколи попом! Ні, ніколи попом!
— Попом? — повторив Юліян придушеним голосом. — Ево, схаменися, що говориш? Чим є твій батько? Не священиком?
— Залишіть її, Юліяне, — вмішався о. Захарій, дуже супокійний, усміхаючись гірко. — Вона ніколи неправдою не орудувала і тепер сказала те, що думала.
— То будь ним, як хочеш, будь чий хочеш, але я піду на медицину! — сказала вражена, і очі її запаліли раптовим гнівом.
— Ні, Ево, — наставав Юліян твердо на своїм, притягнувши зворушену дівчину до своїх грудей. — Це не може бути. Хіба ти вже так скоро забула, що мене любиш і не знаєш, що місце жінки при боці її чоловіка?
Останні слова, вимовлені цим півголосом, не залишилися без впливу. За хвилину вона вспокоїлася і сказала:
— Я про це не забула, Юліяне, але те, що для мене найважніше, наймиліше з усіх бажань, окрім твоєї особи на світі, ти забороняєш мені. Я ж кажу тобі: ти йди собі на богослов’я, вибирай фах, який хочеш, а я буду лікаркою.
— На селі будеш хорих селян лічити? — спитав він і усміхнувся. — По селах інтелігентів мало, Ево. Ти не береш цієї справи досить поважно. Лікарська професія нелегка. Скидаєшся обов’язків жінки душпастиря, і замість при ньому сильно стояти, щоб і добре, і гірке з ним ділити, хапаєшся… Роздумай, Ево.
— Я роздумала. Ти можеш бути вчителем релігії в місті, як до того прийде, а я буду лікарювати. Не так? Ах… будь добрий і послушний, Юлику. Ми можемо це так гарно погодити, — благала і пестила голосом. — Ти не пожалуєш, маючи жінку-лікарку, лише дай дозвіл.
І до батьків, що стояли без слова, звернулася теж.
— Дайте нам дозвіл бути щасливими, батеньки, щоб нам щасливо велося, бо без нього я не поїду до Швейцарії. Юліян дозволяє.
— Дозволяєте, Юліяне? — спитав батько, вп’яливши свої великі голубі очі у свого майбутнього зятя.
Юліян підняв брови вгору і притакнув мовчки головою.
— То я лише докину свій дозвіл, якщо воно щось поможе, до вашого щастя, але засобів на ту ціль у мене нема. Ева знає, куди вони в мене йдуть.
— Знаю, знаю, татечку. Для ваших бідних, голодних у громаді, на шкільні книжки, для дрібних невдячників, на сирітську касу, на шпихлір у неурожайні роки, для калік і куди я там знаю… Але гроші — марниця, — додала весело, майже пустотливо, — бабуня дасть, бабуня!
— А я не даю дозволу, Ево, — обізвалася нараз несподівано і твердо мати. — Попаді медицини не треба, на селі можна і домашніми ліками лікувати, є їх там доволі. На місці твого нареченого я ніколи дозволу би не дала. Учися прясти, ткати, господарки в полі, коло худоби ходити…
Але Ева цього вже не дочула. Як стояла, так погнала до бабуні, що в сусідній кімнатці сиділа спокійно за маленьким столиком перед шинкою і маслянкою.
— Я їду до Швейцарії, бабуню! Лагодьте гроші. Всі дали дозвіл, мій Юличок і татко!
О. Захарій саме тоді звернувся до Юліяна, що сидів задуманий і гриз уста.