Вона заперечила головою:
— Ти мусиш так говорити, Юліяне, і робиш це із становища майбутнього попа у Покутівці.
Юліян почервонів і зморщив чоло.
— Може, й так, а може, і ти помиляєшся. Але скажи, будь ласка, Ево, чи тобі справді така страшна оця Покутівка? Для мене це лірика. Пригадай, яка вона була тобі дорога, коли я заїхав до неї вперше. Ти тут родилася, виросла, тут твої батьки, твій український народ, подумай! Глянь, кожна хатина, що ти її бачиш, — це окремий маленький світ. Вступи в ту маленьку хатину-світ, розвідайся, що в ній хибує, кого що болить, яка в ній освіта. Ох, Ево! Не віддаляйся від того світу, бо не добіжиш далі і не вийдеш поза нього. Прийде час і ти опинишся без нього, як на пустині, ніхто на тебе і не гляне, а щодо п о п і в с т в а, то залишім його поки що на боці.
— Ні, ні, Юліяне, не на боці. Я хочу знати, як тобі з ним на душі.
— Я ж щойно по другім році богослов’я, — відповів він спокійно, — що я можу говорити?
— Говори, як відчуваєш. Я теж рвалася на медицину і скінчу її, бо так постановила собі, але по правді сказати, мені ботаніка припадає більше до душі. Я ходжу на ботанічні екскурзії… — і нараз зупинилася.
— На ботанічні екскурзії? — спитав він і хвилинку не спускав з неї ока. Вона легко збентежилася.
— Це мені страшенне подобається. Ходити, збирати всякі рослини… ох, ти не знаєш, Юліяне, що це значить — ботаніка! Пізніше працюємо в лабораторії… — і знову урвала.
— Ево, ти тримайся вже медицини. З медициною вийдеш краще, поможеш убогому і заможньому. Не кидай її.
Юліян приступив до неї і хотів її погладити.
Вона відвернула головку і, всміхаючись, сказала:
— Я покинула медицину, а ти покинь попівство.
— Ні, Ево. Мій жереб уже впав. Я інакше не можу. Причини мого вступу на богослов’я не іграшка. Краще не порушуймо зовсім цієї теми.
З тими словами він глянув далеко вперед себе і додав:
— Ти жалуєш, що пішла на медицину?
— Не жалую. Відколи мені пояснили, що значить ботаніка, а в нас, українців, ботаніків так мало, маю вражіння, що це було б відповідніше для мене. Цей фах і так не відбігає далеко від медицини.
— З Покутівки можна буде з часом щось зразкове і культурне зробити, хоча… — задумався Юліян і не договорив.
— Що "хоча", Юліяне?
— Хоча, — хотів я сказати, — свояк Едварда, технік з Мюнхена, писав мені з Америки, щоб і я туди вибрався. Каже, що для скінченого богослова були б там гарні вигляди і навіть без богословства найшов би він там для мене добре становище, особливо як для знавця чужих мов…
Ева заперечила.
— Ти не була б за тим?
— Ні…
— Бо з тобою було б мені скрізь однаково. Там можна би не менше для своїх працювати, як тут. Там, може, і більша свобода.
— Для самих наших убогих робітників?
— Хто б мене потребував, Ево?
Ева перелякалася.
— О, ні, ніколи, Юліяне. Нам треба думати і про наших старих батьків. Я на Америку ніколи не згодилась би. Може, колись збудують і тут лікарню, Юлику. Тоді я лікарювала би, а ти хрестив би, працював культурно. Чи ти був би тоді з мене вдоволений? — і заглянула йому щиро в очі.
— Ще питаєш? — відповів і усміхнувся майже щасливий її словами.
— Ми будемо себе доповняти, — сказала Ева. — Але перед нами, себто перед тобою, ще два роки поважної фахової роботи. Бо я, ти знаєш, буду мусіти з тобою розстатись на якийсь час. Медичні студії, як відомо, вимагають довшого часу, як теологічні. Я буду до тебе і батьків на ферії приїжджати.
Він зморщив брови.
— Не згадуй мені про той час, коли я мусітиму тебе заміжню саму у світ пускати. За тобою піде і мій спокій. Не знаю, як воно буде.
Дівчина розсміялася збиточно.
— Не журися цим, Юліяне. Нам іще далеко до того.
— Коби скоріше, скоріше до ціли, думаю, щоб скоріше її, ту мою долю забрати! Ох, Ево! — додав, віддихаючи повними грудьми, — як чудово складається іноді все в житті. Кожний із нас думає, мріє, старається дійти до свого "великого дня". Але чи всі осягають свою ціль, чи всі покликані до цього?
Вона мовчала з похиленою головою.
— Та ми обоє, Ево, ми будемо нашим учинкам вірні. Чи добре так? — він схилився над нею. — Слова не все щось доказують. Слова — пусті.
Молода дівчина не відповіла зараз, але по хвилині піднялася на пальці і без слова подала йому уста.
Бували хвилини, коли Юліян, мов справдішній дітвак, піддавався найменшим забаганкам Еви і, сповнивши їх, стояв і дивився на неї з подивом і мовчазною любов’ю, а вона з легким усміхом впевняла його, що і "льва" можна освоїти.
— Як до чого, — відповів він їй, — але до "львиної" крови, Ево, не все раджу добиратися.
— Ов-ва! — кликала.
— Не раджу, дівчино…
В любові бувала Ева весела, як потічок, а він — поважний, як спокійний став.
З радістю слідила Марія, сестра Юліяна, за своєю недалекою братовою і за братом, що на очах змінявся, ставав балакучий та веселий під впливом молодої дівчини. Бабуня перестала пити і пила тільки те, що внучка власною рукою їй подавала; батьки погодились, здавалося, цілком з побутом Еви за кордоном, — одним словом над приходством у Покутівці розвіялись усі хмари.
Деякі знайомі впевняли, що чужина розвинула чудово здібности в Еві і всі гарні завдатки в ній. У поглядах Ева змінилася.
Перед своїм від’їздом вона була запальна патріотка-націоналістка, а тепер вона ніби охолола від того. Коли в політичних дебатах заходило питання, чи потрібний шовінізм українцям, яким іноді його закидали їх політичні противники, вона зворушувалася. Коли батько або Юліян мотивували необхідність шовінізму як відпорного засобу наболілої душі у боротьбі за незалежність у відповідь на шовінізм противника, вона цього не могла спокійно слухати. Признавала, що є силою у боротьбі і засобом тепер майже конечним, але загнана у безвихідну вуличку, покидала з піднятою головою кімнату або переходила на іншу тему. Наречений дивився зачудованими великими очима за нею, одначе своїх поглядів не відкликував.
— Панна Ева хоче нам защіпити бациль космополітизму[106], — говорили деякі гості, — але це, відай, їй не вдасться. Мудренька вона в вас, нема де правди діти, і знає добре та ясно, що хоче і куди її шлях.
*
Одного ясного передполудня при кінці вересня, коли обоє вертались від бабуні, йшли через ліс. Ева сіла спочити на улюбленій лавці недалеко ставу, скинула свій капелюх на землю в траву і дивилася задумана на поверхню ставу. Юліян у добрім настрою спитав її, з ким вона у Цюріху найбільше товаришує. Вона пояснювала. З росіянами не приставала, бо вони підсміхувалися, дізнавшись, що вона українка, і вважали українців за ворогів, не шукала їх товариства. З француженками і деякими молодими французами підтримувала знайомство, щоби вправлятися в їх мові, з німцями жила під кожним оглядом добре, а більше…
— Українців не було там?
— Ох, українців! — була її відповідь знеохочу. — Тих можна на пальцях почислити. Вони ж убогі, куди їм за кордон виїжджати, та ще у Швейцарію. Кількох наддніпрянців, правда, блукало на політехніці у Цюріху та в Женеві; вони були й познайомились з нею, але опісля відстали, вважаючи мене за польку, бо я товаришувала переважно з поляками з Королівства[107] і говорила з ними по-польськи. Є між ними один, що мене переслідує доказами, що моїм обов’язком є вернутись до польського народу. Він — варшав’як, зветься Кава, ботанік, а його сестра найліпша моя товаришка, студентка медицини. Ми разом на однім відділі і мешкаємо разом через сіни. От і все. На чужині, далеко від своїх, без любови, ми вдячні кожному випадкові, що нам дозволяв зживатися з гарними людьми. Та мій Бог — наука. В тебе інакше. Ти в семінарії маєш своюдогматику, і тому ми потрохи розходимося в думках.
— Твій Бог обмежений, Ево, замкнений у книжках, а мій великий, оповитий безконечністю і непізнавальний. У його безмежнім просторі гуляють наші мрії та ідеали. Залиши ти мою догматику. Тут ми ледви чи зійдемося.