Легко і певно зіскочила панна Альбінська з крісла і, сівши недалеко вуйка, витягнула з кишені папіросницю і з якимось внутрішнім вдоволенням почала курити.
Її думки кружляли коло Дори, бабуниної копії. Дора жила тут, дома, по смерти батьків перед вступом до школи; її доглядали і виховували, мов під шклом, — це ж була одиначка в діда і в тітки Ціллі Вальде. Коли настав час, тітка відвезла її до Перемиського дівочого інституту на бажання померлих родичів, особливо батька — вчителя Могиленка. Звідти на бажання молодої матері-вдовиці переїхала до виховного заведення у В., щоб вивчитися німецької мови, музики, трохи співу або гри на якімсь інструменті.
Бажання матері і батька сповнено.
Коли Дора приїздила на ферії, була дідуневою і тетиною пташиною і мотилем. У столиці мала тітку Ціллю, вуйка Вальде і старшого від себе кузина Євгена, якому ще малим дівчатком вкралася в серце… Коли Егон приїздив уже медиком додому, Дора відчувала для нього те саме, що він для неї. Він знав, що з жадною іншою, крім неї, не одружиться, коли не здобуде її. І доля була ласкава для обох і в чистій любові злучила їх. Він дійшов до гарного становища, любить та обожає її, а вона, як та голубка, всією душею припадає до нього,
Панна Альбінська встала. Великий годинник на стіні вдарив пів до шостої.
Директор звернувся до неї:
— Як гадаєш, чи приїде і моя донька Цілля до мене з молодими? Зробила б мені цим величезну втіху. Та моя єдина, що мене розуміє, що… — тут урвав від якогось раптового зворушення. — Жаль, на віки жаль, що я не міг особисто бути на шлюбі Дори. Так гнали вони з тим вінчанням, якби одруження тиждень пізніше, як я цього бажав, не було б так само важне.
— Це так, вуйку, — відповіла тета Альбінська, — Цілля, її муж і молоді були б, певно, вволили вашу волю, бо знаєте, як шанують вас, але як вам відомо, несподіване перенесення Егона до другого полку не дозволило відкладати весілля на пізніше. Та ми небагато втратили, вуйку, обоє приїжджають сюди, щоб рука дідуня поблагословила їх… Ви не вдоволені, вуйку, а я інакше думаю. Я лиш одного вижидаю — побачити своє дитинятко заміжнім. Чи поважне воно таке сімнадцятьлітне!
Дід о усміхнувся:
— Та яке там поважне може стати за день-два подружжя. Егон її більше розпещує, як повинен.
Панна Альбінська дивилася за димом, що плив рівним пасмом з одного кутика її уст, коли хтось застукав у двері.
Листонош передав панні Альбінській телеграму і лист із чорною обвідкою. В ній забилося неспокійно серце, поглянувши на директора, завагалася.
— Читай уголос, Ольго. Вижидання мене дратує, я вже старий, — сказав, якби наказуючи.
Вона прочитала: "Молоді не приїдуть, бо лиш одно з них живе. Лист висланий. Цілля".
— Боже, Боже, що сталося! — кликнула тета Оля, заломивши руки, а Альбінський почав сміятися. Сумний це вид, коли стара людина ридає, але ще страшніший, коли вона заллється спазматичним сміхом.
— Вуйку, Господь з вами! — кликнула. — Спам’ятайтеся. Ми ще не знаємо, що сталося. Є й лист від вашої Ціллі, він нам пояснить усе, — вспокоювала і, приступивши до нього, взяла його за руку і присилувала сісти. Сама розтяла лист від кузинки і, попросивши старого чоловіка не зворушитися, читала звільна вголос: "Ольго, не дозволь, щоб мій батько зворушувався, бо і в мене вже небагато сил. По шлюбній вечері я просила обох залишитись у нас ще хоч на ніч і не від’їжджати в дощ, бо вже їзда до церкви була дуже прикра. Він забув шаблю і приладжені обручки не міг віднайти (нечуване при його військовій педантерії!) так, що треба було наборзі другі купувати. Молоді не послухали нас, вперлися і від’їхали. З ними і я поїхала. Егон просив мене ще перед вінчанням відвідати тітку тепер разом з ними і мені жаль було його щирому проханню опертися. Я їхала в окремім купе, бо була дуже втомлена. Дві години їхали ми поспішним, але яка то була їзда, громи били та заглушували слова, а дощ не падав, а лив. Нараз недалеко одної стації вдарило нашим вагоном так сильно, начеб викинуло нас із шин. Залізничний міст, де наш поїзд над’їхав, заломився, — перша частина його впала з висоти в ріку, решта висить у повітрі. Ніч темна, хоч око виколи, а громи-блискавиці не вгавають. Ольго! Як оповісти, що там діялося в той час? Крики, зойки, плач, оклики розпуки: "де ми", "що сталося", "рятуйте!". Я кричу, напівбожевільна, і теліпаюсь із перестраху. Кидаюсь від одного вікна до другого, бігаю між пасажирами, вискакую з вагону в темряві і біжу їх обох шукати! Коли смолоскипи освітили катастрофу, я побачила, як перша частина поїзда лежала справді вдолині у воді, що бісилася дико довкола заліза, і всіх відразу рятувати було неможливо. Дора впала у воду і, на щастя чи нещастя, Егон за нею. Вона не вміла пливати, він славний пливак, виплив з нею на берег, залишив її тут і завернув по нещасну жінку полковника. Врятував її так само, залишив біля Дори і сам кинувся у воду шукати за мною і шукати інших. Егоне, Егоне! Ти був би все вчинив, що твоє шляхотне серце наказувало! Але, о великий Боже, смерть простягла руку за тобою! Грубий бальокрозваленого моста, нанесений розшалілою водою, вдарив його в чоло!
Переодягнену в чужі сукні Дору, неначе божевільну, привезли ми з жінкою полковника додому. Вона лежить безнадійно хора, без пам’яти, омліваю з остраху, що стратить розум. Бідний батько, довідавшись про трагічну смерть сина, вдарив головою об стіну і там впав. Двох лікарів щоденно буває в хаті. Дору рятують, бо що нам залишиться, коли збожеволіє або загасне?
Бідний мій батько, бідний дідуньо, бідне і твоє серце, Ольго. Сумний буде ваш нинішній вечір. Доглядай батька. Коли можливо, приїжджай. Ні, не приїжджай, прилітай. Я сама хитаюся між життям і смертю. Чи є правда, чи є справедливість?
Ваша Цілля".
Скінчивши читати лист, тета Оля глянула на свого вуйка. Він виглядав страшно. В його очах горів огонь болю і жалю.
— Їдь, Ольго, — сказав, опускаючись обезсилено у фотель, — залиши мене. Ти бачиш, що я переживаю всіх. На те Господь мене і тримає. Їдь, доки ще вони живі, доки б’є в них живчик. Я ще маю надію, їдь.
*
Коли два тижні пізніше тета Оля вернулась із столиці, проти неї вийшов директор Альбінський і спитав уже здалека:
— Як там, донько?
— Ліпше, славити Бога, — відповіла. — Потрохи Дорі пам’ять вертається, вона в неї була наче засипана. Почала до мене горнутися, гладила по лиці, лиш не знала, як мене назвати. Треба при ній із кожним словом рахуватися, казав лікар. З поясненням пережитого і його наслідків треба починати обережно і то лише тоді, коли сама рушить ту тему. Лікар має надію, що до кількох місяців вона буде вилікувана і що зможемо її сюди забрати, бо галас міста впливає шкідливо на її потрясені нерви.
Сталося, як лікар передбачив.
Тіло і змисли Дори кріпшали з тижня на тиждень, пам’ять верталась і хора сама почала згадувати страшну пригоду та ставити питання. Щоб сказати їй правду — це сумне й нелегке завдання перебрав на себе батько померлого її чоловіка — її тесть, купець Вальде. Зразу на її питання, повні зачудовання і несупокою, де знаходиться Егон і чому вона в чорній одежі, відповідав натяками, а пізніше виявив їй усю правду. Сам прибитий нею, батько з жахом у серцю попрохав її, притуливши її до своїх грудей лише одну хвилину, і над тим застановитися, що з утратою свого єдиного сина, він утратив все, що мав найдорожчого на світі і що тепер лиш вона одна йому сина заступає. Тому вона мусить старатися для нього, своєї тети та їх усіх виздоровіти. Дора, вислухавши ці слова з якимось німим послухом, після хвилини застанови обняла тестя за шию і довший час не рухалася, та вслід за тим, якби аж тепер зрозуміла цілу вагу своєї втрати, вибухнула сильним і конвульсійним плачем.
Коли панна Альбінська прийшла повідомити Дору, що збирається до від’їзду, Дора притиснула хустину до очей, щоб стримати сльози, які поплили по змарнілім її обличчі.