— Я цього не пережию довго, побачите, — сказала. — Я не буду довго плакати і вас турбувати собою. Егон сам покличе мене. Що ви знаєте, як ми любилися! Який він був для мене, яка це була людина!
Та як усі великі почування болю чи радощів уміють у людській душі проминати, так і молоденька вдовиця вспокоїлася небавком так, що не було остраху, що її нервова хвороба повториться.
Тета Оля своєю щирістю, тонким почуванням, часами і рішучою енергією, що не любила накидатися, а лиш кріпити духа, стала для неї, як для всіх страждаючих, правдивим янголом-опікуном. Дора, стративши маленьким дівчатком батька, опісля, шестилітня, і маму, у домі діда звертала свою дитячу душу до панни Альбінської. Коли приїхала вдруге до хати діда, оповита у глибоку жалобу, знов тільки теті Олі заявила:
— Я буду вашою, тіточко, аж до хвилини, доки мене не покличе Егон до себе.
………………………………………………………………..
Якось дивно склалося так, що в пору, коли прибула повдовіла пані Цезаревич до своєї братової пані Софії Рибко, директор Альбінський привіз до себе свою, тяжким горем прибиту 17-літню повдовілу внучку.
Дора помагала теті у господарстві і обі перебували разом на пожиточній праці довгий час. Під впливом тети Дора ставала чимраз спокійніша. Тета Оля не говорила багато, вона і не любила пестити, але те, що притягало до неї, це була свіжість її духа, природність. Хто і не хотів, мусів покладати віру в її слово і виявлятись перед нею щиро і одверто.
*
Дора полюбила Мельниківку і заходила туди часто. Зразу ходили з панною Альбінською, а далі й сама. Особливо, коли треба було від дідуня важніші припоручення передати Олексі, вона йшла на гору сама.
Годинами ходила на проходи. То лісом, де почувала себе, мов у святині, то каменистими стежками, де стрічалась із гірськими людьми і вислухувала супокійно їх жалі та радісні події, то споглядала задумливо на сусідні заліснені верхи та тонула у божеській красі природи.
Любила пересиджувати над потоками, що спадали голосно, заглушуючи інші звуки, у розгоні почерез скалисті стіни. Там, де плила гірська ріка і місцями, здавалося, наче сунулася вперед, вона ті місця обминала. Зелена, понура вода манила її своєю лякливою тайною і викликала мороз на тілі. Як дика серна, що іноді з нічого, від одного несподіваного, ледве замітного шелесту в лісі сполошена, утікала, так утікала і Дора. Ліс мав свої тайни, а вона їх ще не знала. Не хотіла знати. Зате так, на самоті, без товариства, полишена виключно на свої сили, ніби дужчала.
Любила Дора заходити на Мельниківку і тому, що тут пригадував їй кожний куток дитячі літа. Сюди приносили її з великого мешкання, коли сильно плакала і нелегко було чим-не-будь її заспокоїти. Коли була слухняна, особливо при науці, бувало, дозволяли їй іти з тетою Олею на Мельниківку. Тут в одній з кімнат відкрила Дора одного разу одну річ, яка зачудувала її і врадувала чимало. Була це прядка з колесом, на якій пряла ще її покійна бабуня Альбінська, а пізніше й тета Оля. Прядка не стояла тут невживана. Видко було, що вона ще недавно була в руху. На куделі при прядці знаходився гарно приготований лен, а на гребені звиті напрядені нитки.
— Тіточко, — сказала вона ще того вечора до панни Альбінської, коли обі розходилися до своїх кімнат на супочинок, — ви мусите мене навчити прясти. Наші бабки і прабабки всі вміли прясти. І моя бабуня, напевно, теж.
— Твоя бабуня дуже любила прясти, а дідо гнівався, що вона підтримує старосвітчину, бо з жінок гірничих урядовців ніхто цим не займався. Він все тримався здалека від демократичних почувань і не любив, щоб його хата нагадувала село і "низи".
— А чому ж дідо з попівською донькою оженився? Урядничих доньок, певно, було досить.
— Ах, тоді бабуня була донькою вже не звичайного душпастиря, а вище поставленої духовної особи і з літературної праці знаної особи. І гарна була, Доро. Із своїм білим личком і очима, як у серни, із своєю незвичайною солодкістю в усміху, і виразом обличчя вміла чарувати. Та все бували моменти, де він… — і тут урвала.
Дора не питала більше.
Вона знала бабуню лише з портрету і перед ним могла вистоювати годинами.
— Ах, тіточко, — додала з якимось нервовим поспіхом молода вдова. — Ви мене мусите всього навчити, що самі знаєте. Коли я так подумаю, скільки всього знають інші дівчата, жінки і взагалі мої ровесниці, то я видаюся собі проти них наче без змісту, і по цім світі, мов автомат, блукаю… Мені соромно. І коли я так думками вперед іду, тіточко, то Егон мусів у глибині душі перед моєю беззмістовністю і невеликим знанням очі зачиняти, бо інакше за що мене так дуже любив?
— Любов — тайна, зозулько, — відповіла панна Альбінська і відвернулася.
*
Про гарні дружні зносини, як вони іноді між шляхотнішим жіноцтвом бувають, директор Альбінський мало що знав. При своїм бистрім умі та оці знав, що вони існують, але не сприяв їм, був їм навіть неприхильний. Він лиш одну з Цезаревичів признавав і ставився до неї з відповідною пошаною, — саме паню Софію Рибко з дому Цезаревич, вдову по надучителю Рибко. Коли наспіла відомість до панни Альбінської про смерть Максима Цезаревича, брата пані Рибко, він переслав їй вислови спочування, але решту родини завзято оминав. Коли Оксану, яку знав добре як учительку цієї місцевости, та її маму запросила з якоїсь нагоди до себе панна Альбінська, і він там припадково знаходився, відійшов з їх товариства зручно, насуплюючи брови. Панна Альбінська спитала його тоді із свавільним усміхом:
— Я собі запросила моїх добре знайомих на маленькі сплітки, а ви нас бойкотуєте, вуйку, чому?
— Бо я не хочу вашу єдність своєю присутністю нарушувати, — відповів.
Станувши раз проти Цезаревичів на становищі ображеного колишнього високого урядовця за "безпідставне" підозріння у справі самовбивства капітана Цезаревича та з принципу тримаючись осторонь зносин з українцями, він не уступав із цього свого становища. Українців Цезаревичів заступав тут тільки жіночий пол, бо єдиний їх нащадок мужчина перебував далеко. Тета Оля, сирота по його браті, із вступом у дім вуйка заявила одверто, коли цей забажав, щоб вона в його хаті говорила тільки його матірною мовою, що вона по мамі, хоч і знімченій, — українка і нехай він не порушує цієї справи. І хоч ніколи не виявляла своїх симпатій якоїсь одної народности, говорила свобідно обома мовами і німецькою. Тета Оля, заступаючи маму сиротам, згідно з бажанням покійної, плекала в них любов до матірної української мови і до свого народу, вчила не вирікатися його і не приносити йому сорому безхарактерністю. Від хвилини, як перебрала вона обов’язок заступати дітям у вихованні маму, вона перестала існувати для себе. Її вуйко, в усіх напрямках мудрий та освічений, ішов їй на руку у вихованні дітей, лиш у вихованні синів у національному дусі забороняв їй брати участь, щоб вона і не починала. З того виходили іноді серед молодого покоління дисонанси між синами і сестрами.
*
Більш як два роки минуло від часу, як повдовіла Дора Вальде прийшла до здоров’я, стала зрівноважена, набрала охоти до життя і праці і мов не оглядалася за минулим.
— Чого? — сказала раз до тети Олі, — порпатися в минувшині, шукати того, чого ніколи найти не можна? Я мала його, я чула його серце, вибрану душу і я почувала себе ліпшою і ціннішою, ось і тому вже більше не нарікаю. Видно, Егонова смерть була необхідна, як і моє життя необхідне.
Її очі дивились тоді з-під білого чола з незбагненною тугою і вона так тонула в думках, наче шукала утраченого щастя. Молоді уста, сумно зарисовані, надавали її обличчю у таких хвилинах поривного виразу. Вона вже не збігала, як давніше з Мельниківки, мов газеля. Втаємничена панею Альбінською у світ бджільництва, вона потонула в ньому з такою повагою, що починала зрівнюватись у славі доброї пасічниці з тетою Олею.
З міста вислав їй тесть прегарний інструмент-фортепіян, замовлений на нову посаду померлого лікаря Егона. Дора в горах заприязнилася з ним і віддавалася виключно класичній музиці. Займалася нею поважно, мов розв’язувала проблеми, а від співу, що виривався в неї іноді сам на уста, стримувалася, майже полохалася свого власного голосу. Та коли співала, то так, що дехто з слухачів плакав від її чарівного голосу. Коли кінчала, а в хаті панувала тиша, вона сама переривала мовчанку, щоб лиш не допустити слухачів до висказання її підхлібних слів, яких не любила слухати.