— Ви мене зробили на одну надію біднішу, а я їх і так не маю багато.
— Справді? Ви так поважно це брали?
— Я буду свій дохід з пасіки на такі ціли відкладати, — кликнула нараз Дора врадована, що їй така думка заблисла. — Ви добре кажете, треба від малого починати…
Пані Цезаревич вийшла з кімнати, щоб полагодити якусь роботу, а Оксана поспішила за нею, щоб наборзі покінчити ще кілька непоправлених зшитків, бо хотіла провести Дору. Юліян і Дора лишились самі.
— Чи ви прийдете на наш концерт, пані? — спитав Юліян.
— Не знаю.
— Від’їжджаєте сьогодні?
— Ні. Тільки не знаю, чи дідуньо схоче. Хіба що, може, з тетою Олею пішла б. Я люблю музику, іноді й сама співаю.
Юліян скрутив свіжу папіроску і зовсім не виглядав так, якби мав охоту займатися гостею. Дора підійшла без слова до фортепіяну і, вдаряючи одною рукою легко по клавішах, присунула собі ближче крісло і сіла. Їй було мило, що цей мужчина мовчав. Наречений Еви, колишній свояк. Всі в тій хаті їй чимось близькі. Вона грала злегка, ніби випробовувала інструмент.
Юліян сидів збоку, курив. Чудно! Споріднені з Евою, а найменшої схожости у вигляді між ними. Тут профіль майже дитячий, м’який, очі якісь знайомі, і щось між її бровами нагадувало йому. Ні! Він не знав. І його гадки поплили і викликували жаль до Еви. О, Ева, Ева!.. Його очі падуть на дівочу вдову, що сидить, мов птах із зложеними крилами, не звертаючи на нього цілком уваги. Ева згадувала лише про її очі, мов у серни, і про те, що Дора не захоплювалася жадними ідеями, не ставляла собі вищої ціли. Але, де була така друга, як Ева? Він бачить її так виразно перед своєю душею, її глибокі очі, її збиточний зачіпливий усміх, її дотепні слова, але тепер? Чужина пожерла їх духову приналежність. Через чужину вона втратила змисл для нього, заміняла його за приятелів… Музика згубилася. Пані Вальде оглянулася.
— Я не вмію артистично грати. Не дійшла до високої школи. Граю лише для себе, для своїх, — сказала спокійно, без міміки, і наче його своїм голосом збудила. Він, зачудований, видивився на неї і, не знаючи чому, спитав:
— Ви довго були заміжні, пані Вальде?
— Здається, не довше, як три години. Одну годину провела з чоловіком по шлюбі в його батьків при весільній вечері, а дві, коли гнали поспішним поїздом під час бурі назустріч катастрофі. А більше я його не бачила.
— Вибачте, пані, що я поставив таке питання, — сказав обережно, примирливо. Взяв її руку і притиснув до своїх уст. Ця жінка не була вже дитиною. Вона не рухалася із свого місця.
— Це нічого. Все одно воно й так не зміниться, не буде ніколи, як було. Ви, богослов, вірите, що ми колись зійдемося і ще існує позагробове життя, правда?
Він мовчав. У відповідь на погляд її очей, він міг лише мовчати. Але вона все ждала і повторила питання:
— Правда?
Тоді він сказав заспокійливим голосом:
— Людське життя — це трагедія від хвилини уродження аж до загадки смерти, сказав один мислитель новіших часів.
Ввійшла Оксана вже з капелюхом на руці, а за нею пані Рибко. На прощання притиснула її до грудей і сказала:
— З цього вікна я не раз ще молодою жінкою дивилася зимою на мешкання вашого діда Альбінського, що, як зачароване житло з освітленими вікнами, лежало там унизу між білими деревами, мов срібна мрія. Згадувала не одно з минулого — гарне і сумне, а пізніше, вже старшою, все мала бажання побачити вас зблизька. Говорили про вас, що ви "чиста" бабуня Альбінська, народжена, може, і на те, щоб залагодити все, що блукало темними тінями з минулого між добрими і злими вчинками людей.
Дора, приступаючи до вказаного вікна, дивилася хвилину крізь нього:
— Справді, звідси чудово видно наше мешкання, сад, тополі при фіртці, а навіть вікна тети Олі і мої. Зимою мусить бути дійсно гарний вид звідси. Зимою я буду до вас хустинкою махати, панно Оксано, або по умові вікна освітлювати, даючи собі тим знак на побачення.
Сказавши це майже весело, вхопила свій капелюх і, беручи Оксану під руку, вийшла спішно з хати.
Юліян слідив за обома з вікна якийсь час як ішли алеєю. Побачивши саму маму в кімнаті, спитав:
— Кілько їй років, мамо?
— Кому, сину?
— Їй, тій Альбінській.
— Мабуть, цього року скінчить дев’ятнадцятий, так згадувала якось її тета. Чи подібна до Еви?
— Ні. Скоріше контраст. А обі Альбінські, — додав і між його бровами показалася зморшка. — Не знати, в котрої більше тої цінної крови вдержалося…
Мати здивовано поглянула на сина.
— В Еві, певно, ні. Вона з попів.
— Хто знає, мамо. Бабуня Орелецька при кожній нагоді, коли Ева хоче котресь своє бажання переперти, підкреслює, що вона переважно Альбінська. Я переконаний, що ні, лиш іноді… — і в цій хвилині станув перед ним останній прощальний вечір, загадкова поведінка Еви і "Пан Тадеуш" з присвятою.
*
Вийшов на каштанову алею. Ішов військовим рівним ходом, дійшов до її кінця і там пождав, розглядаючись. Його погляд впав на червоний дах дому Альбінського та вікна. Дора казала, що буде освітлювати вікна на знак, якби мали бачитися… І знов його думки опинилися коло Еви. Ні нема таких, які не любили б її, яких вона не заворожувала би.
Вижидав сестру. Вона йшла скорим кроком, начеб знала, що хтось буде її вижидати.
— Мушу дати Дорі Вальде деякі книжки, про які згадувала їй. Ще сьогодні забіжу до неї.
— Чого сьогодні? Чи це таке пильне?
— Вдень не хочу туди заходити, бо директор нас не любить. Не гадаю, Юліяне, чи Дора прийде на ваш концерт, хоч як дуже хотіла почути раз гарний український концерт.
*
Юліян Цезаревич із двома товаришами-богословами почав ходити по урядничих родинах і деяких установах малого міста з запрошенням на концерт. Зайшли і до Альбінського. Їх попросили до вітальні, де саме сидів директор з панною Альбінською. Коли Юліян представився, Альбінський наче задубів, а панна Альбінська поблідла.
— Справді Цезаревич? Юліян, може? — спитав, не то зачудований, не то переляканий. — Ви наречений Еви Захарій, внучки пані Орелецької, внук покійного Юліяна Цезаревича, сотника?
— Так, а син годинникаря Максима Цезаревича.
— Страшенно подібні до діда, — завважив директор, звертаючись до панни Альбінської. — Отже, традиційний, як звичайно в українців, богослов, не урядовець і не військовий.
Юліян почервонів.
— Ви лагодилися на філолога, як чули ми від тети Орелецької, — докинула тета Оля.
— Так. Але з деяких причин зрікся філології і вступив на богослов’я.
— Йому найвідповідніше було б при війську залишитися, — додав жартом один із питомців-товаришів.
Юліян дивився, мов загіпнотизований, на портрет покійної жінки директора, що висів на головній стіні кімнати.
— Отже, ви, пане Цезаревич, кінчаєте богослов’я на другий рік і женитеся з Евою? А її студії? Як ця майже геніальна дівчина з "духом Альбінських" у душі на це рішиться? Покине студії і піде на село Покутівку?
— Жінка належить до чоловіка, — сказав Юліян поважно.
— Так, пане, але студії, студії, вони ж коштують мою сестру цілий маєток! Чи не відпустите її по вінчанню ще на рік-два за границю?
— Побачимо, — відповів.
— Хоч я Еву вже далі два роки не бачив, звертаю вашу увагу, що вона — Альбінська.
— Чи це ознака нещастя? — спитав Юліян.
— Ви дотепні, молодче, — відповів, насилу всміхаючись.
— Ні, добродію, може, скоріше осторожний. Але чому ми з Евою не могли б бути щасливі? — спитав і поглянув на свій годинник. І докинув: — Вибачте, може, ми забираємо вам час… Чи можемо надіятись на присутність панства на нашім імпровізованім концерті?
— Чи сподіваєтесь доволі гостей? — спитала панна Альбінська.
— Досі нам ніхто не відмовив.
— Прошу три білети з першорядних місць, — сказав Альбінський і сягнув нервово до кишені.
Панна Альбінська провела питомців на веранду, випитуючися за програму. Юліян скористав із тої хвилини і передав від сестри пакуночок із книжками для пані Дори Вальде.