Дідуньо розсміявся.
— Теті Ціллі оповісти? Вона тебе за це похвалила б!
Дора зрозуміла, знала, що саме та тета Цілля була "панею", не любила "голоти", не любила "з ким-будь" приставати. Але саме в цій хвилині все те "панство" видалось Дорі таке мізерне і беззмістовне, що вона не хотіла з ним навіть рахуватись.
— Роби, як хочеш, — сказав Альбінський і зітхнув. — Колись і твоя бабуня думала, як ти, і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…
Дора прокинулася, мов оживлена тими словами, і в її очах заблис шляхотний вогонь:
— "Але?"
— Але пішла завчасно у землю.
— Дякую вам, що мені це переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обов’язки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою, може, і пропала. Знаю, що мене, може, і ніхто так не любить, як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.
*
Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дорі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед "Миколайком" ще хоч на часок зайшла до них.
— Піду, — відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. — Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!
Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:
— Твоя кузинка Ева — чудна дівчина, і я зачинаю нараз її не розуміти.
І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що, мабуть, не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліян побілів, кинув лист на стіл, узяв шапку і вийшов з дому.
У Дориних очах видко було перестрах.
— Я боюся, що вона поступить з ним безоглядно і зробить йому велику прикрість, за яку він і нас потягне до відповідальности.
Тета Оля здвигнула плечима.
— Не думаю. Він не з тих, що піддається так скоро.
*
По від’їзді Альбінського та панни Альбінської, Дора, залишившись сама, напередодні св. Миколая виїхала надвечір до шкільного будинку. Там помагала допаковувати солодощі для дітей, коли в кімнату ввійшов Юліян. Сів проти неї і приглядався її роботі. За хвилину почав чомусь розмову про бджоли.
— Літом, як ми з Евою поберемося, приїдемо сюди до мами на кілька неділь, то, може, схочете нас впровадити у цей чистий світ?
Отже це не було правда, що Ева вислала йому прикрого листа. Це лише непорозуміння… Але чи Еву займе бджільництво? Вона — медичка, що їй із бджіл!
— А ви любите бджоли?
— Ще й як! — відповіла живо. — Вони мені багато дають.
— А як деколи котра вас вколе?
Дора розсміялася.
— Тоді вона себе сама карає, бо лишає жало в руці ворога. Ой, мій пане, на все є відплата на тім світі! — моргнула жартовливо.
— Чи ви це з досвіду говорите? — спитав.
— Пані Дора мала бути нині у столиці у своєї тети, — обізвалася нараз Оксана. — Вона запрошена туди на Різдво і на м’ясниці[117].
— Чи справді, і не поїхала?
— Як бачите. Чи це дивне?
— Так, бо молоді пані жадні такої нагоди.
— Як хто любить танці.
— А ви не любите?
— Не мала коли навчитися того.
— І тепер ще не пізно.
Вона поглянула на нього повним, поважним поглядом.
— Завтра я наберу повні сани дітей і виїду з ними дорогою в ліс. Уявіть собі радість тої живенької дрібноти на санках!
— Ви це зробите, пані Вальде? — спитала пані Рибко.
— Чи в тім щось злого?
— Як можна про зло говорити, але ваш дідуньо!
В Дори загорілись очі.
— Моя кузинка Ева виїхала майже проти волі батьків за границю і родина погодилась з тим, а я боялась би вивезти гурток дітей трохи саньми? У вас чудне поняття про мого діда і про мене саму.
Юліян Цезаревич зсунув попіл з папіроски і на хвилину опинився його погляд на ній. Вона була вражена, — він це відчув.
— Ваш дідуньо не був ніколи демократом і йому було б, може, немило, що його внучка є інших поглядів, — відповіла пані Рибко спокійно.
— Нехай і так, але це в кожному разі не було б для мене непоборне. Я люблю свої постанови переводити.
Коли вийшла до саней, перелякалася. Там стояв Юліян і вижидав її. Він поміг їй сісти, обтулив старанно кожухом і просив дозволити йому провести кузинку своєї нареченої додому.
Коли гнали, ні словом не промовили. Коло фіртки від веранди сани зупинилися. Дора та Юліян висіли. Юліян відчинив фіртку і обоє підійшли мовчки до освітленої вже веранди.
Він стояв два ступні нижче.
— Сьогодні вас у нас вразили, — сказав він, — ви, певно, будете вистерігатися заглядати до Цезаревичів.
— Ваша тета — поважна і одверта жінка, приятелька тети Олі, і я не можу до неї мати жалю.
— Вона вам прихильна. До побачення! — сказав і зійшов нижче.
Оглянувся: чи отворила сама двері?
Вона це саме зробила і, переступаючи вже поріг, закликала його нараз.
— Я собі пригадала, — сказала трохи несміливо…
— Що пригадали ви собі? — спитав він, підходячи на сходи, і схилився злегка.
— Я пригадала собі, що досі не подякувала вам навіть за чудовий спів літом по концерті у нашім зільнику.
— Пусте. Важніше, чи він вам подобався?
Він дивився в її очі, що в тій хвилині були щиро невинні і мов благали вибачення.
— Подобався. Особливо одна пісня зворушила мене до глибини.
— Котра? — спитав.
— Німецька "Над озером". Це була улюблена пісня мого чоловіка.
Його брови зморщилися, він постояв ще трохи, відтак подав їй руку і за кілька хвилин вже його не було.
*
— Ви допізна не спали вчора, пані Вальде, — сказала на другий день пані Цезаревич до Дори, коли ця вступила до хати по приятелів, щоби в їх товаристві вибратись на вечір св. Миколая.
Дора зчудувалася і спитала, відки вона це знає.
— Ми бачили це з вікна кімнати мого сина, де засиділись до пізньої ночі.
Управитель народної школи, зять пані Рибко, відступив одну кімнату в новім шкільнім будинку на вечір св. Миколая, і вечір відбувся якнайкраще. Дора в найкращім настрою, серед гурту дітей і знайомих сміялася, мов серед рідних, і теж дістала якийсь невеличкий пакуночок. Оксана звернула увагу на нього.
— Що ти дістала?
Дора розвинула пакетик. Була це мала картина, оправлена в гарно різьблених рамцях, на підставі Гетевих "Страждань молодого Вертера"[118]: Льотта у гуртку своїх малих сестер і братчиків, як роздає кусники хліба.
— Від кого це? — спитала пані Рибко.
— Не маю поняття.
Надмірна духота чи, як їй видалося, занадто сильне освітлення кімнати, робили для неї температуру неможливою. Вона не почувала себе добре. За часок зблизилися Оксана та Юліян до неї, щоб відвести її додому.
— Пані Вальде йде з нами пішки додому, — сказала Оксана до брата.
— Пішки? Така розігріта? Це недобре, — сказав Юліян.
Пані Рибко потвердила слова братанка.
— О ні, каштанова алея не довга, я її перебіжу, мені треба руху, — відмовлялася Дора.
— А я радив би їхати, — сказав Юліян. — Сестра впевняє, що надворі пом’якло, а я вважаю, що мороз тисне і тому позволив собі замовити фірмана Олексу. Панна Альбінська мала б до нас жаль, якби ви простудилися, а добродій ваш дідо, то вже не вибачив би Цезаревичам ніколи, що йому останню Альбінську переморозили.
Дора розсміялася. Її очі вперше цього вечора стрінулися з його очима.
— Остання Альбінська мусить гартуватися проти жорстокостей життя, бо той, що обіцяв її перед ними хоронити, не дотримав слова, — докінчила майже шепотом.
*
Третьої днини надвечір післала пані Вальде слугу до Оксани. Вона оправдувалась, чому не приїхала, бо лежала хора. Здається, що вчора простудилася, коли замість вертатись просто додому, казала себе майже з годину поза місто везти, щоб охолонути.