Так сидів, схилений, якийсь час, поки не почув дотику на руках, що закривали обличчя. Ще тримав лист, як його очі спинилися на недужому.
— Що кажете, отче? — спитав і дивився без зрозуміння.
— Ева відкинула нас… Чи закінчиш богослов’я, куди загнало тебе твоє сумління?
Юліян притакнув головою.
— Але перед висвяченням мусиш оженитися.
— Ні, отче.
— Що ж вдієш? Я ніколи не вспокоюся.
— Не журіться мною. Я вступлю до війська, мені меча треба.
— Не висвятившись, Юліяне?
— Не висвятившись.
— Шкода тебе, твого часу і науки.
— Я своє зробив, отче, — відповів молодець.
Хорий притакнув головою, наче зрозумів його, і після мовчанки попрохав:
— Поклади мене до сну. Мені сну треба, сину. Він для мене такий цілющий, той божественний лік…
*
О. Захарій не пережив сходу сонця і Юліян покинув Покутівку.
*
Майже рік минув від часу, як Дора приїхала до столиці. Вчилася книговодства, здавала іспити, заходила до гарної, поважної Зоні — доньки пані Цезаревичевої. У крамниці від фронту сидів її чоловік-годинникар, а в робітні сиділа Зоня з задуманим видом і нахиляла свій класичний профіль над годинниками.
Панна Ольга Альбінська приїхала на двадцять чотири години відвідати Дору. Оповіла про зірвання заручин Еви з Юліяном Цезаревичем, про смерть о. Захарія, про те, що Юліян вступив до війська по скінченню богословських студій, про сумне матеріальне положення вдови Захарій, бо залежне цілком від доньки або ласки чи радше доброти дідуня, який і рішився забрати їмость до себе, поки Ева не зобов’яжеться запевнити їй відповідне утримання.
— Ваш брат справді став нещасливий через Альбінських, — сказала Дора принагідно до Зоні.
— Хоч вона і не безпосередньо Альбінська, — сказала Дора, — але все ж з тої самої кости, як кажуть прості люди. Що зробити, пані Зоньо, щоби ваш брат успокоївся?
— Час його успокоїть і приведе до рівноваги, а праця дасть забуття, — відповіла Зоня поважно. — Я, довідавшись про все, вспокоювала його, мовлячи, що він ще молодий і його щастя ще не пропало від розстання з Евою. Він відповів, що аналізує її психіку, щоб докопатися, який елемент був у неї сильніший — той, по бабуні, чи той, по батьках, і з якої сторони вона більше обтяжена? — "І що з того вийде для тебе? — спитала я. — Нічого, хіба ненависть". "Часами вона стає переді мною, — говорив він, — із своїм чаром, і я признаю собі, що в ній було щось геройського, широка вдача, яка не оглядалася на ніщо і йшла вперед, а в мені є, на жаль, щось, що не допускає до ненависти, хоч я рівночасно чую, що мушу її ненавидіти, бо лиш це одно чуття спасе мене від споминів про неї".
Дора не питала нічого, лиш її погляд зупинився на устах Зоні.
— Юліян душевно сильний мужчина і це переборе, — докінчила Зоня. — Ми недурно загартовані батьком з дитячих літ…
*
Коли Дора Вальде побачила Юліяна вперше в товаристві двох військових, її охопив жар переляку. Хто це був? Він, Юліян Цезаревич, чи Егон, військовий лікар? Вона витріщила на нього очі і навіть не пам’ятала, чи відповіла на поклін усіх трьох військових, що одночасно підняли руки до шапки. "Альбінська, Альбінська", — кричав у її душі розпучливий голос. Тоді повіяв і весняний вітер із снігом за нею так, що прибігла додому до тети Ціллі без віддиху.
Від того часу лякалася кожним разом, коли показалася десь здалека офіцерська постать, наче ступала рівно, поважно, невблаганно просто на неї.
Одного разу, з кінцем квітня, ясної, хоч холодної днини, Дора, йдучи до свого інституту, зупинилася коло жінки, що продавала перші весняні цвіти. Саме платила за цвітку, коли почула, як хтось за її плечима зупинився. Оглянулася і поблідла. Юліян Цезаревич поздоровив її і прилучився до неї. Він сильно змарнів.
— Вам подобаються ці цвіти? — спитав спокійно, навіть мирно.
— Я їх дуже люблю. Їх звуть сон-трава.
— Я можу вам таких постарати під час вправ і маршів за містом.
Ще хвилинку постояли, а коли вона не промовила ні слова, він спитав, чи давно не була дома, чи довго пробуде ще у столиці.
— До Великодніх свят[120]. Незабаром зложу іспит з книговодства і зараз виїду. Тужу за горами, за тетою Олею, за супокоєм і самітністю.
Коло його уст щось затремтіло, як до усміху.
— Ви тужите за супокоєм, пані, ви?
— Так, я.
— Чудно, — відповів.
— Я — донька природи. Не забудьте, що на мене ждуть ті, яким я віддалася тілом і душею.
— Хто такий?
— Мої бджоли, за шість неділь зачнуть роїтися.
По своїм іспиті зайшла Дора до Зоні, щоб перед від’їздом попрощатися. В сінях з камінними плитами зупинилася. Двері були трохи відхилені і з-поза них доходили голоси — голоси Зоні та Юліяна. Перелякана, хотіла завернути.
— Не згадуй мені про ті імена, які хочу в собі погребати, — почула роздражнений голос Юліяна.
— Я не тому згадала їх, щоб про їх власників говорити, але хотіла тебе спитати: чи відпишеш сам Заркові, чи полишиш це мені?
— Про що я мав би писати?
— Ти забув, брате, про довг, який ти затягнув свого часу на лікування батька в покійного о. Захарія.
Дора стала мимохіть свідком інтимних розмов, а втікати було годі.
— Відпиши ти. Мене палить це лиш на спогад, що я мусів так понизитися! Хто знав тоді, що я стану нареченим його доньки, що вона дістане ввесь маєток бабуні Орелецької, зрадить нареченого, і я стану їх довжником. Чи ти уявляєш собі, що в мені діється на сам спогад, що я довжник Альбінських?!
— Не бери це так трагічно, — вмішався голос чоловіка Зоні. — Це справа торговельна, передаш її адвокатові до полагоди і кінець.
— Може, маєш що переказати для мами? — спитала Зоня. — Сподіваюсь кожної хвилини Дори Вальде. Дора здала іспит з відзначенням і їде завтра додому. Перекажеш мамі, що приїдеш на Великдень додому?
— Нічого не переказую і не поїду. Вони будуть там, хоч і делікатно, мене аналізувати.
— А Дорі Вальде що переказати?
— Від мене?
— Так.
Він розсміявся:
— Альбінській, Зоню?
— Який ти чудний, чоловіче…
— Альбінській? Ні, Альбінським я не маю що переказувати, нехай мене залишать у супокою. Я їх не хочу знати, я їх… — тут перервав. Якийсь предмет впав додолу і збився, а враз із тим Зоня зойкнула.
— Флаконик із цвітами, що ти вчора приніс для Дори! Сама не знаю, як я зачепила його ліктем. Як прикро!
— Тим ліпше.
— Але ж ти сказав, щоб його Дорі Вальде передати із цвітами, які вона любить.
— Казав, часом треба і дітям радість зробити. Будьте здорові. Я прийду аж завтра рано, бо маю інспекцію.
Дора оглянулася, чи не могла б сховатися, як Юліян Цезаревич вийшов. Вона стояла ще оперта плечима до стіни, і він її застав у такій позиції.
Зупинившись зачудований, окинув її строгим зором.
— Ви чули, пані Вальде? — спитав ще схвильованим голосом.
— Чула, — відповіла шепотом.
— Вибачте, я був подразнений.
Мовчанка.
— Я відказував на Альбінських.
— Я зайшла сюди попрощатися і спитати, чи не перекаже що пані Зоня для своєї мами, але більше не зайду.
— І не вибачите мені?
Знову мовчанка.
Її уста були бліді, очі спущені.
— Я вас образив, але не хотів цього. Мамі прошу лиш те переказати, що на Великдень не приїду, бо я перетяжений працею. Полковник призначив мене своїм ад’ютантом, праця збільшилася, хіба, може, аж під осінь по авансі покажуся. До побачення.
Дора не рухалася. Але чого він ще стояв? Чи не міг з місця рушитися?
Нараз він схилився над нею.
— Я бачу, що не находите ні слова вибачення для мене.
Вона хотіла отворити уста, але в її горлі щось стискало.
— Пані Доро, повірте, що мені це страшно прикро. Я прошу від вас одного погляду.
Не могла глянути на нього.
— Одного погляду. Ви для всіх добрі, усміхаєтесь до цвітів, про бджоли пам’ятаєте.
Вона поглянула на нього.
— Прошу шклянку води, — прошептала і усміхнулася.