Коли гість відійшов, а Альбінський вийшов з кімнати без слова, Дора кинулась теті Олі на груди:
— Тето, тето! Які вони оба страшні!
*
Три тижні пізніше цілий дім Альбінського виїхав недалеко на подвійні заручини до родининотаря Гаджі.
Дорі було лячно показуватися цього вечора в товаристві, щоби стрінутися віч-у-віч із молодим купцем, якому відмовила руки. У святочно прибраних кімнатах господарів було небагато гостей, але все дібране товариство: мішане, військове та цивільне.
Тета Оля, що скрізь почувала себе свобідно, подалася в кімнату мужчин, де побачила між іншим знайомого вірменина-купця, постійного покупця її гарного меду та партнера при недільнім тароку її вуйка. У проході до сусідньої кімнати нараз опинився перед нею Юліян Цезаревич, гарний та елегантний.
Привіталися.
— Несподіванка, пане Цезаревич, — сказала мило і наче з якимсь острахом.
— Мій товариш заручується і я, як його найліпший товариш, мусів на такий важний для нього день приїхати.
Юліян, як добрий знайомий, стояв між кількома молодими мужчинами і паннами, розмовляючи майже весело, особливо з гарною шістнадцятьлітньою донькою господаря. Побачивши крізь двері в салонику Дору і двох-трьох молоденьких цивільних, підійшов привітатися і сів коло неї. У легкій блакитній сукні із станичком кольору волошок, з прозорими рукавами, одним шнурочком білих перлин на шиї і високою зачіскою виглядала дуже гарно. Та її очі від зворушення аж потемніли. Вказала на його руку, чорною вузенькою опаскою перев’язану.
— Чи вона ще не загоєна?
— Дрібниця, лиш незначний значок залишився, — відповів він із розсміяним поглядом, узяв легенько її руку і поцілував її.
— Не жалуйте мене, пані. Ніжність із вашої сторони не для мене…
Вона відтягнула руку.
— Покиньмо цю тему.
— Чи ви радо їхали сюди?
— Не дуже. Погода неприязна. Не люблю сухого і морозного грудня. До того я відвикла від більших товариств, буваю в них несмілива і полохлива.
— Як справжня серна. Не дивота. Двом богам не можна служити. Зате по лісах між сільськими дітьми, між бджолами та кіньми ви у себе дома. Та скажіть, пані, чи вам ніколи не приходило на думку, що нараз хтось може перед нами з’явитися, як у казці, злегковажити ввесь той світ, яким живемо, і сказати: відтепер покинеш це все і пічнеш інше життя.
Її уста побіліли.
— Пане надпоручнику, таких питань не вільно мені ставити.
— Я вразив вас, пані Вальде?
— Це ні, але на питання поважних людей я відповідаю також лише поважно.
— Чи я поводився коли з вами неповажно?
— Ні. І я ніколи не бувала такою.
— Коли так, то я питаю зовсім поважно. Розуміється, це все може тільки від вас залежати.
— Що вам з того прийде, пане Цезаревич?
— Може, і прийде. Ви не любите міста?
— Колись любила.
— А тепер прошу дати мені відповідь на моє питання.
— Чи ви бажаєте її зараз?
— Чи ви волієте її іншим разом? — спитав несміливо.
Вона відповіла ледве чутно "так" і встала. Він теж устав і вийшов із салонику.
Дора перейшла салон, де були зібрані гості, і перейшла до іншої кімнати, де стрінулася з тетою Ціллею. Тета Цілля змірила її сукню гострим оком від голови до стіп. Дора відгадала її думки.
— Чи недобре, тіточко? — спитала спокійно.
— Добре, дитино, може, трохи заповажно, але що ж? Ти вдова.
Від останнього слова щось стиснуло її серце. Навіщо їй про це казати? Відійшла набік і приєдналася до тети Олі. Обі були здивовані, побачивши при однім столику Юліяна Цезаревича, як грав у шахи із директором Альбінським. Альбінський, побачивши братаницю коло себе, наче на лихім учинку спійманий, сказав виправдуючим тоном:
— Як бачиш, граємо в шахи, Ольго. Мене цікавить, як грає теперішня молодь. Мені поручили пана надпоручника Цезаревича як доброго шахіста.
Нараз заграла музика до вальсу. Деякі мужчини вже з паннами під рукою поз’являлися з інших кімнат і вмить почався танець. Дора почувала себе ніяково, бо вже давно не чула веселої, поривної музики, що промовляла до серця, наче манила: "Ходи, піддайся нашим звукам, забудь, що тебе болить і гнобить". Вона не буде гуляти, не може. Втекти із салі? Вона ж вдова. Хоч від смерти Егона минуло так багато часу… Повела поглядом за тетою Олею. Хотіла поділитися з нею своїми почуваннями, але її вже не було. Доходила до дверей, але на порозі зустріла Цезаревича.
— Я з салі, пане Цезаревич, — промовила придушеним голосом.
— А я до салі, — відповів він і усміхнувся.
— Я не буду гуляти і саме втікаю.
— А я хочу гуляти і бачу, що я у сам час прийшов, щоб урятувати свою пайку. Прошу вас, пані Вальде, на одного вальса.
— Навіть не умію, мабуть, забула, а по-друге, мені вже пригадали нині, що я вдова і моє сумління обзивається. Він так мене безмежно любив і я не повинна свого чоловіка забувати.
Юліян поблід і в серцю відчув якби холодний ніж.
— Чи ви хочете, щоб вас посадили на стос дров і підпалили його? Ми ж не індійці, — сказав із спалахнулими очима і подав їй рам’я.
— Будьте ласкаві, пані.
Вона не обізвалася більше і мусіла послухати. Запровадив її на канапу і сів поруч неї. Був ще зворушений, але лице його було вже спокійне.
— Я спізнився трохи, — сказав, нахиляючись до неї, — інакше був би вже давно тут. Я думав про вас, боявся, що втрачу свій перший вальс, але він ще буде мій, правда? Сьогодні такий гарний вечір, люди такі вдоволені, я відорвався від своєї праці, щоб тільки приїхати сюди.
І вже під чудові заколисні звуки вальсу він її вів. Вона не знала, чи була коли така пора, коли вона гуляла. Чи була така хвилина, що вона не вміла гуляти? Сама музика несла її, поринала. Він вів її певною, досвідченою рукою і вони звернули загальну увагу своїми гарними постатями. Господиня дому, що присіла коло Альбінського, завважила до нього:
— Погляньте, яка гарна пара — ваша внучка і надпоручник Цезаревич. Щоб ви на те, якби так… — і моргнула, не докінчивши, бо директор і так зрозумів її. Він нахмурився і похитав головою:
— Ви знаєте, добродійко, що я мою Дору — мій єдиний скарб — не можу і вдруге віддати за військового. Доволі одноразової трагедії. Крім того, я все стою на становищі: наші доньки для наших синів.
Пані Цілля, сидячи разом з ними, не спускала льорнетки, стежачи за Цезаревичем.
— Він гладкий, — додала, — проявляє військове походження чи виховання, але на чоловіка для Дори такого не бажала б. Він робить вражіння надто рішучого або певного себе. У військовій службі — це прикмета, але дома супроти жінки може бути занадто грубий, ну, й українець.
— А до того, може, і з довгами, — додав знайомий господарів за плечима директора.
— Це було б ще найменше кари гідне, — відповіла пані Гаджі, — у військових, з огляду на їх невелику ґажу, часом і зрозуміле, якби лише не довги через карти…
— Я думаю, що хто скромно живе, не мусить довги мати. І я був колись при війську, — хвалився добродій, відомий з того, що грав із дідичами в карти і посередничав у всяких інтересах. — Коли Цезаревич має довги, то хіба через карти. Його ж дідо пішов через карти у гріб.
Тета Оля піднялася із свого місця.
— Він на такого не виглядає, — боронила пані Цілля молодого, гарного офіцера, — а зрештою, що він нас обходить?
Директор поглянув на годинник і звернувся до тети Олі:
— Час додому, Ольго.
Пані Гаджі протестувала, щоб їй забаву не переривати, але Альбінський настоював на свому. Перебившись крізь юрбу гостей, віднайшов Дору.
— Доро, зозулько, тобі час додому.
Вона подивилася з острахом на нього.
— Вже? Не можна одробину пізніше?
— Ні, дитинко. Тета Оля вже в гардеробі. Чей же не схочеш, щоб вона у футрі на тебе ждала. А я, як ми умовились, залишаюсь тут. Не їжджу ночами.
Юліян поглянув на свій годинник. За годину відходить поїзд до столиці. Він подав Дорі рам’я і провів її до гардероби. Відшукавши її речі, попросив її усісти; схилився і, приклякнувши на одно коліно, взув її у сніговики. Вона несподівано тупнула ногою. Він підвів голову. Чи він зле одягнув її, чи не бажала собі цього?