— Вона це з любови для тебе зробила, з розпуки, але він відмовив!
Побачила на столі револьвер, узяла його в руки й оглядала хвилинку.
— То ти недавно стріляв в околиці економії? — спитала.
— Я, Доро, — і відвернув очі.
— Чому?
— Аби, аби… не носити набитого з собою…
Вона глянула ще раз на нього, зморщивши брови.
— А є ще який набій?
Він відобрав рішучим рухом зброю з її рук і поставив нагору на шафу.
— Так, є ще один.
— То треба його вибрати або вистрілити.
Він усміхнувся.
— Дай спокій. Краще сідай, я щасливий, що тебе бачу.
— Я не прийшла сидіти, дай револьвер.
— Мужчині, може, дав би, але тобі не дам.
— Гадаєш, я не вмію з такими річами обходитися? Егон мене вчив. І він був військовий.
Юліян не послухав. Узяв її руку і підніс до уст.
— Пані Доро Вальде! Я не знаю, чи ми ще побачимося. Я мучився тугою і думкою, що поїду, не побачивши вас більше. Це було б страшне для мене. Доро! Доро! — вирвалися йому слова з уст.
— Побачиш мене ще, Юліяне, — відповіла несміливо, — по моїй розмові з дідом.
— Твій труд ледве чи буде успішний.
— Вірю, що буде. Я вже знайшла свій шлях, хіба… — і тут урвала.
— Що ти хочеш зробити, Доро?
— Не бійся. Нічого такого, що не було би гідне української жінки і… нареченої офіцера.
Він узяв її обі руки, притиснув до грудей, але уст її не смів у тій хвилині торкнутись. Хтось отворив у сінях тихенько двері і опинився на порозі.
— Це тета Оля по мене, — і, обернувшись до тети, що бачила всю сцену: — Я не могла інакше, тето. Перекажіть дідуневі, що ви бачили, як його внучка з офіцером Юліяном Цезаревичем прощалася.
*
Пізнього вечора того самого дня знявся вітер. Бушував так сильно, що Альбінський казав позачиняти щільно віконниці, бо шум відбирав йому сон. Вранці, відчиняючи їх, Олекса повідомив директора ще у постелі, що одна з тополь над кімнатою, де висіла картина св. Юрія, лежала звалена.
— Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половини спорохнявіла.
Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було. "Збавлена краса", — подумав.
Ввійшла Дора.
— Можна мені з вами поговорити, дідуню?
— Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?
— Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та чого життя не ломить і час не нищить!
— Дідуню, — почала вона нараз іншим тоном, — я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.
Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.
— Був він тут і згодився на мої умови?
— Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…
— А за задовженого офіцера? — питав Альбінський їдко.
— Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.
— А кавція, пані Доро Вальде, кавція?
— Саме я прошу вас за мене її зложити.
— Ти просиш? Чому ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?
— Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?
— Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважливіших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.
— Це ваше останнє слово, дідуню?
— Найостанніше.
— То знайте, що це і моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, — і показала рукою вгору. — Я іду.
Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.
— Чого хочеш ти, стара Кассандро[132]?
— Нічого, — відповіла спокійно, — крім одного: щоб ви схаменулися і не йшли задалеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому ж не допомогти їм до злуки?
Альбінський похитав іронічно головою.
— Тому, що колись перед роками капітан Юліян Цезаревич з панною Ольгою Альбінською не закінчили свого роману подружжям, то тепер мусить єдина внучка Альбінських стати дружиною його внука. Чи не так?
— Так, вуйку, так! Пригадайте, як перед п’ятьма роками трапилася катастрофа з нещасним Егоном. Тоді зсунувся був портрет покійниці тети, Дориної бабуні, пам’ятаєте? Ви казали, що я забобонна. Уважайте, щоб вона часами не виступила тепер з рам і не забрала вам своєї внучки.
— Не казав я, що ти Кассандра? Іди з такими забобонами до кухні і поділися там з ними з Олексою і старою кухаркою.
Тета Оля вийшла.
*
Дві години пізніше старий екіпаж Альбінського погнав вихром за трьома особами: стареньким парохом і двома лікарями. Дору Вальде найдено без пам’яти, підстрілену в кімнаті під картиною св. Юрія.
Коли її, півмертву, переносили до спальні, Альбінський поводився біля неї, мов божевільний, а тета Оля сказала йому коротко і твердо: "Раніше було зле, а тепер уже добре".
Лікарі оглянули рану: перестрілене одно рам’я, вистріл був вимірений до висків, мабуть, рука хибила.
Дідо ходив по кімнаті і розводив руками:
— Що я вчинив, нащо цього? Всього був би я по Дорі сподівався, але — не цього! Така тиха і скромна.
Дора залишила один лист нареченому, а другий дідові, обвиняючи його, що він своєю вічною опозицією присилував її попрощатись із світом. Вона зобов’язує його виплатити Юліянові Цезаревичеві цілий капітал її з тим, що Юліян може зробити з ним, що схоче.
Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рам’я поверх перестрілене, куля вилетіла. Поки що пацієнтка лежить без пам’яти. Старий довголітній лікар і приятель дому пояснював Альбінському свої оглядини:
— Знаючи Дору майже з наймолодших літ та її давнішу нервову недугу після смерти чоловіка, пояснюю цей вчинок як акт надмірно розстроєних нервів. Коли очуняє, вона мусить обов’язково бачити тільки симпатичні обличчя і мати повний супокій. Я радив би навіть не впускати нікого до неї, крім одної тети Альбінської. Згодом подайте їй якнайлагідніше до відома, що ви, приятелю, по зрілій надумі згодилися на її вибір щодо подружжя і поможете їй у цьому. Ця вістка мусить бути цілющим світлом для недужої душі. Пішліть теж за надпоручником. Його також треба відповідно приготовити до вчинку нареченої, нехай застосується до теперішнього стану та нової ситуації.
Панна Альбінська мусіла, як не раз уже у найприкріших хвилинах, їхати за Цезаревичем.
Коли ввійшла до Цезаревичів, привітавшись з його мамою та Оксаною, звернулася відразу до Юліяна:
— Збирайтесь якнайскорше та їдьте зі мною. З Дорою сталося нещастя, підстрілилася, ваша присутність конче потрібна. По дорозі розкажу все.
Юліян побілів по уста.
— Чи є надія на життя? — спитав.
— Так, але багато залежить від перших хвилин, коли вернеться їй пам’ять.
Коні мчали, Юліян читав лист Дори, переданий йому тетою Олею, і слухав, як усе це сталось. Панна Альбінська прохала його, щоб увійшовши до дому Альбінського, не поводився з ним ворожо, бо він, хоч і вразив його тяжко своєю пропозицією, все ж робив це не з погорди до його особи або нації, а тільки із шляхотніших почувань.
Юліян викривив погірдливо уста:
— З вас промовляє жінка, що на все має прощення.
— Я маю на увазі лиш виздоровлення і щастя тої, яку ви любите.
Коли Юліян Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.
Альбінський перший простягнув до нього руку.
— Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи затрагічно все це взяла, але сталося.
Юліян подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.
Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря, то перший її запит був: "Що буде зі мною?" і другий: "Чи він уже від’їхав?".