Коли лікар перев’язав їй рам’я і поклав вигідно, вона заснула. Після кількагодинного відпочинку, мов на приказ лікаря, почула себе добре. Попросила, щоб її відвідали. Дідо ввійшов і зблизився до неї, ведучи з собою Юліяна. Побачивши її з обандажованим раменом, усю білу, з виразом утоми, він на мить зупинився онесмілений. Але стрінувшись з її очима, що поглянули сумно до нього, він схилився над нею і сказав:
— Вибач мені, дитино. Твоє бажання сповниться. Юліян Цезаревич — твій. Мусиш видужати і жити для нього, бо мене вже так, якби не було.
Коли Юліян приступив до хорої, вона хотіла мимоволі піднятися, але не могла. Він узяв її праву руку у свою і, цілуючи її, сказав півголосом:
— Мій талісмане, що мені більше тобі сказати?
Вона приклала палець до уст:
— Бережи життя для нас і нашого народу. Воно цінне, але я не могла інакше.
— Геройська несподівана жертва!
— Геройство само себе нагороджує. Дідовий бравнінґ у кімнаті св. Юрія, яку я так люблю, і ваш, який ви мені відобрали з рук, коли я зайшла просити вас не від’їжджати, вони піддали мені цей план…
*
Двічі денно навідувалися лікарі до Дори, піклуючись нею якнайдбайливіше. Тета Оля з їмостею Захарій виявляли для неї ще більше уваги. Пацієнтка почала вставати, лише бандаж, перев’язуваний хірургом, мусіла якийсь час носити. Дідо та Юліян виїхали до столиці поладнати деякі важні справи. Юліян засипував його допитами про її стан здоров’я і писав про свою нову велику працю.
Дора ходила сумна і мовчазна по кімнатах і багато пересиджувала в тепло огрітій кімнаті, задивлена в картину св. Юрія, в якому відкрила схожість із Юліяном. Зачитувалася часописами, але вони виводили її з рівноваги всякими тривожними вістками.
Вечорами сідала тета Оля коло стола, направляла білля, їмость Захарій викладала пасьянси і виворожувала Еві долю.
Пані Цезаревич та Оксана щасливі, що матимуть таку синову і братову, відвідували її вічно зажурені, чи її рана не відіб’ється пізніше на її здоров’ю.
Аж прийшов останній день перед Новим роком, день Маланки, — ось-ось мав вернутися дідо з Юліяном.
Оксана відвідала свою приятельку і наречену брата. Дора, закинувши на себе легке футро, випровадила приятельку з тетиної освітленої веранди по сходах і постояла тут хвилинку, щоб подихати свіжим зимовим повітрям. Схиливши голову, думала про завтра чи позавтра. Вона верталась повільною ходою по сходах нагору, коли нараз почула за собою скорі кроки. Це сам Юліян опинився біля неї.
— Правдива радосте, як же ти, моє сонце? — і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?
Вона заперечувала головою:
— Ні, ні, ні!
— Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!
Вона всміхалася, якби не довіряла:
— Справді? Справді? Справді?
*
Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві тільки при обов’язкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю — ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.
Дев’ять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація — мусіли розстатися.
— Не кожна куля б’є, — сказав Юліян, передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну.
Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.
Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.
— Не дивуйся, Олю, — сказав до панни Альбінської, — довгі роки я не заживав такої радости.
Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були:
— А Україна?
— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.
— Але ж ти став твердий, чоловіче, — усміхнулась Дора, глянувши на нього.
Він відповів їй теж усміхом:
— Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.