"Коли б у нас інший батько, — нарікала крізь плач, — уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку й цілий рік не тратила, се ж не для мене. Ох, які невиносимі предмети математика й фізика! Але моя доля його нічого не обходить. Коли б я чужий годинник, — тягнула гірко, — що в нім коліщатко попсувалося, він взяв би його ніжно в руки, приложив до вуха й спитав як лікар хорого: що тобі хибує, чого не достає? Я тобі поможу, від того я є; щоб тебе порятувати. Але ми, як ті сироти або які робітники в свого батька, а він наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити — заждав би він трохи…"
"Оксанко, — упімнула старша сестра, — ти ніби мудра дівчина, а таке верзеш. Не соромно тобі?"
"С о р о м н о! — відчулося упрямо. — Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все він винен…" — і тут урвала.
"Поможи собі сама, коли хочеш колись хіснуватися правом учительки. А долю й родичів вибереш собі сама, коли припаде тобі опинитися вдруге на світі. Працювати я вмію. Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже н і щ о, а вже тебе розхитало. А що буде далі? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!" — роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилітньої, а з тим і кілька голосних хлястунів по молодих плечах. Несподіваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дівчини рознісся через кімнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вікно Юліян і вхопив батька за руки.
"Тату, що дієте? — крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки. — Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашій вдачі потрібно, але її оставте в супокою. Вона лише жалілася, не просила вас о ніщо, як і не просить жадне з нас нічого, щоб і не входило в круг ваших обов’язків щодо ваших дітей… Але бити? Стережіться, тату. Все має свої границі. Старі дуби громом несподівано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своїх дітей там?"
"Що бив доти молотом у залізо, доки не викликав іскру й не надав потрібної форми…"
"Форми?" — повторив Юліян і скривив зневажливо уста.
"Форми".
"Котру хочете після себе створити, батьку?" Старий годинникар неначе остовпів на місці з несподіваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побілілими устами й розгорілими очима.
"Форми", — повторив.
"А що буде з душею?"
"Тверда нехай буде, як камінь".
"Тоді й сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть", — відповів і вмовк.
Ще стояли хвильку, ще гляділи один одному в вічі, між тим, коли сестрам тілом ішов мороз.
"Ти підеш з моєї хати…" — обізвався перший батько й сіпнув рукою, щоб вирвати її з молодої правиці.
"Піду, тату. Само собою розуміється".
"І пожалуєш гірко своїх слів і поведення проти батька". Він, наче мечем, різав поглядом молодого сина.
Сей випустив руки батька зі своїх і відступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тій же хвилі опустив руку; поглянувши в його лице, він не міг свій замір виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав — не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька. Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуванні себе, коли тепер, перед розбурханим гнівом батька, він не кліпнув ні оком, стояв спокійно, неначе не зайшло межи ними нічого. "Оставте се, тату… — сказав лише. — Се все одно не доведе ні до чого й ви лиш непотрібно зворушитеся. Я ваш вихованець, і не можу інакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував. Ви цього не схочете, хоч і як ви жорстокі. А щодо покинення вашої хати, то не журіться. По матурі я піду. А коли б ще вернув, то хіба на стільки, щоб із вами, матір’ю та сестрами попрощатися, а може, й то ні; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою. То ж залишіть ваш замір. Я далеко поїду…" — і тут урвав.
Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.
Він глянув на неї й, не сказавши ні слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стінний старомодний годинник… в формі позолочених рам ніби чотирокутної скриньки з личком годинника — якусь годину і вслід за тим розплилася від нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонів паралізувала бурхливі почування. Музикальний механізм гравменуета.
Юліян підійшов до вікна.
Батько поглянув на годинника.
"Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити, інакше він би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?"
"Я", — відповів син, поглянувши певно батькові в очі.
Батько притакнув головою.
"В цій хвилі міг би я багато простити, — сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. — Сей годинник — то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…" — і тут урвав.
"Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчин їй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й б а т ь к а д л я с в о ї х д і т е й".
Сказавши се, не поглянув ні на кого — опустив кімнату.
*
В ній стало тихо.
Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.
По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату — стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. "О Цезар, Цезар…" — прошептали враз його молоді уста і вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. "Ти любиш тоту постать зі старинної історії?"
"Так", — відповів і мовчав далі.
"Але його зрадили і вбили…"
"Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм".
"Так".
"Він був один з найбільших й найзначніших мужів". При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.
"Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина", — вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.
"Так воно й є, — відповів він. — Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство".
"Кожда, брате".
"Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше".
"Як-то?"
"Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї". Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: "Ти такий щирий, Юліяне…"
Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.
"Юліяне!"
Мовчання.
"Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни".
"Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати, я к и й в і н".
Брат зморщив чоло.
"Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що".
"Я хотіла сказати, брате, — вкинула поважно сестра, — що колись все зміниться на краще, на ліпше".