Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2991
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1540
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2357
Ніколи не надходила досі скарга через його уста про фізичне недомагання — ніколи й не бачив його ніхто терплячим. Все він був сильний, незломний, все працьовитий, над столом похилений від раня до пізньої ночі, пообкладений ріжноманітними годинниками, ніби вдивлявся, через мікроскоп, зворушенням світа, його перемінам внутрішнім і зовнішнім, розкладовим там поступові… побідам і упадкам — все однаковий без ознак фізичної немочі.

Нараз Юліян прокинувся.

Батько від’їжджає в далекий і дорогий курорт: але з чим від’їжджає? Відки має средства на те?

Він не знав. В них дома не було готівки. А та одробина, що, може, й ощадив, що уривав дітям — там з одежі, там з чого іншого, на що вони, лиш нарікаючи, приставали — то було мінімальне й могло ледве кошти подорожі покрити.

Але про те батько ні словом не натякнув. Краска горячого сорому й переляку вдарила йому нараз в лице. Він, одинокий його син, не міг йому нічим помогти. Блискавкою перелетіли його думки по всім його дрібнім "маєтку". Обчислив, що його одяги варті, книжки, що маленька брильянтова шпильочка до краватки, що її дістав від матері. Більше нічого не посідав, що б був міг заміняти за гроші, й усміхнувся гірко. Був би жадав від Едвардового батька авансу й дав батькові, але тому що оба мали вперед, і то небавом вступали до війська, й він аж по відслужінню року мав виїздити з Едвардом в подорож в ролі секретаря, не міг жадати якого-будь гонорару вже тепер вперед. Він заслонив лице руками й потер чоло. Такий був все певний себе… такий гордий і так рішучо виступав проти батька іноді — а тепер, де розходилося хорого підперти матеріально, щоб рятував здоров’я для сестер, матері, діждався колись з нього, одинака-сина, якогось вдоволення, він оказався немічним. Правда, він не був тому винен, він працював змалку, старався аж надто зараня не бути родичам тягарем; а що все ще не мав хліба в руках, мусів і далі сам на себе заробляти. — Хто був тому винен? Нараз піднявся. Його молоде лице було захмарене, але вираз твердої рішучости устелився коло його уст, над котрими засіявся вже темним ніжним пухом вус.

Він щось зробить. Він батька врятує. Попробує на всякий спосіб щось здобути у Едвардового батька.

Правда, се не була легка справа. Старий німець був точний. Обчислений, більше сухої вдачі, що лічився, помимо свого маєтку з кождим сотиком і глядів строго за тим, щоб і діти так поступали й нічого марно з їх рук не витрачувалося. Але… може, схоче узгляднити положення його батька й те, що він, Юліян, ще такий вбогий, і крім доброї волі й охоти до праці, був ще проти обставин на своїм становищу — безпомічний. Він і нікого іншого не мав, до кого міг би в тім клопоті о поміч звернутися. Поважно почав по хаті ходити.

Укладаючи собі просьбу до дідича, він рум’янів. Він перебував тепер гостем тут і чи виходило воно удаватися до такого пана з такою вульгарною просьбою? До нього, що стояв і держав себе звичайно здалека від нерівних собі й для котрого був він, Юліян, незначною молодою людиною, хіба що добрим і сумлінним товаришем його сина… вбогий студент вбогих родичів, котрому виплачував заслужений гонорар? Точно на мінуту… й тут його як гостя від часу до часу задержував короткими ласкавими допитами, як йому в них в Покутівці поводиться, й чи не має якого бажання, приміром, поїхати з ним до міста, товаришити йому верхом… що родичі пишуть або таке подібне й відходив далі.

Тепер на ту гадку, він пораз перший відчув, як важко бути вбогим саме тоді, коли обставини вимагали хоч сякого-такого відраднішого матеріального положення.

Юліян затиснув уста, приступив до вікна й дивився через хвилю в парк.

Він був у Ґанґів гарний, великий і зразково заложений, з невеликою оранжерією й пальмовим павільйоном. Сей послідний був Юліянові дуже до вподоби й він радо перебував в нім, любуючись гарним ростом і вихляроватим листям тих заморських рослин, з їх вдачею до розгону і стремлінням під небеса й близкости сонця. Тут оповідав йому одного разу старший огородник, також німець, що відзначався маломовністю з великим ботанічним знанням, що саме пальми й деякі цвіти, особливо рожі, вдавалися лише там цілковито, де до них їх доглядачі й вихователі відносилися з правдивою любов’ю.

Юліян рішився вдатись до дідича ще сьогодні й наколи б цей його просьбу узгляднив, виїхати найдальше позавтра додому, щоб батько не тратив ні одної днини й не журився старанням потрібних засобів до виїзду.

Перед його уявою станула нараз сцена перед матурою, де батько карав строго наймолодшу свою дитину за те, що, по його думці, їй не було чого проливати сліз. В нім, мабуть, вже тоді об’являвся хоровитий стан, бо кожда дрібниця роздражнювала його до розпалу й він, очевидно, вже перед тим носив в собі зароди до поважної хороби. Споминав відтоді хвилями про свою молодість… що вчас сам себе виховував і т. п. До того — важка, мозольна праця, сидження роками похиленому в робітні, щоб ні одного шеляга не втратити й вдоволяти публіку. Зрікався розривок, крім читання, не упадаючи духом перед родиною. Коли тут і там заглядали злидні — справді се не було легке існування й мусіло й найміцнішого підтяти.

Як сказано, молодий Юліян дивився хмарно в парк, де пишалася розкішна, доглядана деревина, біліли гарно удержувані стежки, визирали з трави у взорах понасаджувані цвіти, відповідні до пори року: великі групи ушляхотнених блідо-фіялових і білих дзвінків, там знов грядки в формі арабесків, ріжноманітних "тарілок", айстрів, гвоздиків, там хризантеми, там якась чужоземна деревина, украшаючи кущі — а все в гармонії, все під законом якоїсь, здавалося, невидимої влади-праці, якоїсь артистичної організації, що зроджувалася з кождого кутика й заставляла мимоволі задумуватися над красою плеканої природи.

Але годі. Йому не було часу вглублятися в красу, знану йому не віднині. Він рухнувся живо зі свого місця, затиснув капелюх на чоло й вийшов до парку, щоб освіжити чоло, заким застукав до дверей маючого добродія, в котрого тішився досі довір’ям, виявити свій клопіт. Та ледве вступив він у парк, коли отеє, мов з землі виринув, з’явився на малиновій алеї, що була пуста й на яку вступив Юліян, щоб обійти скорим ходом одну частину парку, молодий самостійний вже помічник старого німця-огородника, українець, знаний нам вже під іменем Зарко.

Пізнавши його вже здалека, Юліян пішов живо проти нього. Не менше спішно й рівно йшов і той. Майже рівночасно станули оба проти себе.

"Чи вдома дідич?" — було перше запитання Юліяна.

"Виїхав, може… й куди?"

"Так".

Юліян повторив послідне питання з поспіхом.

"Не знаю", — відповів Зарко, шукаючи очима за причиною несупокою в виразі обличчя Юліянового, що впало йому в очі.

"Був у дуже поганім настрою, коли від’їздив", — пояснював огородник щиро.

"Через що?"

"Бо три найкращі й найдорожчі штуки рогової улюбленої його худоби, з-поміж вибраних до розплоду, згинуло несподівано сеї ночі; й по сконстатованню ветеринара з міста, що був уже раненько, виказалося, що заразлива хороба виникла несподівано на його другім фільварку".

Юліян постояв хвилю мовчки, задумавшись, і в задумі малював тростиною, яку держав в руці, в піску ієрогліфи.

"А коли верне?"

"Мабуть, не скоро", — пішла відповідь.

"Перед годиною й панич Едвард виїхав до Ч. Очевидно, в інтересах. Се не першина. Верне нині або завтра".

Наступило мовчання.

Відтак:

"А в місті він, Зарко, не був сими днями, — спитав Юліян. — Він його вже з днів кілька не бачив?"

Темне, обгоріле, але гарне й характерне лице молоденького городника покрилося на хвилину легким рум’янцем.

Був. Саме передвчера й був у його родичів. Саме хотів сказати, що був там. Довідався про поважнішу недугу батька й його від’їзду до купелі. Вдома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осістись… від’їхав і верне аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках… бо батько хорий.

"Бідна дівчина", — закинув здавленим голосом.

Юліян: "Се так нагло прийшло, несподівано, — а сам батько?"

"Змарнів, але спокійний і вичікує вашого приїзду".

"Їду позавтра зрання. Зрештою?" — спитав, уникаючи очей молодого чоловіка. Хотів в першій хвилі поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста. "Пощо? — спитав якийсь голос в нім. — Краще щось робити".

"Мати і сестри засилають привіт", — кликнув ще за ним Зорко.

"Ах, мати!" — відкликнув Юліян і став на мить.

Йому щось сонцем засяло в душі.

"Вона ходить, мов свята, між всіма й вичитує кождому бажання з очей — найбільше хорому".

Він подав руку молодому, подякував і завернувся з алеї квапно назад.

*

Юліян поглянув на свого годинника.

Саме тепер доходило до п’ятої. Він витяг папіросницю й запалив папіроску.

Отже, з дідичем нема нічого.

Що мав робити? Куди звертатися?

Чи може звіритися товаришеві Едвардові?

На хвилину задумався.

Ні. Коли вже упокорятися з просьбою, то піти до голови.

Але трохи поверховому Едвардові?

Не міг. Особистість батька була йому засвята й в тій хвилі він був дуже поважно настроєний.

На нього ждав батько.

Чомусь мусів ждати.

Він пожурився в гадках, вийшов з парку й подався в поле. Тут оглянувся кругом. Так широко було повсюди, так просторо, свобідно, і сам не знав, як зітхнув всією груддю й протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками. Батько не уступався йому з уяви. "Змарнілий, але спокійний", — як говорив йому поклонник сестри Марії.

Нараз блиснула йому одна думка: "Парохія"! Так "парохія" й худа, трохи похилена постать о. Захарія опинилась перед його душею.

Чи він не перебував в Покутівці, що на сей раз забув тих добрих людей?

Згадка про них неначе зняла йому на мить з грудей якийсь тягар.

І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, котрого ім'я згадувано лиш з ушануванням, і він вже неначе інший став. Ева уступила на інший план, а на її місце станула постать батька, того чоловіка, що був все й всюди собою.

Юліян залишив поля, що притикали до ставу з одної сторони, й вступив у ліс, пустившись його краєм попри берег ставу. Знав, тим густо оброслим берегом зайде аж до паркана й фіртки парохіяльного саду, а з тим і до хати.

Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.

Хотів бути сам.

Край лісу, що холодився у воді, був так густо й високо оброслий ріжнородною рослиною, трощою й лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що, звернувшись у клубок, спочивав — тут в теплій, сонцем огрітій,баловині.

Але він гнав вперед.

Врешті оставив і цю частину лісу за собою й зблизився до тої, куди заходив кілька разів з Евою.

Думав, чи застане душпастиря вдома, чи не пішов випадково ховати кого, або не був зайнятий якоюсь іншою релігійною функцією. Він був все зайнятий коли б і не зайти до нього. Він, Юліян, може сьогодні вже й попрощається, бо годі було довше перебувати в Покутівці, де його вдома очікували.

Він ішов так живо, що й не завважав, як зблизився до тієї частини ставу, котра свідчила про близькість парохіяльного саду.

*

Нараз станув і оглянувся. Він справді був уже у цілі. Перед ним уже недалеко знаходився паркан, а в нім фіртка, поза тим парохіяльний сад. Та тут, ще в лісі, забіліла нова березова поручева лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев.

Не надумуючись, він сів. Був стомлений.

День був серпневий і гарячий. Зняв капелюх, сперся о спину й відітхнув. Лісовий холодний воздух мов вспокоював молоду душу. Він уже давненько тут не був, а й з Евою не бачився.

Послідний раз було се перед пригодою з бабунею й її великою бутлею з напитком.

Він усміхнувся. Ціла тота тодішна афера видалася йому такою неважною й комічною, що годі було над нею застановлятися. "Господь знає, чого тота жінка так розпилася "наслідно обтяжена?"" — спитав себе й наново усміхнувся.

Було б, може, й цікаво заглянути в минувшину тої бабуні — як і дізнатися, чому вона ніколи не входила в гостину, коли він там перебував. Соромилася чи соромилася нею родина.

Пошук на сайті: