Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3009
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1553
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2381
Юліян відгорнув волосся.

"Як піде вона, то я піду, — відповів, — а ради себе самого, то ні. В мене справді небагато часу. Будучи у Відні, я гадаю, що побачу і там примари… й ліпше… бо в театрі. І я люблю Ібсена до деякої міри".

"Бо я хотіла лише з н а т и". По тих словах Ева висунула спідню губу вперед і помовчала. Відтак, не зводячи з нього очей, ждала. Юліян вийшов з кімнати і за хвильку вернув. Він питав сестру. Оксана піде.

"Значиться, підемо".

"Так. Від шостої до восьмої. Я буду з докторкою Емі. Де стрінемося?"

"Я вас віднайду".

"Урядіть так, щоб ми близько сиділи. Я вас познайомлю й з докторкою, ви мусите її пізнати".

Юліян склонився, а вона, подаючи руку старшій сестрі, з блискучими очима майже вибігла з кімнати. Молодий чоловік пішов кілька кроків за нею, вернув і, станувши перед входовими скляними дверми робітні, дивився через кілька хвиль мовчки за нею. Опісля вернувся на своє місце й забрався наново до своєї книжки. Раз підвів голову й поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він, мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як чинив це батько й Юліян, сказала: "Отже, така Ева Захарій… вона…?"

"Вона, Зоню".

"Поки що несміла дівчина, а все-таки за с в о є смілива, не гарна, а гарна".

"В тім-то й річ".

Відтак настала мовчанка. Він понурився в науку, й в хаті лиш чутно було тикання ріжних годинників. Але він був звик до того, воно йому не мішало.

Згодом увійшла Оксана й покликала обох до чаю.

*

Коли вечором брат з сестрою вернули по "Примарах", застали матір і обох сестер похиленими над шитвом. Оксана кинулась меж них. "Ах, мамо, мамочко, — кликнула з захопленням. — Що це за штука. Яка потрясаюча й захоплююча. Яка я тобі вдячна, братику, що ти забрав мене й я се бачила. Я ніколи її не забуду… Побачиш".

"Доки не побачиш другу таку саму, а може, ще й сильнішу, — відповів брат і, усміхаючись, сів біля Марії та обняв її рукою за шию. — Чи довго будеш отак між нами?"

Вона звернула до нього личко й погрозила пальцем.

"Хто тому винен? — відповіла. — Чи до мене приносив Захарко з Покутівки листи, пакунки, овочі і т. і. Та й гляди, щоб і тебе Покутівка не потягнула згодом".

"Подякуй панні Еві Захарій, Оксано, що бачила "Примари", якби не вона — ви б були сиділи обоє тут між нами".

"Не добре я кажу, Юліяне", — кликнула Зоня, натягнувши обі руки з голкою близько до лямпи, щоб наволікти свіжу нитку.

"Ага, Ева Захарій!" — обізвалася тут Оксана вдруге з захватом. — Я пізнала її і пані доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожда щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули "Примари" на Еву, Юліяне, ти завважав? Господи! Я думала, з нею станеться що-небудь. Ти бачив її очі? І все шукала ними тебе. Здається, всі її почування сього вечора зосередилися в її очах. А коли сказав в картині при кінці Освальд туманіючи "сонце… сонце", вона схилила голову вниз, притиснула хусточку до очей і захлипала. Вже й я ледве держалася в рівновазі з жалю — але так, як вона, піддалася вражінню… не знаю. А як ми виходили з кіна, вона ще спішно притиснула впослідне хустку до лиця й сказала до Др. Емі: — Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину? Ви знаєте… Що вона під тим думала? А та відповіла, що їй не треба ходити на такі роздражнюючі штуки й що не треба все так трагічно брати. А вона відповіла: чи не є таке наслідно обтяження щось с т р а ш н о г о.

"Страшне, як не страшне, але все має свої границі й не кождий має до того диспозицію. Ти не чув Юліяне?" — звернулася до брата Оксана.

"Чув щось… але я помітив, що Др. Емі спішила додому й тому повторив те саме, що навала п-ні Др. Емі".

"А вона відповіла, що, "ні", що знов піде на "Примари" й все буде ходити на подібне, аж доки не перейметься відразою до т р у н к і в, до крови. На що пані доктор сказала їй: "На здоров’я вам, Евко", з чого Ева в своїм трагічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: "Я одна піду на медицину, абисте це знали всі. Всі, що до дного". Мабуть, ми її вже не побачимо, Юліяне. Як гадаєш?"

"Відки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник, але хто буде її в робітні бачити? Одна Зоня. Ти будеш у школі, а я не буду її вижидати". З тими словами він закурив папіроску. Надворі вітер притих і одна з сестер відчинила вікно. Ніч була гарна й спокійна й велика тиша панувала навкруги.

"А вона тобі симпатична?" — обізвалася Марія.

"Симпатична, чому ні", — відповів брат спокійно й відвернув лице, щоб випустити дим в противну сторону від питаючої.

"Ти нам так мало оповідав з твого побуту в Покутівці".

"Бо нічого й не переживав абсолютно. Зрештою, й не знаю, що б вас найбільше цікавило. Питайте. Більшість часу перебував я в Ґанґів і пожиття меж тими гарними, образованими людьми дало мені багато. Багато й перечитував я там, бо бібліотека їх чудова. Все найкраще й вибране. Так новітнє, як і давнє… не менше чудові й артистичні альбоми славних малярів ріжних націй, закуплені в подорожах ріжними членами тієї родини. І людей деяких цікавих і значних з великим знанням, що бували там гістьми, пізнав я".

"То все багацтво витворює, Юліяне", — сказала Зоня.

"Воно й справді не лише гарна, але добра річ бути маючим, — відповів він, — з тим я годжусь. Воно дає людям можливість пізнавати людей й найвищу культуру" — він урвав.

"А в парафії?" — спитала Оксана, що присіла вже до стола до сестер, з-поміж котрих висунулася мати, уклавши свою працю на призначене на те місце й, погладивши, то знов поцілувавши декотре з дітей на добраніч, віддалилася з-поміж них на відпочинок.

"А в парафії?"

"В парафії? — повторив Юліян, усміхнувшись, — мені там було деякими разами мов я знаходився в іншим світі. Наші попівські родини скільки вони нам щирости й доброго дають, ми це, може, навіть і не вміємо оцінить. Сам о. Захарій, то як я вже оповідав, справжній апостол народу, але з давен-давна, що йшов з Христом, куди б той і не ступав".

"Це він, Юліян…"

"А їмость, а Ева? Ти нам про Еву говори", — настоювала Оксана між тим, коли Марія усміхалася, а Зоня мовчала зповажнівши.

"Коли хочете, щоб я вам говорив про Еву, — сказав Юліян, — то я мушу й спімнути про той великий став, що знаходиться в Покутівці. Широкий, зелений, бо від лісу, що росте собі преспокійно його берегом, з місцями, як оповідають деякі люде, майже бездонними або знов із плоскими, що й не варт вступати в него. Вночі виблискує його тафля сріблом, а вдень відбиває небесний дзвін. То синій, то понурий він, який би собі там і не був. В зливах виступає з берегів і убирає їх в шум. Я його перепливав, але не можу сказати, що його не боявся й добре вглибив… Там, де я не сподівався, він манив до себе на дно… Ну, а на дно не хочеться нікому поринати".

Сестри розсміялися.

"А Ева?"

"Як Ева. Між вами всіма дівчатами нема великої ріжниці. Хіба, що в кождої інше пір’я. Вона весела й сумна, амбітна й експанзивна… що більше казати? Я розповів вам про став і більше нема що до розказання… Ага! Їмость добра ґаздиня, жвава, оборотна, керує челяддю й прочими своїми сільськими знайомими, мов отаман, і поглядами й короткими наказами, при тім гостинна й ввічлива".

"Ева має іншу будучність перед собою, як ми, Оксано", — сказала Зоня.

"Вона, як одиначка, має можливість набрати науки, стати, кажім, лікаркою, зайняти місце в суспільности й бути важним чинником. Коли ж вийде заміж, буде безперечно й іншою приятелькою свого мужа, як ми… й своїх дітей, може, ліпше виховає".

"Ого!" — кликнула Марія.

"Так я гадаю, — відбила Зоня. — Ми лиш робітниці, бджоли, без призначення на вищі функції, як те, укладати перші, навіть примітивні підвалини до дальшого розвою суспільства… не говорю вже про збудування держави. До того, найдуться в будучині інші особистости, як ми".

Марія знов потрясла заперечуюче головою.

"Вір мені, сестро, — настоювала старша сестра на своїм. — Ми з нашим простим скромним вихованням, що одержують лиш лад на світі, себто в родинах, що творим, оскільки нам то виховання в нашій сфері позволяє, гармонію, згоду, чистоту, здоров’я, слідимо за розвоєм дитини, надаємо керунок його характеру, учимо, ми роз’яснюємо примітивне добро й зло… ми, як казала я тобі, бджоли, що працюють навіть іноді без вищої свідости, як автомати. Ми також маємо свою доцінність". Марія, що хотіла щось живо докинути, здержалася, бо Оксана, що слухала мовчки, нараз обізвалася.

"Їй, ви також говорите про щось, над чим вже давно трава поросла. Це все тепер вже само собою розуміється".

"Розуміється, а перестає розумітися, Оксано, — сказала Зоня. — Тепер виринають інші типи, що інше находить на витовчену, примітивними робітницями, дорогу, появляються жінки, що боряться горячо й розумно за самостійність, таки дійсно з вищою фаховою освітою, і ми, бодай я далека від того ганити таке стремління… противно, радуюся… особливо, коли виростають і з нашого українського суспільства".

Оксана отворила широко очі…

Надходять "Еви" й інші, їм подібні. А ми вже своє зробимо.

"Der Moor hat seinen Dienst getan, der Moor kann gehen…"[68] — сказала Марія гірко.

"Нічого не вдієш проти того, Марійо. Будучність дійсно належить "Евам" і це все йде природним темпом і розвоєм".

Юліян підняв бистро голову, глянув з розпаленим поглядом на поважну сестру, але не сказав нічого.

"Чи ти віщуєш щось, Зоню?" — спитала Оксана.

"Ні, Оксано. Але такі, як Ева, й подібні, — я підкреслюю се слово, — навчать нас колись чого іншого. Злого чи доброго — покаже будучність. Може, дадуть і інший оборот дотеперішньому хатньому механізмові й життю, що я там знаю! — відповіла Зоня, усміхаючись любо. — Це я так собі на власну руку філософую. Але тепер вже вас покидаю, бо ще треба зачинити вікна й робітню — обійти всю хату, як це робить щовечора наш батько, а відтак… спати". Зоня встала… й звернулася до дверей. Юліян зірвався й собі на рівні ноги. "Я йду з тобою!" — кликнув.

"А я була б хотіла, щоб ти мені ще деякі пояснення за Покутівку дав".

"Дай йому спокій, Оксано! — перебила сміючись Марія, — ходім справді спати. Про Еву, може, почуємо ще в житті, тепер вона не така цікава".

"А мені дуже цікава, бо я б хотіла лише знати, чи вона займається також хатньою працею, як ми і другі, такі як ми. Чи вміє, приміром, так гарно тісто замісити, як я… про вас вже не кажу… чи розуміє, як до білля братися, щоб було біле, як сніг, і… чи знає… голкою…"

"А ти дітвак, Оксано, дарма що тобі сімнадцятий зачався; її, одиначку, студіюючу… будуть упрягати до звичайних хатніх робіт? Іди, йди, й будучність, як і її заняття в житті, буде відмінне, як наше. Ах, я її вже люблю, Марійо, я її вже обожаю. Чуєш — обожаю?"

Юліян ледве чи дочув послідні слова, він вибіг за старшою сестрою, а Марія, розсміваючись, і собі подалася за братом. Оксана, побачившись нараз сама одна в хаті, зірвалася від стола й погнала за іншими.

Вони опинилися в невеликім, подовгуватім, розтяглім саді й станули, мов по змовці, на одинокій стежці, що ділила сад — на овочевий і яриновий, — ся була рівна і біла від ясного камінця.

Тут гляділи хвильку на небо. Воно було обсипане зірками… десь саме, як здавалося, над хатою ніби спинився місяць і світив сріблисто.

Темні великі кущі й дерева з поблизьких сусідніх садів відрізувались неповоротно купами й робили вражіння чогось лякаючого.

"Ловіть мене, сестри! — кликнув нараз Юліян свавільно, — незадовго між вами не буду" — й кинувсь бігом стежкою — садом.

Пошук на сайті: