Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3014
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1559
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2389
Та невелика місцевість її переживання на ім’я І., так само в горах, була повна гаміру робітництва, шуму гірської ріки, понад котрою стояла побудована гамарня з колосальною гутою, з котрої гнали день і ніч снопами іскри вгору в супроводі голосних покликів і порозумівань гірничого робітництва, що все враз становило неабиякий рух і об’яву життя.

Мій батько знайомий з І., бо не першина йому була навідуватися у вельможів Ґанинґаймів, котрі любили й шанували його ради його симпатичного товариства й лицарського офіцерського поведення, був рад з цього приїзду, де почував себе все гарно, а наша гарна й горда бабуня, яко вдовиця по полковнику, тішилася настільки ласкою в панів-добродіїв, що мала привілей перебувати літом з нами, дітьми, за їх розпорядженням, в них. Се я лиш так мимоходом згадую, щоб ти докладніше зрозумів те все, що буду тобі дальше картинами вказувати.

*

По приїзді на поклик завідателя Альбінського, по котрім безпосередньо мала бабуня з учителем Рибкою в чотирі очі розмову, вступили ми у велику кімнату, де лежав мій батько між великими цвітами і видавався мені, мов сплячий.

В кімнаті тій знаходився господар хати, його жінка, асентирункова комісія з майором і штабовим лікарем на чолі, гірничий гурт урядників, проча інтелігенція і деяке робітництво.

Я поглянув збоку на бабуню, що провадила нас обох за руки. Сину, я постарівся, але ніколи не бачив більше маєстату в постати, більшої закаменілости й рішучости в обличчю жінки, як у тої моєї, сегодня для мене чимось неначе чужої, бабуні.

Сама вона, здається, не бачила нікого. Бліда, як смерть, ішла звільна, рівно, з очима, спущеними додолу, в чорнім убранні, що спадало тяжкими фальдами на землю, заслонюючи й кінчики її обуві. З голови спливала з капелюха аж по сукню густа, чорна крепа. Так опинилася вона з нами коло катафалку з батьком.

В кімнаті, чорно оббитій, панувала тишина, неначе наш вступ здержав у всіх віддих. Всі очі звернулися на нас. Першу підсунула бабуня мою сестру до батька: "Попрощайся з ним", — сказала півголосом, мов із завмерлих уст, а сама ждала. Сестра, як і вона, в жалібнім строю, що не йшла, а воліклася, підійшла до катафалку й кинулася на вмерлого: "Чому ви нас покинули, таточку? — захлипала. — Чим ми провинилися, чим, таточку, чим?.." Що в її голосі було, чи в словах її, я не пам’ятаю, бо всі присутні навкруги, особливо жінки, вибухнули плачем, котрий розносився якийсь час по кімнаті. Та що з тим плачем враз неначе вступило життя в бабуню. Лагідним, але рішучим, рухом відтягнула вона плачучу від мертвого, що обняла його судорожно почерез груди, притискала в посліднє своє лице тут же та цілувала раз по раз його, на грудях зложені, руки.

"Не буди його, донцю… він знайшов спокій, то лише ми…" — сказала й урвала. Сестра, що насилу відступила від мертвого, зробила їй місце, а вона, що не випускала мою руку з своєї, підійшла тепер близько до катафалку й, підносячи мене трохи вгору, сказала: "Поцілуй твого батька, сину, в послідний раз. Його вже не побачимо. Покинув нас". Переляканий, потрясений, ледве свідомий того, що робив, я вчинив, як вона казала. Але… "Татку, встань, — поблагав я шепотом, аби ніхто не чув, й опустив, як сестра, голову на груди, ще раз поблагав… — Встань!.." Бабуня опинилася за мною, вона стягнула мене вниз, взяла, як перше, за руку й сказала: "А тепер слухай і повторяй за мною".

Я глянув в її очі. Бліда, наче із зкаменілим видом лиця, промовляла: "Я одинокий твій син, тату, присягаю тобі, чим би я не став без тебе в житті, робітником чи декорованим паном, бути ним чесно, боротися проти рабства, налогів душею й тілом і остати своєму народові вірним аж до кінця життя свого. Так мені, Боже, поможи — амінь". "Амінь", — повторив я точно з її наголосом. Я вмовк, а вона відступила від мене. По хвилі мовчання і ждання, мов ладилася до молитви, схилилася вона над мертвим, притиснула своє чоло до його рук, прошептала щось, вчинила знак хреста й, піднявши голову, звернулась обличчям в глиб кімнати.

Я поглянув у її обличчя. Хоч і який я був молодий і дитинний, та знався вже настільки на виразі того її обличчя, щоб відчути, що в тій хвилі воно не віщувало нічого доброго. Хтось з присутніх голосно зітхнув і погляди чи не всіх присутніх звернулись на нас.

Вона се не бачила. Вона зблизилася о крок до господаря дому, що відзначався між похоронними гістьми своєю певною, майже визиваючою, поставою, з взад зачісаним, по шию обстриженим, волоссям і парадним гірничим строєм. Вп’яливши свої чорні очі, вона підняла руку й "тепер ти вважай" кликнула.

Завідатель прокинувся, в його сірих очах спалахнуло, але він не рушився з місця. "Тепер ти вважай, — повторила, — проклинаю тебе за н е в и н н і с и р о т и враз з цілою твоєю сім’єю, скільки б в тебе їх і не було, щоб кожне з твоїх дітей не зазнало ні проміння щастя, а з твоєю поміччю по трудах, припливши до берега, в баюрі життя потонуло.

Проклинаю, щоб найменше тобі прикинулось в медузу, щоб ти сам жив і не гинув, а коли загинеш, щоб не найшлася рука твої очі затулити й щоб вони на пострах людства осталися во віки отвертими… щоб ти…" — та тут же вмовкла. Окрик жаху пронісся в гурті присутніх і якась постать похилилася додолу. Все звернулося до неї.

Се була господиня дому, жінка завідателя Альфонса Альбінського. "Зімліла, — кликнув хтось з гурту. — Удар серцю. Зімліла".

Але вона дійсно лише зімліла. Її винесли з кімнати, а один з панів, здається з військових, приступив до бабуні й подав їй рам’я.

"Збожеволіла з жалю, — сказав завідатель тримтячим голосом, вказуючи на бабуню. — Дивіться на ню!" — Та вона відсунула рам’я добродія й шукала очима в гурті за голосом, стрічаючи тут лише самі перелякані погляди. Легкий усміх, мов тінь, поблукав по її устах, але не сказала нічого.

"По похороні зайду ще раз сюди й сплачу довги". То було все, що промовила до добродія. Схиляючись опісля низько перед мертвим, роблячи знак хреста, мов поблагословила до гробу, взяла нас, як передом, за руки. В тій хвилі вступив священик в кімнату й почав церемонію похорону. Я її оминаю, бо для мене нема нічого прикрішого, як хвилі, коли прикривають домовину.

..................................................................

Коли ми виходили з кімнати за домовиною, впало мені в око, що дві молоді пані, попри котрі ми минали, розмовляли голосно й одна з них, указуючи на мене, сказала: "Бідна сирота, зовсім до нещасного батька подібна". Вона була русява, видалася мені дуже гарною й, як я пізніше довідався, була се якась вбога родичка господаря, також "Альбінська", перебуваюча у вуйка завідателя, помічна в веденню хатньої господарки і в вихованню дітей, яких була чимала громадка. Друга коло неї, брюнетка з чорними очима і грубими бровами, була, як здавалося мені, відражуючо бридкою. Вона супроводжала мене таким пожираючим поглядом, що я закрився від неї, аж ми не вийшли за двері.

То була одинока сестра господаря і, хоч в той час ще молода, а вже вдова".

Юліян підняв на часок голову, заявляючи батькові, на котрім місці опинився. Йому хотілось знати, чи та молода вдова не була пані Орелецька.

"Так, її муж, українець знімчений, як се в той час бувало, був маючим і почмайстром. Він саме був в І., достарчав населенню пошту та держав т. зв. диліжанси".

"То тоді ще не було залізних доріг?"

Батько похитав головою. "В тих околицях ще ні", — була відповідь, і Юліян читав дальше. "Будова залізної дороги була проектована правительством і, хоч той проект був сильно піддержуваний і братами фон Ґанинґаймами, то він здійснився аж в кілька років пізніше, що було також причиною упадку їх панства. Через брак залізниці мали вони в транспорті криці за границю в неоднаковий час втрати. До того, поверховна контроля над адміністрацією, надмірне довір’я до панів радників, скарбників, магазинерів, особливо завідателів, як поляка Альфонса Альбінського, котрих критичне визискування того довір’я німців доходило до грубої крадіжі, при найкращих словах і таким поведенням, доки не дійшло до того, до чого в таких обставинах звичайно доходить".

"Але читай дальше".

"Люде, що працювали в іншім керунку в тій околиці і не стояли в жадних відносинах з вельможами, хоч і були обзнакомлені з поступованням панства урядництва проти принципала, не мали змоги се доказувати фактами, не викликавши проти себе обурення цілого апарату урядництва, а може, й самих вельмож.

Скажеш, може, сину, що сумно, що не можна було такий пишний маєток врятувати, а може, і спитаєш, чи не було хоч одної, кількох душ, котрі б були шепнули властителям, куди їм свою увагу зосереджувати. І тобі скажу, і чому не було? Було. Та все те не було б вже і багато помогло. Один з таких людей був власне тамошній вже згадуваний добродій Орелецький, муж п. Орелецької, почмайстер. Через його-то руки йшли час від часу від завідателя Альбінського грубі грошові посилки до щадничої каси до Л. Ч. і В., котрі ніяким чином не могли походити з місячної оплати гірничого урядника, котрий майже понад стан жив і в той час був вже батьком кількох дітей. Звідки брались в нього ті суми? А з других, гадаєш, діялося інакше? Інші знов не висилали, щоправда, нічого до банків, але зате вели розумне життя і тяжко було "чорне" на білім доказати, куди здобутки Ґанинґаймів дівалися. Почмайстер Орелецький, що був незалежним і не дбав о нічию ласку через свій маєток, помер несподівано в молодім віці і не було кому проти злочинців свідчити". Юліян, заглублений, читав. "Другий добродій, що не менше був обзнакомлений з господаркою гірництва, був один вчитель народних шкіл, також українець та хоч не знімчений і чесний, та за така малозначна особа проти надутих панів урядників, що приступати до самої голови і нарушувати її довір’я до тих, між котрими був між іншим любимцем один з перших здібний, оборотний й освічений муж Альфонс Альбінський — було ризиковано й сміливо. Що значив народний учитель у панів Ґанинґаймів?

Та при учителеві я задержуся довше.

Він, йому на ім’я було Рибка, вчитель німецької мови і деяких інших предметів (наша українська мова не мала ще приступу до публічних шкіл і він уділяв її лише приватними лекціями в поодиноких домах, між іншими і в домі самого завідателя Альбінського).

Жінка сего ж, гідна пані, донька одної достойної української особи, заслуженої з літературних творів, виробила собі настільки авторитет у свого мужа, поляка — в котрого, честь скажу, що не був шовіністом, що коли заявила бажання, аби її діти вчилися і її рідної мови, він не противився жадним словом. Правда, крім невеликого відсотку гуцулів, інтелігенції української на той час було в тій околиці мало, а й тут німецький елемент поглитав своєю культурою. Від міри культури противника, сину, чи сусіда якої-будь народности залежить і його духова побіда.

Отже, той вчитель, сину, молодий чоловік, походження селянського, здобув собі своїм статочним поступованням і такими вчинками прихильність і поваження між тамошнім населенням і інтелігенцією до тої міри, аж не осягнув остаточно ласку, як зауважив вище, бути заангажованим до дітей і в дім самого завідателя Альбінського.

Тут він вмів своєю симпатичною, щирою особою і гарним співом так знаменито збуджувати любов дітей до мови, якою говорила їх мати, попри мову їх батька, що хоч і які вони були молоденькі, а зійшовшись в іграшках з іншою дітворою, робили несвідомо пропаганду в формі завізвання навчання української мови, за що в "заміну" виявляли охоту і готовість вчитися і мови тих же, що викликали в чорної пані Альбінської щиру веселість і радість, а на чолі батька зморшку або усміх легковаження, що навіть одного разу дісталося за те добродієві Рибці легке упімнення не займати у дітей забагато часу на вивчення хлопської мови, що хіба на будуче для порозуміння з службою може їм придатися.

По такім упімненню, яке прийняв учитель Рибка спокійно, він не змінив свого завдання і свого обов’язку і оминав лише моменти, звертаючи увагу батька, поляка, на такі визови з діючої сторони, а науку української мови піддержував не менше сумлінно, як досі.

При нагоді вчителювання і приязних відносин до цілого дому завідателя Альбінського, а через його протекцію і в інших домах, де бував не лише в прикметі домашнього інструктора, але й бажаним гостем, особливо, де знаходилися молоді панночки і відбувалися, відповідно ранзі батьків, домашні забави.

Так через довгий час, в котрім мав він нагоду не одно збагнути, доглянути, про не одно досвідчитися, що відносилося менше до науки і забави, як мимоходом до господарки гірничого урядництва на майні фон Ґанинґаймів.

Я не без причини задержався при тих подіях. Я хотів тобі дати хоч перелетну картину отсего минулого на Б., а враз з тим указати, що іноді й одно здорове національне зерно, хоч би воно і в яких ворожих варунках свого існування знаходилося, мимо всього не гине".

Тут було писання перерване, неначеб хоровитий годинникар сперся о спинку крісла, протирав очі і випочивав.

Юліян встав з свого місця і перейшовся без слова по кімнаті. Коли й батько мовчав, він відчинив вікно і вихилився глубоко поза нього. Надворі була ніч спокійна, наче дихала білою мракою, і десь здалека доносились дзеленькала саней. В його голові кружляли думки роєм. "Отже, така малася річ з його дідом Цезаревичем. Отак. А бабуня Орелецька…" — та тут перервали нагло полет думок якісь сани, що погналися кудись попри дім. В них сиділо кілька мужчин, здавалося, українські академіки, і колядували "Бог предвічний", оставляючи по собі в воздусі лише пасмо гармонійно в себе злившихся звуків.

Юліян глядів ще якийсь часок за ними, відтак запер вікно і вернувся до записок.

Пошук на сайті: