Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3018
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1567
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2392
"Се я винен припізненню, — вмішався тут спокійно мій батько. — Я один; я випросив собі в панни Альбінської кілька фіялків… бажав, щоб їх мені власноручно до грудей прип’яла — але вона відмовилась".

"Але до палати піде колись "Олятко" зі мною, — закинула нараз несподівано пані Альбінська. — Пані Йоахим Ґанинґайм була така ввічлива, що переїжджаючи недавно верхи попри нас, вступила на кілька хвиль відвідати мене… і просила, щоб коли я виберусь вже до неї, не оставила і Олю дома. Вона собі її полюбила. За що? Я не знаю".

"А я не піду, тіточко… цілком напевно, що ні, — кликнула тета Оля гордо. — Вона мені страх подобається, та пані Йоахим фон Ґанинґайм. Її необтяжаюча панська ввічливість, її такий… все її виховання, поводження — воно таке уймаюче… але я не піду… ні".

"Амінь, панство, тепер кінець. Пане капітане… прошу".

Пані Орелецька оглянулась за батьком, котрий всунув фіялки в грудну кишеню… склонився обом оставшим паням… і, беручи вчителя Рибку під руку… попросив чорнооку вдову вперед. Хутко потім… понесла їх карета пана завідателя Альбінського… до цілі.

*

Як сказано, палата вельможів фон Ґанинґаймів ясніла сеї ночі далеко своєю білістю і чотирма освітленими балконами.

Густо заліснені гори, що хоронили вузьку кітлинку, здіймалися темними великанами високо попід небеса, а через кітлину між ними плила ріка. Одно її рамено зумисне звернене попри гамарню і мешкання робітництва, а з тим враз і попри палату, гнало з голосним гуком і шумом вперед, ніби означуючи здалека рух сеї замкненої в себе… долини. Малі освічені віконця робітничих хаток здавалися згори ніби на землю попаданими… іскрами. Сеї ночі не було ні одного кутика, де б не блимало світло.

Широке об’ємисте подвір’я палати з заїзної сторони, заповнене тепер ріжними дорожчими і убожчими каретами, фаетонами і легкими на високих колесах візками, виказувало споре число наїхавших гостей.

Я розказую, може, і зарозтягло, сину, як розказували і мені, бо не всюди, як розуміється, був сам, хоч багато бачив і на свої очі і чув своїми ушима.

Сьогоднішній вечір відзначався блиском і гостинністю милих і достойних господарів.

Всіх над’їхавших гостей вітала знана, добірна цигансько-угорська музика, на чолі котрої стояв сам Н. і скрипак Хрістоф, послідний декорований за свою незрівнянну гру угорським князем Е.

Сьогоднішній бенкет відріжнявся вже своїм початком від всіх попередніх, які відбувалися в палаті шановних і люблених фон Ґанинґаймів. Велика саля в палаті була заповнена гістьми. Вище поставлене панство і старшина в пишних строях проходжувалась статочно, між тим як молодіж… і охочі до танцю добиралися нестіснено й замірливо і віддавалися всею охотою і живістю сій гарній розривці. Веселість і забава… то здоймалася… пориваючи хвилями… то упадала на короткі перерви… щоб після з подвійною силою розгуркатись і уносити й найповажнішого за собою.

Але я відстану від опису цієї части бенкету, мій сину. Правду вона для нас не цікава, а хібахарактеристична для самих господарів. Щоб дійти скоріше до кінця, я поведу тебе лише в один з менших побічних сальонів, де було зібране, вже по опівночі, саме мужське товариство ріжного віку.

Були тут мужі на гарних становищах, були й багаті поляки й угри-ротмістри, декількох бояр з Румунії[79], знані маючі вірмени з Буковини[80] й Бессарабії[81], священики вищої ранги з червоними поясами і без них, були й самі брати фон Ґанинґайми. Всі вони сиділи, зібрані коло зелених столів, і балакали небагато, наче зібрались до бою, часом лиш розсміваючись нервово, і грали в карти. Розпочавши гру улюбленим тароком, а пізніше перейшли на інші, й чим далі по півночі на газардові гри — а на чім скінчилося, не докажу. Дим дорогих папіросів, якими приймав господар Йоахим своїх гостей-знавців, переповняв невелику салю, а на столах з картами, як і інших, постановлених на ту ціль, різьблених креденсах… стояли фляшки з дорогими трунками, позначені етикетами, в відерцях з ледом знаходилися фляшки з шампанським… а крім того, розносили смачні лікери і, як хто бажав, сильну чорну каву.

При однім з більших столів сидів і мій батько. Сього вечора мав він з одної сторони за сусіда свого господаря завідателя Альбінського, з лівої сторони — іншого, проти себе — двох румунських боярів[82] і рітмайстра, поляка, що кидав голосно і з енергією картами до стола, а за плечима його то з’являвся, то зникав вчитель Рибка, що був нині муншенком… і на часті поклики панів о трунки, а особливо на поклик боярів "домнуле"[83], увихався до втоми.

Так якийсь час.

Розмова притихла та натомість охота до грання, наліг, нервовість, гнів, захланність, самі гарячкові почування взмагалися та виводили грачів чим раз більше з рівноваги, ба допроваджували зібраних ніби до бою о життя й смерть.

Рибка, що хоч був рішучим ворогом гри в карти, розумівся на ній та не грав, бо, як замітив вже я, не був прийманий як гість — а був зайнятий; приступав лиш хвилями поза плечі батька, ніби з уваги, чи не долляти йому або й сусідам його якого трунку й неначе сторожив над одиницею, українцем, в суміші німців, румунів, венгрів і поляків — і віддалявся.

Мій батько грав нині без щастя й програвав. Програвши по раз третій, і сим разом вже значну суму, дав гарантію. Раз загорнув більшу суму чужий якийсь пан, два рази завідатель Альбінський, знов пізніше один румунський боярин, що розкидав дукачами, мов діти іграшками, покликуючи хриплим голосом доливати йому шампана, який пив, як воду, і так велося на відміну. Разів зо два програв і завідатель Альбінський. Не промовивши на те ані слова, він вийняв спокійно програну суму, кинув її панським рухом на стіл і продовжував гру без намислу й слова. Ніхто не міг відгадати з виразу його обличчя, що мав на думці. Опановував собою до такої міри, що ніхто не знав, як до нього дібратися. Вже було коло четвертої ранку, коли вчитель Рибка шепнув по раз другий батькові перервати гру і віддалитися.

Чи чув він се і чи було се по його гонорових засадах — не знати. Він грав, мов шалом захоплений; грав без удержки з побілілим лицем, розгорілими очима, з фанатичним завзяттям — програне назад здобути — аж лячно було на нього дивитися.

Учитель повторив осторожно свою попередню пропозицію з добавленням, що дальша гра доведе до руїни — та він говорив до глухого.

Обидва брати фон Ґанинґайми… молодший передше, старший пізніше, віддалилися з-поміж грачів, а їх місця зайняли інші, свіжі гості.

Нараз піднявся зі свого крісла непомітно Альбінський і, не сказавши ні слова, кудись віддалився. Ніхто з грачів не звернув на те уваги, коли й не вернувся тим більше, що на деяких вже опорожнених місцях позасідали дами-румунки, знані з пристрасної гри в карти — деякі інші панове, а може, півгодини по віддаленню завідателя, з’явилася його сестра пані Орелецька і сіла на опорожнене братове крісло.

"Я займаю місце Альфонса, — сказала ввічливо до батька півжартом, — але, не щоб грати, а так собі, бо люблю слідити за грою. — Гра й інші забави сьогодні горять в палаті, пане капітане. Не то що інше, а п р а в д и в о г о р я т ь". Останні слова вона більше прошепотіла до нього, оглянувшись за вчителем, що просто сторожем вартував між столиками граючих і все наново спинявся в дискретнім віддаленню за плечима батька, сказавши се, вона присунулася до батька ближче й довірливо.

І не знати, чи її несподівана поява в його нервовім настрою, чи втрачена сума, чи замітка, може, про сьогоднішню "забаву й гру"… змішали його, чи її дальша балачка, в котрій виявляла іронічні дотепи і бистроумність, подібні до тих її брата, котрими півзаохочувала, півпідганяла батька до дальшої гри — досить її присутність вплинула оскільки не корисно на нього, не фахового грача, що він, ставляючи наново якусь, хоч вже і не більшу суму в газардовій грі — на однісеньку карту, провалився і сим разом.

Орелецька, що, як сказано, слідила жадібно за його грою, може, й поінформована про його тутешній стан братом, вломила руки — і, що гадаєш, сину, вчинила?"

Юліян перервав читання, витріщився на батька і пояснив йому, як вже передше, місце, до якого саме дочитав.

"Справді, що гадаємо, мій сину? — повторив тут батько усно і глядів через хвильку допитливо на сина: — Але читай далі".

Сей здвинув плечима. "Не кажу нічого, тату. В мене хвилюється душа, — але дізнаюся".

"Вона, та пані Орелецька, заявила йому тут несподівано в сій хвилі, що вона його любить і, хоча він, може, візьме її цю заяву за зле, вона не в силі того собі довше затаювати, тим більше, що бачить, що він сього вечора не має щастя… як се при зелених столах іноді буває. Та вона маюча… має лиш одну дитину, доньку, отже все п о к р и є, з а л а г о д и т ь і буде добре. Чи в і н х о ч е?

Він, мов громом вражений, мов в повороті з іншого світа, сильно зворушений через поновну втрату, витріщився без зрозуміння на ню.

Коли ж вона, не зводячи з нього своїх великих чорних очей, повторила своє питання, крізь котре продзвеніло вже надто явно бажання належати йому — він зрозумів її врешті.

Він не молодий, не має заміру женитися… чого їй від нього? До того, українець… вона — полька…

"А що ж то шкодить?"

"Ви демон…"

"Але не злий…" — відповіла вона, усміхаючись.

"Ні. Лиш польський і…" — його жде інший.

"Простіть і забудьте мене", — додав ще.

Він встав і, немов нетямлючись, опустив похитливим ходом переповнену димом салю.

Вслід за ним пішов і учитель Рибка. Коли вступили в просторий передпокій, де учитель помагав йому одягнути плащ, се було вже добрим ранком і сам накинув наопашки пальто; увійшло й кілька інших панів, що, рівно їм, опускали палату.

Один говорив одверто, з жахом, а рівночасно й співчутливо: "П р о г р а в найкраще своє село, з тим закопався. Уявіть, панове, село Б. втратити — аж страшно, воно було його одинокою коморою на площині, що ще посідав".

"Хто програв, хто?" — спитав хтось з-поміж них, шукаючи в поспіху між річами і шапками за своїм капелюхом.

"Йоахим фон Ґанинґайм. Він".

"Бійтеся Бога".

"Так. Грав сеї ночі шалено, не тямлячись. За ним втратив так само одно село вірменин, дідич, з Бессарабії… П. такий любий і добрий добродій".

"Хто виграв Йоахимове село?"

"Якийсь ротмістр від гусарів, поляк, М-кі… і зараз за час далі програв".

"У кого?"

"У грубого бояра з Фалтічен[84]".

"Може, ще відкупить Йоахим?"

"Ого! Се вже пропало".

"Село Б… аж се довело господарку до краю".

"Ся ніч мало кому доброго принесла. Де завідатель Альбінський?", — спитав нараз інший голос.

"Не знаю, він один не програв нічого, — а як-то незначну суму. Шельма грає о с т о р о ж н о і в ч а с щ е з а є".

"Віктор, брат Йоахима, руки ломав, довідавшись про утрату села. Жінка його графиня… знаєте? Та висока, поважна пані, вона мадярка, вона одна мов передчувала нещастя сеї ночі, бо ще перед опівночею опустила з доньками палату, намовляючи і мужа з собою. Але сей остався з братом, сама ж пані Йоахимова займалася, чи не виключно, сего вечора з братом; але — де Альбінський? Де наш Ц е з а р Б о р д ж і я? Звичайно він прощає на послідку гостей… а сьогодні".

"Він ще перед годиною опустив палату, казав мені, що може, ще зайде на посліднього т а р о к а", — вмішався вчитель, беручи мого батька під руку.

Хтось розсміявся злорадно, не сказавши ні слова.

*

Коли мій батько з учителем сходили вниз сходами, виринув проти них, ідучи, мов з землі, завідатель Альбінський. Побачивши несподівано мого батька, він перелякався його видом, мов привиду. Побілів, як крейда, і витріщився на нього.

"Ви вже додому?" — спитав.

"Як бачите, пане завідателю — не час?" — відмовив сей.

"Вже по четвертій, а чому ви відійшли скорше всіх, пане завідателю", — докинув питання вчитель.

"Боявся за жінку, — відповів сей, уникаючи погляду Рибки… — а тепер вернув, бо, може, мене Йоахим потрібує, — і з тими словами… простер нараз руку до мого батька… — може… не побачимось. Я маю ще тут до діла, а ви, певно, виїздите з лікарем, доки я верну".

Пошук на сайті: