Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3014
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1559
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2389
"Я зайшов до вас, пане Юліяне, — заговорив сей, — але передовсім мушу оправдатись, що не міг свого слова додержати скорше з’явитися, як обіцяв. Я спродав вчера свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг вже в пору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне, і о що я вас спеціально прошу, заявіть мені одверто, мій молодий спасителю і друже, як мені віддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавній афері, з котрої ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли біль і утрату часу. Ви розумієте мою ситуацію. Що мені вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду і сатисфакцію? Скажіть — якою пам’яткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського "апостола черні"? Чи науковим ділом яким… чи чим з золота… чи чимось іншим, що було б вам миле і бажане? Я з щирим і вдячним серцем прийшов до вас — як свій до свого". О. Захарій шукав своїми, як небо, синіми очима взору молодця. Юліяна обличчя покрилося раптовою краскою і він похитав нетерпеливо головою.

"Зробіть се, шановний отче, щоб забули сей мій незначний чин якнайскорше".

"Се вже ніколи не може бути", — відказав поважно душпастир. "Се ви неможливе бажаєте".

"Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так". І він поново потряс головою. Тоді душпастир звернувся до молодого дівчатка, що при вступі Юліяна підійшло до батька і гляділо відти то на молодця, то на батька.

"Іди, Ево, і подякуй ти пану Юліянові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може, і смерти, а твого батька не менше. Бачиш, від мене він загордий прийняти подяку, хоч Господь свідок, як щиро я до него відношуся. Від тебе, може, вчинить се. Ми йому ніколи не забудемо сего кроку і останемо позавше його довжниками". З тими словами душпастир мимоволі уклав руку поза рам’я доньки і наче підсунув її, крихітку, перед Юліяна. Та він помилився в своїм замірі.

Молоде дівчатко відступило несподівано о крок назад, неначе батько поставив його в тій хвилі перед якогось найстрогішого суддю.

"Я не можу", — відгулося легеньким, ледве чутним, голосом, з котрого застукало плачем.

Батько усміхнувся і поглянув на Юліяна. Сей стояв ще мовчки і дивився з виразом нетаєної нетерпеливости на обох. При словах дівчати, його обличчя покрилося горячим жаром. "Як-то, не можеш, Ево? — спитав батько з зачудованням, — він тебе послухає. Квапся. Ми забираємо йому час".

Дівчатко похитало головою, не "годно" було і урвало.

В тій хвилі зайшла зміна з молодцем. Якийсь чудний усміх роз’яснив нараз його поважне лице, він опинився немногими кроками перед дівчатком, схилився над ним і його темно-зеленяві, проникливі очі втопилися на момент в її ніжне, хоч зовсім не гарне, личко з темними очима — і пождав хвилину. Вона майже чула його віддих, задрижала, її уста затиснулися і "не можу" повторила лиш йому чутно втретє.

"І не треба, — відповів він увічливо з полегшою, випростовуючись. — Мені цілком не треба дякувати. Подайте руку і будемо поквітовані". З тими словами він простяг до неї руку, а друга,забандажована, спочивала в чорній опасці.

"Вона не кровава? — спитала, — я боюсь, що поражу вас". Її великі очі спинилися вигребущо на нім. Він відступив, немило вражений. "Вже непокровавлена, — вимовив зворушено. — Чи вже ліпше, а за кілька день, може, і скину опаску й не станеться нічого, хоч і доторкнетеся її. Я не м’який!" Молоденька Ева не відповіла, поглянула соромливо на него, він усміхнувся, і не подавав їй вдруге руки. "Що з тобою, Ево? — кликнув батько, змішаний поведениям доньки. — Ти хора? Заховуєшся, наче в гарячці? — а до мужчин звертаючись, сказав: — Вона не зносить виду крови, і не може забути дикої пригоди, особливо покаліченої руки. Я не повинен був її сьогодні з собою брати. Простіть її нечемність, але наперлася їхати зо мною і я вволив її волю. Ми дрожимо над нею. Вона одна в нас. Звичайно я її до нічого не силую. Якесь таке вдалося мізерне". О. Захарій обтер хустиною легко зіпріле чоло, поглянув на годинник, і коли Зоня приступила до молодого дівчати, попросити її до свого стола, зайнятися тут нею хвилинку, звернувся душпастир виключно до Юліяна: "Тепер, молодий паничу, я зроблю вам одну пропозицію, котрою, може, не погордите сим разом. Коли ви були раз лицарем проти нас, то будьте ним і дальше. Загостіть сего літа до нас на вакації до Покутівки. Ви не пожалуєте сего. В нас околиця гарна, здорова і така повна чару. Ви скріпитесь по студіях. Великий дубовий ліс, як мир… а розваги досить. Прогулки, куди схочете. Я постараюся вам о їзду верхом досхочу, коли забажаєте. По великім ставу, що лежить в нас недалеко саду приходства, будете веслувати до втоми. Він великий, чарівний, під густим лісом, повний риби і диких качок… а глубокий, поважний, аж іноді жах забирає. Як хочете, будете і на лови ходити. Я сам не мисливий; в мене вода в серці і мені не вільно форсуватися. Зате з двора все хтось ходить. Або і з завідателем лісів в С. зможете злучитися. Він вас сієї штуки ще ліпше навчить. Що забажаєте, будете мати. В нас і гарна бібліотека. Не занудитесь. Любите книжки?

А головно, ви будете свобідні, як у себе тут, розумійте". І щирі і сині очі душпастиря благали німо то батька, то сина, щоб сповнив його прохання.

Юліян не відповів, відгорнув волосся з чола. По його обличчю, при слові "бібліотека", промайнуло мов світлом.

"Кажете, отче, в вас бібліотека, — обізвався тут батько. — Юліян ночами дочитує, коли йому дні закороткі. Взагалі в нас всі читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маємо і кімнати в нас невеликі". "А в нас аж надто широкі, — сказав душпастир. — Будете мати свою зокрема. Вчителька Еви виїжджає через вакації (Ева приватистка поки що), а її кімнату займете ви. Вона сама вам не буде мішати. Її літом мало хто в хаті бачить. То в саду вона, то у лісі над ставком, всюду, лиш не в хаті, тому і дика, як дика качка".

Ева, зачувши своє ім’я, думала, що батько її кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернула до нього, стала по його стороні і не спускала ока з юнака.

"Згода, пане Юліяне?"

Юліян боровся і через хвилину мовчав. Це одверте, щире запрошення обгорнуло його наче теплом і уймило зовсім для душпастиря. Він був би зараз пристав на пропозицію. При вичисленню розваг о. Захарієм, вставився йому перед усім перед уяву став. Глибокий, поважний, під темним лісом — це було щось, що мало щось в собі. Він був плавець і плавання було саме тепер його найулюбленішим спортом. Їзда верхи була йому вже по більшій части знана. Батько Едварда Ґанґа держав тому тут верхівця в місті і вони оба не в один час училися їзди верхи. Він був захоплений перспективою таких вакацій. Вони були переповнені зеленню, блискучою поверхнею ставу… він бачив, як риба перепливала, плюскалася під і над нею, бачив дикі качки… і нараз стрінувся з великими, темними очима молодої Еви. Щось в нім вмовкло. Щось затяжіло в душі. Він… ледве чи прийме запрошення о. Захарія. На жаль. Хоч би і хотів. Чомусь ні. Ще мовчав. Його мов щось задержало. Не був чогось певний.

Він оглянуся на батька, і їх погляди стрінулися, зіллялися в одну мить.

"Ну?" — спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.

"Він вже запрошений куди-інде на вакації, — відповів за нього батько. — В гори, до одинокої його сестри, тітки своєї".

"Як?" — спитав о. Захарій, уражений відповіддю, не окриваючи своєї обіди з відповіді.

"Жаль, — обізвався. Але відтак похопився і додав живо: — Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємности, як бажав з щирої душі, то прошу в які-небудь свята — до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Впрочім, — додав, усміхаючись добродушно, — по цих вакаціях наступлять ще і другі. Матура, чи не так?"

"Так. Нарік.

По матурі нарік".

Нарік він, Юліян, з Едвардом Ґанґом, будуть матурувати, то потім — "може".

"Може, може…" — підтвердив батько.

"От і бачите!" — скрикнув врадувано душпастир, і з його симпатичного обличчя засіяло щирим вдоволенням.

Юліян виглянув через вікно. "Так вже скорше, — сказав. Його погляд промайнув мимоходом по дівчатку, і він ще додав: — Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути".

"Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий", — відповів о. Захарій.

"Так", — притакнув юнак і з тим словом взяв подану руку душпастиря і вклонився. О. Захарій відітхнув з повних грудей і попрощався.

На молоду Еву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена і чулася не відповідно трактованою. Її щоки горіли, в горлі добирався плач і ледве панувала над собою. Лиш коли відходили, і батько і син випроваджували духовного отця поза двері на вулицю, вона оглянулася раз і простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? Вона замикала і отверала її, як маленькі діти, коли домагаються чого.

До кого?

Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліян, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився понад нею, а відтак спочили його погляди в глиб улиці.

Очі молодої Еви заповнилися слізьми.

*

Наколи вернув до кімнати, звернувся впрост до своєї сестри, що ще сиділа при столі і працювала. Через хвильку глядів мовчки на ню. Вона так само мовчала.

"Не мило мені все те", — сказав і вслід за тим скривив своє гарне лице на гримасу, закопиливши спідну губу зневажливо.

"Що ж маєш інше робити, братику?".

Він не відповів. Опускаючи робітню, почав свистіти.

*

"Тобі припала сьогодні велика честь, сину", — заговорила мати, звертаючись від якогось заняття до сина, коли сей увійшов годину пізніше до неї.

"Через що?"

"Ну, я думаю через о. Захарія. Батько ним цілком захоплений".

Юліян здвигнув байдужно плечима.

"Він зробив з малої афери цілу епопею", — відповів нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозуміла його. З’явився тоді блідий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що її серце, на той вид, в грудях застило, і говорить про якусь малу "аферу".

Але він не поїде. Він ніколи туди не поїде.

Його не покидало немиле почуття від появи о. Захарія, подібне тому, коли ми попадаємо несподівано через чудні сполучення незнаних нам пригод в ситуацію, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язків.

Нащо йому того всього?

Він протер очі, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що відложив її з рук на поклик батька до гостя, і, сперши голову на руки, пробував наново в ній поглубитися. Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрібне, в пам’яти, але по часі замкнув її. Хутко потім появилася і Зоня і, минаючи попри него до другої кімнати, повела рукою, пестячи, крізь його густе, темне волосся.

"Що ж там, хлопчику?" — спитала усміхаючись.

"Гм?"

Його задумані очі провели її, а відтак мов відтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Він не обзивався до неї. "Сей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий… — зачув він, як говорила в притикаючій кімнаті до матері. — Його запрошеннє було таке правдиве і тепле. Після його опису тота "Покутівка" — чистий рай. Ліс, став, їзда верхом, бібліотека, гарні господарі… спокій і свобода, наколи б так на мене — я б зараз!" Ясноволоса красуня розпростерла обійми і вказала на вікно, неначеб мала туди вилетіти.

Юліян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворені двері, не рухаючись з місця: "Поки що — той рай дратує мене. Когось так н а п а с т и і… о б т я ж и т и. Розумієте?" Зоня появилася, мов покуса на порозі, "Покутівка є власністю "панів" Ґанґів? — спитала. — І де ще ті вакації? А та дика качка, Ева, погана дівчина…"

Юліян здвигнув плечима. Був дійсно роздражнений. "Собі погана", — буркнув під носом і заглибився, як перше, в книжку. Коли по часі встав, приступив до сестри. Він обняв її здоровою рукою і, притискаючи її личко до свого, сказав: "Коли я побачуся вже в горах на найвищім шпилі?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!"

"А мене Покутівка, — подражнила його наново сестра, — але поки що йду до батька, — додала, — бо інакше сам покличе… і буде грім. Треба викінчити направку одного годинника, бо завтра реченець".

*

Пошук на сайті: