Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2991
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1540
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2357
Тут закупив собі цей добродій дім, збудований одним заможним вірменом, що торгував в цих сторонах рогатою худобою й вівцями, — і звертав своїм стилем увагу. Підмурований впосеред обширного зеленого подвір’я, з покрівлею, котра хилилася так низько над вікнами, що неначе лиш потайки з-під лоба — дома позиркували навкруги. Сама ж та покрівля темно-цеглястої барви, що хоч, як сказано, і була низько над домом поставлена, стреміла своїм гребнем і коминами рівно і доволі високо вгору, що надавало будівлі своєрідний характер. Головні її двері, так само низькі і масивні, були набиті великими круглими гвіздками і заявляли заздалегідь, що сюди не так легко добутися. Під одним вікном, недалеко тих дверей, що були входовими від дороги — неначе зумисно на підождання прохожих — знаходилася камінна лавка. З одного, а то східного, боку виднілася скляна веранда в формі гнізда, з камінними східцями, що спускались кокетливо вниз, вдаючи з себе своєрідний характер і були хоронені ажуровим поруччям. Ціле подвір’я з тим помешканням, що виглядало ради малих своїх крил з обох сторін, було обведене залізними, вгорікінчастими штахетами. Сад, котрого дерева клубилися, як здавалося, з улиці круглими зеленимикопулами за і над домом, захищали його від бурі, вітру і стужі. Були тут об’ємисті липи, черемхи, явори і інші такі великани. Лише коло фронтової, входової фіртки, в штахетах росли по обох її сторонах по одній тополі. По звичаю гнали своїм ростом понад дім і другу деревину, а були рівні і гарні, як дорийські філяри.

Характер всього понуро-таємничий.

Ради густих дерев, залізної обгороди тут і там заґратованих вікон, прозвали деякі жителі містечка цей будинок "вірменський замок". Але це не був замок, читачу. Ні. Як поїдеш до Сучави, то побачиш там у, так званій, вірменській дільниці не один такий "замок", хіба що деякі нижчі і менші об’ємом, а всі таємничо позачинювані, чистенькі, як це люблять вірмени, але стиль той самий.

Та про те не спішився ніхто замешкувати цей будинок. Він викликував нехіть. Ще за побуту вірмена, багача, котрого мало хто, крім купців, ближче знав, говорили, що за деякими заґратованими вікнами його, стереже він своїми страшенними чорними очима і орлиним носом свої скарби, котрі, напевно, не всі здобуто чесним способом, і по ночах, позачинявши щільно з надвір’я віконця та на ключ брами і двері, він ходить зі своєю вдвоє зігненою старою ключницею, що була і ворожкою — бо чорні очі її тліли вуглем, а горбатий ніс стикався з бородою — і числять їх у скринях. А від часу, як вдарив таки раз в його відсутности грім в одну наріжну фронтову кімнату — саме впосеред, опівночі вдарив він і прямісенько проти одної з тополь коло фронтової фіртки — а люди відтак, мов на видовище, сходилися і оглядали її, а з нею ще й велику якусь давню почорнілу картину якогось святого, здається св. Юрія[89], дивної краси, що осталася від Божого огню недіткненою, мов чисте чудо, то вже від тої пори не вагався ніхто й заглянути до нього.

"На нечистім місці поставлено, — толкувала публіка нижчого стану, — і ніколи не видасть добрий плід з себе". "На жандармерську касарню придатна", — толкувала міська інтелігенція і лиш на прохід любила туди завертати і цікаво зазирати. Все там, мов в завороженім сні, в супокою стояло.

Так і вийшло, що таємничий і сильно збудований замок стояв по продажі місцевій громаді через кілька років незамешкуваний. Часом хіба служив він, і то лиш ненарушеною громом частиною, на склад деякого товару, головно бочок з вином і других трунків, овочів, петролеума і інших торговельних важніших товарів.

Аж ось… коли настав час завідателеві Альбінському переселитися в М., найшовся в нім і для "замчища" відповідний купець.

*

Одного разу, це було з кінцем другого року мого побуту в сестри в місяці вересні, пішов я з нею до міста. Вертаючи звідти, трохи віддаль в околиці закупленого мешкання завідателевого, куди була цим разом і нам дорога, ми стрінули несподівано — я перший пізнав її, — тету Ольгу Альбінську. Обладована всякими покупками, прямувала вона до замчища. Пізнавшись, незвичайно врадувані, розуміється, ми як стій задержалися. Зайшов привіт, виявилась щира нетаєна радість, виринули питання і відповіді з обох сторін, а між тим і оклики зчудування: який Максик великий, який гарний, чи не забув ще тету Олю, котра чи не щодня його в душі згадувала й, молючись, і за нього молилася? Ні?

"О ні, ні, ніколи", — відповіли ми враз з сестрою, котра, від хвилі мого життя в завідательськім домі, вмісто бабуні через учителя Рибку з нею листувалася.

"Де вже Максик тету Олю, свого ангела-хранителя забув! Вас, пані, ніколи". А раз тета Оля, як я тепер довідався, принагідно одного короткого перебування в столиці її і бабуню відвідувала, а мені про те не розказували нічого, щоб не будити в мені більшу тугу за бабунею…

"А до бабуні він не поїде? — питала між іншим тета Оля. — Чей же вона ще при життю".

"О так, поїде, але пізніше", — відповіла вмісто мене Зонечка.

А так, так… ах як люблю, ніколи не сподівалася саме тепер його побачити. Відколи добродій Рибка покинув І., вона нічого про нього (себто мене) не знала.

А вона, тета Оля, як малася? питав я сміливіше, як звичайно. Чи довго вже тут? І сама, чи вже всі? Се послідне питання поставила сестра, уникаючи запитати про самого завідателя. Замчище обширне, хоч низьке — саме як для більшої родини.

Ні. Вона поки що сама і від кількох днів вже прибула частина меблів. Вона порядкує, чистить з своєю одною, їй приданою, робітницею… та Олексою — Максимко пригадує собі його? — і малярами та ще і з деякими тутейшими наймленими робітниками, щоб якнайскорше побачитися в чистім.

За час бесіди я відобрав пакунки в тети Олі, як був звик їй помогати, і стояв вижидаючи і слухаючи.

"До нас недалеко, моя пані, — сказала моя сестра, — от лиш перейти каштанову алею, що зачинається звідси недалеко і веде аж до горбка, де стоїть наша хата… давня школа. Прошу на часок до себе. Кава чи чай буде в мене скоренько, відпічнете, а опісля і я, і Максим проведемо вас до вашої оселі. А мій муж, як же вже й він врадується".

Але тета Ольга відмовила. Вона спішить додому, бо робітники вижидають її дальших приказів. Мешкання в нутрі занедбане і вимагає раціонального очищення. Вона лише на деякі конечні закупки і не на довгий час вирвалася з дому і тому мусить начас назад там бути. Та наколи сестра повторила щиро своє запрошення, вона сказала: "Коли так, то я відвідаю вас колись пізніше, як буде в нас в хаті все в ладу і задержуся довше. Тоді поговоримо про минуле і будуче і всяке інше". Відтак, надумавшися на хвильку, обізвалася: "А ще краще буде ось як, коли вам не буде запізно, то прошу при повороті сьогодні хоч на часок до мене. І в мене буде чай. Відходячи, я казала самовар прилагодити. Зайдіть, щоб хоч поки що наше мешкання з середини оглянути. Максимові я покажу сад і місце на мою пасіку, котра його все цікавила і котру, розуміється, заберу і сюди, а відтак… підете? не відмовте! дуже прошу. Мені сумно в тих низьких кімнатах, хоча вони не є непривітливі. Вона звикла до життя округ себе і гамору, правда, мій синочку?" Вона говорила виразно і дивилася нам прямо в очі з-під гарно зарисованих брів і від часу до часу гладила мене по щоці. Ох, яка була гарна і добра і як я її любив ту тету Олю, струнку і високу, що нікого не кривдила, для кождого мала добре, щире слово. Я взяв її звисаючу руку потайку в свою і притиснув її до своїх уст. Вона стиснула мені руки. "Мій бувший молоденький чура…" — додала і усміхнулася якось сумно.

Сестра згодилася на її прохання і ми всі троє подалися до її помешкання.

По чаю, котрий справді вижидав її, як ми прибули — ми пили його на круглій веранді, в котрій були тепер всі вікна відчинені і виказували красу околиці в цілій пишноті — а опісля ми подалися оглядати деякі кімнати і сад. Входячи з тої веранди до кімнат, з котрих були вже дві уряджені знайомими мені меблями, низькі з темнявої дубини, різьблені простим, але гарним взором, ми дійшли до "громом ушкодженої" кімнати. Тепер Оля дала тут муляреві вказівки, після яких мав дальше поступати з ушкодженою кімнатою і пішла повільним кроком з сестрою дальше, а я остався ще хвилинку, роззираючись цікаво по-хлоп’ячому, по ушкоджених громом місцях. Муляр се зауважив. "Дивіться, паничу, дивіться, — сказав, — бо се також чудо, якого скоро не побачите. Влетіла блискавиця в кімнату, повикзувала в хаті і вилетіла. Чисто Божий палець". Другий якийсь помічник його, що вніс в сій хвилі в більшім начинню глину, спитав: "Що кажете, вуйку? Гм? Божий палець?"

"Ая, — відповів сей, — кажу. Я б у сій кімнаті ані одну ніч не ночував — погляньте. Що раз не з людської руки, то не з людської".

"Та самі кажете, що се п а л е ц ь Божий… — відповів сей, — а грім що — не від Бога?"

"Та від Бога. Я лиш проти того кажу, що грім вдарив в кут, де стояла постіль вірмена, ушкодив її наскрізь витком, ну, а картину, он там на противній стороні, облетів, не тикнувши її, і щез. То ж Божий палець… Але він — кажуть — любить завертати, де собі місце уподобав… гай… гай…"

"Хто, вуйку, грім чи вірменин?"

Муляр глянув скоса на недовірчивого помічника і похитав грізно головою.

"Лиш не кепкуй, паничу, доки не пережив нічого. Лиш не кепкуй. Муляр не одно знає, та й мовчить. Грім, кажу, любить завертатися, коли хочеш знати. Грім, коли за ним не висвятять хату, не попросять Господа, щоб нас стеріг від нього, знов навернить. А хто її тут після вірменина висвячував? питаю. Місто купило — та й ша. Не знаю, чи вона сему властителеві принесе щастя.

Каміння Бог не потребує. А картини сеї ніхто не смів і тикнути. Оповідають, що, як вірменин сей мур продавав, наказував не рушати її з місця, бо вона хоронила від злого і мала бути чудотворною, — чи правда, не знаю… тай поїхав; мав якусь своячку, казали, котру дуже любив, що мала колись його унаслідити. А св. Юрій, бо то він на сій картині, як нечистого в постаті змія проколює, як висів так і висить. Тут він на сій картині чомусь страшний. Вночі, в опівночі, як до місяця і ніхто нічого не бачить, він з рам виступає за нечистим або грішним, що Боже на глум бере, стежить і до борні викликає. Не дай, Господи, від його гніву. Так мені оповідали, тому й я кажу. Грім все до свого місця завертає".

"А се правда, вуйку?" — повторив, як недавно, молодий своє питання.

Старший муляр, покивавши головою, замовк і лиш по хвилі додав: "Сей пан завідатель, що купив сей мур, кажуть, також не один з найліпших. Нехай стережеться. Св. Юрій має добру пам’ять".

…"Я доста чув". Глипнувши ще раз на св. Юрія, що опівночі до місяця з рам виступав, до борні грішних визивав і щось чудно приманчиве, мені знайоме, зраджував, я вибіг скоренько за сестрою і тетою Олею.

Я подибав їх, як сходили з другої вже, обширної задньої веранди дому в сад і до місця, де мала бути уставлена невелика пасіка тети Олі, що була всею її втіхою, як сама нас впевняла. Звідти пішли ми, цеглами виложеною, вузькою стежкою дальше, а взглядно до кінця саду аж до фіртки, що так само знаходилася в залізних штахетах, як фронтова, і провадила на доріжку поза домом. Нижче неї плила невелика гірська ріка, що тепер виблискувалася в сонці і була для дороги вслотних днях остільки безпечна, що між нею а дорогою був каменистий зарінок. Недалеко дому, почавши від згаданої дороги, провадили два мости на противну гору. Один великий, котрим їхали лиш вози, а другий, що знаходився ближче до містка завідателя, вже старий і слабий, служив для пішоходів. Тут я стояв довго-довго і дивився вперед себе у воду. В душі я не мав в тій хвилі воду, а образ св. Юрія… він нагадував мені когось… кого? І очима, і темною барвою обличчя… але я не знав кого. З тим враз заворушилась болюча туга в душі…

"Вигідно, що маєте так близько ріку", — сказала сестра.

"Це правда, — відповіла тета Оля. — Моя дівчина тішиться, що буде близько для переполіскування білля".

"Або і білити полотно", — додала моя сестра, вказуючи на широкий зарінок, тут і там порослий лозами.

"Так як вода плитка, як тепер, але як виступить з берегів, то так розливається, що рада б хоч дорогу полизнути. Тепер гляньте, дітвора там грається і гусей стереже".

За кілька хвиль ми попрощалися з тетою Олею.

Вона відпустила нас з проханням, щоб сестра відвідувала її зі мною, доки "я тут", кивнувши головою до мешкання, де мала свій дуже гарний окремішний "закамарок", а ми — з проханням, щоб не забувала і за нас. Але я не скоро знов побачив її. Мусив виїжджати з шурином скорше до бабуні… а внедовзі по моїм приїзді до бабуні найшлася у моєї сестри маленька донечка… котра не дозволяла ні їй до нас, до столиці, ні мені до неї доїжджати. Правда, часом, але це було вже дуже рідко, забігала вона до нас, перебуваючи кілька годин в місті… з причин сумних, бо між діти завідателя заходила смерть. Чомусь все не заставала мене вдома. Або був я в школі… або поза домом у товаришів, а коли раз застала, я був вже заручений, що не вадило їй поцілувати мене в чоло й поблагословити до поважного кроку, зм’якши при тім аж до сліз.

*

Пошук на сайті: