Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2998
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1548
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2369
З бабунею проводили ми обоє сіре, працею переткане життя. Попри те, що я вчився в гімназії, я був і бабуниною правою рукою у всім, що треба було їй виручити за сестру, оскільки це було можна від юнака вимагати. Поза тим я вчився ще й годинникарства. Бабуня замешкала, по продажі нашого дому, в оцій-то хатині, в котрій мешкаємо ми й досі. В цій і притикаючій до цеї, де я тобі оце все написав, мій сину, жив і працював в тодішніх роках один старий німець, годинникар, на ім’я Етман. Дивак він був і самітний, але я був його любимцем. Часом я, як молодий хлопак, робив йому деякі прислуги і він у нас і харчувався. Другу частину домика, де, як знаєш, є ще три кімнати, замешкували ми обоє з бабунею, а часами приймала бабуня на квартиру і харч з добрих домів по одній панночці, з чого прибував їй, хоч і невеликий, а все-таки для нас важний зиск. Між іншими одного разу і доньку властителя цеї нашої хати.

Я любив заходити у вільних хвилях до старого годинникаря, котрий, хоч лиш професіоналіст, був освіченим і дуже мудрим чоловіком — по бабунинім висказу. Свій фах він любив понад все на світі і тут я в нього перебував не один часок.

Зразу заходився тайком перед бабунею і просив його показувати мені дещо з годинникарської штуки, що він і робив. Зразу нібито жартуючи, що ось-то, мовляв, офіцерському синові завагається професію пізнавати, де йому вища наука пристоїть і він повинен її всіма силами набувати — відтак, щоб не тратити часу, приучував поважніше, а остаточно впроваджував в дрібний світ механізму і у все, що треба було знати зручному і доброму годинникареві. Все те, як нагадував я, робилося перед бабунею тайно, а пізніше був вже я явним учнем його, за що він мене не раз гарно обдаровував, тим більше, що я був його, як називав мене, усміхаючись добродушно, "помічником". Йому одному я звірювався… зі всіх моїх дотеперішніх терпінь, почавши від перших хвиль мого побуту в завідателя Альбінського… а й дальших почувань і планів.

Щоб тут тепер правду сказати, то мені не поводилося в шкільній науці найліпше. Противно. В деяких предметах гірше. І не знаю, чи тому був винен я, чи, може, що я вчився з початку приватно, не мав добрих основ або не були вистарчаючими і доволі ясними для мене в деяких предметах, досить того, вчителі не були з мене вдоволені. Я приносив слабі свідоцтва додому і по неволі дійшло до того, що я, повторивши одну з вищих кляс, все-таки волів пересиджувати у старого майстра-німця, дивитись йому в руки, слідити за розвоєм будучого "часосказу" або дещо і самому виробляти, як ломити собі голову математичними задачами, арифметикою, котрі я ретельно впрост ненавидів. Я був найпослушнішим і найпильнішим учнем свого майстра, який лиш міг у тім фаху існувати, але вище згаданої н а у к и не уникав. Бувало і години минали, заки ми до себе проговорили, що не відносилося до нашої професійної праці, так щиро і інтенсивно працювали.

І виходило поволі таке, що я чим раз то більше часу посвячував годинникарству, а постепенно менше деяким науковим предметам. Бо були і такі, які я пристрасно любив. Так, між іншими, латина і грека, історія і наука природознавства мені дуже симпатичні. До того, я любив понад усе читати, до чого заохочував мене часто і поважно майстер-німець. Читав, що попадало наукове, з поезії, одним словом, що міг, я читав.

Я мав добрих і гарних товаришів, що мене любили і не цуралися, і ті достарчали мені книжок, які я сам не міг здобувати, особливо з академічної бібліотеки. Мені було соромно бути неосвіченим і я знав і відчував, що тяжко і погано було жити неосвіченому і він через те і мусить стати свого рода рабом. На жаль, в одному мені велося найгірше. А то з українською наукою. Трудно було українських книжок здобувати. І хоча вже почали подавати початки нашої мови в школах, навіть і в середніх були призначені на те окремі години, все-таки я не міг важніші діла, які я бажав читати, як українську історію, науку про соціологію, історію літератури, зокрема Шевченка і інших класиків, дістати. Передовсім історію, де і з ким стикався наш народ, за що мали нас інші люди. Чим були ми гірші і ліпші? Що брали ми від інших народів, що давали їм, особливо, в чім полягала наша сила і н е м і ч… і коли-то вже раз буде своя держава?

Своя — ех, що ти знаєш, сину… що ти знаєш, що колотилося в тих часах в наших молодих головах, в нашім нутрі, коли нас тайком сходилося кільканадцять українських юнаків. Одно ми собі за святий обов’язок постановили, не таїти, не скривати ні перед ким ради кусника хліба, свою національність. А наколи обов’яжемося до сповнення якої праці, будь умислової, професійної чи якої іншої, сповняти її так солідно, щоб нас за ню шанували і називали у к р а ї н с ь к и м виконанням, ворогів побивати працею українською, оскільки дозволять сили. Всюди і все вороже проникати гострою сіллю українства, щоб нас ворог не лиш боявся, а і шанував. Ми професіоналісти не могли бути вченими, може, і політиками, ні, але українською здібною верствою ми могли бути; такою, щоб за нас могла числити з часом і політична керма.

Так, мій сину.

І ніхто не подавав нам помічну руку, не вказував шлях, на котрий нам молодим треба було вступати; горів вогонь святий в грудях, горів, аж доки не зітлів.

Бабуня лаяла мене іноді за читання хоч би і яких книжок, виривала їх з рук і до шкільних гнала, а раз таки заявила одверто: "Як не скінчиш середньої школи, то на якій основі підеш дальше? З чого будеш жити? Думаєш, бабуня буде вічно жити? Бабуня, синку, вже не та, що була; бабуня сьогодні… завтра… і зіб’єш їй хіба домовину за те, що вона тобі оставить". — І, сплакавши, вийшла з хати.

На таке мене одного разу неначе прокинуло. Я пішов певним кроком до бабуні і заявив: "Щоб ви знали, бабуню, — сказав я твердо, — я буду студіювати, вчитися, оскільки змога, і прикладу всі старання, щоб зробити іспити з "добрим успіхом". Коли здам, вступлю, може, і на академію "професорства" або, про мене, і на попа, а може, останусь при війську, "виавансую", як се, звичайно, буває, а коли ні, то отеє кажу вам по щирости: я стану професіоналом-годинникарем, і стану ним таким — мушу лиш таким стати, щоб не зробив імени батька свого сорому, а честь, взяти вас на себе і бути визначнішим українцем, чим се міг бути мій батько, будучи офіцером. Коли я що люблю, то люблю, а коли ні, то знайте, що мене нічого до того не присилує. А від сьогодні не плачте і не журіться мною. Мене виховали "не плакати", а бути твердим, як залізо, а самі плачете… ей бабуню!" — тай вийшов з її кімнати.

Помимо мого щирого зусилля, моєї пильности і симпатії до одних, а антипатії до других предметів, я провалився при матурі. І гадаєте з греки і латини, що їх переважно молодь боїться? Ні. З математики і фізики.

З почуттям зазнаного пониження я вернув додому. Не "плакав" ні вогкими, ні сухими очима, ні з жалю, ні люти, якась тверда амбіція не дозволяла. Тай мав себе у власти, неабияк — лиш говорити не міг. Бабуня, поглянувши на мене, коли я увійшов по всім і кинув мовчки книжки і капелюх на стіл, відразу відгадала, що в мені діялося. Її очі впилися в моє лице, а я — о, як тямлю ту хвилю — приступив до неї і, кинувшись на її груди та стиснувши в обіймах, мов мав розтиснути її груди, вирвався, трутивши її набік, і вибіг у сад.

Вона опісля потішала мене… добра…, бачучи, що невдача при іспиті вплинула на мене глибше, чим вона сподівалася.

Опісля намовляла поволі… розважно ще раз повторити і пораз другий ставитись до іспиту; та я вже не хотів. Ще раз на шкільній лавці сидіти, ще раз те саме "любити" і ненавидіти… ні. Я чув, що не вдержуся, і рішив інакше. Офіцерський син віддав себе, віддав увесь свій час професії. Вставав рано, лягав пізно і дедалі ставав на рівні ноги. У виробі годинникарського матеріалу став я з своїм учителем-майстром його поважним спільником. А коли цей, передавши мені всі тайни і практичні досвіди совісного довголітнього працівника цього фаху, остаточно помер, оставляючи мені ще й тестаментарно увесь годинникарський запас, між котрим було кілька дуже цінних штук і невеликий грошевий капіталик — за мій і бабунин, особливо мій, як написав з притиском, щирий і совісний догляд коло його самітної особи — а до того, як кажу, і праця, якою молодий офіцерський годинникар був безнастанно привалений, — показалося, що я скорше дороблюся хліба, ставши добрим професіоналістом, чим залежним від начальства урядником, — душпастирем чи іншим дипломованим фахівцем; тим-то я і покинув замір шукати свій "хліб" в інших таборах… в тім, що був мені найближчим. Лиш книжки: читання… свою націю я ніколи не покидав… і не спроневірювався її… як знаєш… і досі ні. І справді. Я ні одного, ні другого не пожалував. Чим далі — я ставав певнішим безпечного зарібку і міг чим раз сміливіше і яко професіоналіст глядіти в будучину. Вже годен я був держати бабуні ліпшу прислугу, годен був і себе краще відживляти й одягати, а дедалі і дещо і набік відкладати. А коли ж відтак з часом одна з дівчаток, а була це українка, що була в бабуні на харчах і квартирі, кінчаючи дівочу вищу школу та побираючи в ній окремо науку кращих ручних робіт, лекції французької мови і гри нафортепіяні, (в чім бабуня була знана в столиці), як це вимагав тодішній час від доньок ліпших родин — донька одного українського священика, властителя хатчини оцеї, в котрій, як споминав я повище, я ще й досі живу, твоя та добра мати, мій сину, припала мені так до вподоби, що я, заглянувши їй надобре в очі та пізнавши ще й її ангельську вдачу, мудрість і пильність до чого б не доторкнулася… не спав, не їв, не пив і лише день і ніч одно мав на думці: ту дівчину за свою взяти, чому і бабуня не противилася, пересвідчившись, що той золотоволосий, домашній ангелок з непорочною душею мені не менше прихильний, поговорила з родичами, і я, ніби доповняючи задачу мужчини, одружився з нею.

Правда, зі сторони її батька, був чималий опір проти мого н е у р я д н и ц т в а або бодай богословства, але на просьбу доньки і її матері не розбивати її щастя, протиставлячи тому мою зручність, з котрою можна було сміло і поважно і на будучність числити, далі гарне походження, бо все-таки "офіцерський син", добре виховання, характерність, поверховність і т. ін., доки батько не вхопився за голову і забравши від мене слово "шанувати" його дитину до гробу, а її впоминаючи не "жалуватись" йому колись на годинникарські недостатки — згодився.

....................................................

Ми обоє з твоєю матір’ю дуже шанували бабуню. Вона була вдома наша провідниця, наша "пані", як ми її жартом називали, і наша дорога бабуня.

Коли наставала неділя або яке урочисте свято, вона все одягалася в якусь свою шовкову чорну сукню, прибирала святочний чіпочок на білу голову і, висилаючи нас молодих до Божого дому, сама брала свій давній зужитий молитвенник і молилася півголосно з нього.

Коли одного разу я, натискаючи на неї, спитав її, чому вона оставила мене по помершім батькові так немилосердно в домі завідателя — противника нашого народу й ініціатора самоубивства мого батька, відбираючи тим мені одиноке родинне тепло, яке я посідав в ній і своїй сестрі, котре так потрібне дитині у вихованні, — вона відповіла: "Від хвилі, як я довідалася, що твій батько з безсилля втратив у грі в карти ваш маєток і відібрав собі життя, виставляючи вас нещасних незабезпечених без шеляга, неначе на вулиці і поневірку, мене обняло таке несказанне огірчення, жаль і ненависть до того, так званого, "доброго товариства", де виучувано і піддержувано всяке таке нездарство, що я, сказавши собі твердо, що позаяк я сама ледве чи буду в силі виховувати одинокого оставшого українця, Цезаревича, по бажанні батька, на чесного чоловіка і українця-громадянина, рішила краще віддати тебе в строгі руки противника, де б тебе не дотикано в рукавицях, а противно виучувано зараня відноситись до молота і ковадла, гострити свої сили й опритомнювати, що життя… не іграшка з судьбою, а одна тяжка боротьба.

Я знала, що завідатель і його окружения не будуть уважати за відповідний до сполонізування матеріал, хоч і якого ще молодого українського потомка, але навідворот, лиш за потомка небезпечного для їх племени — хоч би лиш і одиниці — "споконвіку" збудять в тобі амбіцію, опір і ненависть і ти скорше духово дозрієш.

Знов була я і пересвідчена в тім, хто є жінка завідателя і що під її ангельським крилом материнської вдачі тобі не стане побут в її домі пеклом, і голоду і холоду ти за час твого побуту не зазнаєш.

Одним словом, по моїм роздумуванні, вийшло так, що ліпше дати тебе в чужі, хоч би і ворожі руки, до якогось часу на виховання, чим держати в себе у недостатках, обдавати м’якими почуваннями бабуні і сестри, боротися рівночасно з хлоп’ячим, випещеним батьком, непослухом, або, може, і по батькові унаслідженим слабосиллям чи зародком нахилу до безжурного життя, тим більше, що сей, обурюючися іноді на невідрадні матеріальні обставини, в яких приходилося по більшій части жити військовим, говорив, що скорше дав би тебе до вивчення ремісництва, коли б не вдалося набути вищої освіти, чим на офіцера, що має назверх виказувати блиск, елеганцію, а в дійсности прив’язаний нужденною платнею — до порожнього жолоба з обов’язком кождої хвилі віддавати життя за вітчизну…

Пошук на сайті: