Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2999
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1548
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2369
"Так і справді було, сину. Ради дітей він це вчинив і через більшу домашню господарку. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, я б сказав, невідомої енергії, уділялось в цій хаті від тієї жінки. Господарка була в неї зразкова. Рано-ранесенько ти вже її першу бачив на ногах. І слуги її любили. Не одно, що грозило п’ястуком за стіною завідателя, змінялося на вид тети Олі і бралося з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Тай і привик він до неї і знав, що, щоб і не було, тета Оля одна не обманювала його і жодна брехня не переходила через її уста".

Батько вмовк, поглянув вдруге на свій годинник, а опісля і по всіх стінах, де висіли і тикали і менші, і більші його "пацієнти", забрав сина під руку і вступив до кімнати, де ожидала обох проча родина.

*

В світлиці панувала тиша. Дехто грав в шахи. Оксана читала. Мати розмовляла півголосом з будучим зятем Зарком, а найстарша Зоня, батькова "помічниця", поралася в низькій, але просторній їдальні, спрятуючи посудину і дещо інше з стола, полишаючи лише білу, як сніг, і улискуючуся скатертину з розстеленим під нею сіном через ніч, як годилося.

"Ми вже тут", — сказав батько, висуваючи вперед сина, що, мов вертаючи з іншого світу, опинився поважний перед присутніми, котрі при вступі обох заворушилися.

"Але-бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок, тату, Юліянові, — обізвалася першою Оксана, закриваючи книжку, і зближилася до батька і брата. — Покажи, щось дістав? Я вже така цікава, ждала, ждала, аж надокучило і забралася до читання. Які гарні поезії Федьковича".

Враз з нею приступили і прочі сестри і мати до брата.

"Фі-у! — який дарунок", — кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій заблистів золотий перстень з рубіном, і потягнула близько під звисаючу лампу. "Чиста кров", — накинулась Марія і схилилася низько над рукою.

"Ая".

"Чистий, прегарний, як рідко його бачиться", — повторив він.

"А я гадала, татко подарує тобі ланцюжок до годинника з тим дрібоньким медальйоником, що так тяжко одчиняється… а то перстень, та ще з таким кровавим каменем. Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили".

Батько здвигнув плечима: "Ти знаєш, донько, що на руці робітника не уходять прикраси. Моя золота обручка вистарчає, я не люблю блискучок. Я його для Юліяна ховав. Це мужський перстень".

"Ланцюжок з медальйоником також мужський?"

"Так. Але то з вас котре його одержить, тільки мусить стати повнолітнім".

"Ов!" — кликнув Юліян і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.

"Так, так… абись знав, що мусить бути повнолітнім".

"А то чому?" — спитала Оксана, натягаючи шийку, бо була нижча ростом.

"Бо тому, що коло ланцюжка є тайна".

"В медальйоні?" — спитала вона зчудовано протяглим голосом.

"В медальйоні… а дітям не передаються тайни".

"То пождемо", — відповіла вона.

"Пождемо", — повторили всі прочі і помішались бесідуючи, переходячи з одної кімнати до другої, між тим як батько, побалакавши який часок з нареченими двох доньок, відійшов до своєї кімнати. Чувся змученим, а пора була доволі пізня.

Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлиці, де знаходилася ялинка, допитуючись в нього, через що держав його батько в себе так довго.

Він опирався сповнити їх бажання, вимовляючися, що про це говорити ще не час і що прийде колись відповідна хвиля, де він не лиш дасть їм до всего пояснення, але і, може, покаже і батькові записки, котрі цей, передаючи йому нині перстень в дарунок по дідові Юліянови Цезаревичу, дав йому до прочитання. Нині пізно, говорив він, побалакає з ними ще так трохи… а матінка нехай лягає також до спочинку, а завтра і післязавтра ще також святочні дні, то їх використають досхочу. З тими словами відпровадив матір аж до постелі і вернув назад до ялинки. Тут зустрінув його молодий Зарко: "Панни будуть вже також помучені, — сказав усміхаючись, — а він, пан офіцер, хоч і молодий і "вояк", певне, не погордить кинутись в "стебло". Йому залізниця, без сумніву, в ухах десь без перерви гуде…" Але Юліян заперечив головою.

"Не будь фарисеєм, — кликнула Зоня, — а признайся до правди. Тобі горять щоки з утоми і внутрі ти вже спиш. Ми що інше. Ми всі, скільки нас тут бачиш, то "робітнича бранжа". Ти один якийсь ексклюзивний, мов справдішній панський. Глянь на наші і на свої руки". Та тут Зоня вмовкла, бо Юліян прокинувся, протестуючи рухом, і відсунув їх від себе, що мов бджоли стиснулись коло нього.

"Який я в вас ексклюзивний, — спитав, — який я в вас панський? Гадаєте військова служба така легка, беручи її поважно і сумлінно під розвагу — ну, ну… змінили б ви не в однім свою гадку, наколи б заглянули поважно в той апарат життя і смерти, наколи б пізнали і мужів військової науки, дізналися б які високо образовані знаходились між ними, як причинились у винаходових експедиціях, де не один з учених цофався назад перед небезпеками, що були грізні, заповідаючи неминучу смерть; які піонери знання і поступу знаходились в рядах військових… які мужі гідні вшановання і високої поваги… що за залізо — кажу вам… Vollblutmenschen[90] не лиш щодо тілесного виховання, але і характеру. Правда, є і багато полови в війську — але полова в кождій верстві людности не є для нас міродайною і з нею і ніхто не числиться в кождій праці, а найбільше в здобуваючій і культурній. Військовий — це такий працьовник, як кождий інший, і відріжняється лиш тим, що дав державі в потребі своє життя; такий я ексклюзивний, панський".

"Юліяне, ти ще вступиш колись до війська", — кликнула Оксана, вп’ялившися аж прошибаючо гарячими очима в гарного брата, що в цій хвилі дуже поважно виглядав.

"Ні, сестро. Це не в моїм плані".

"Так?"

В неї здрігнулися болісно уста.

"Не пророч, Оксано!"

"Бо ти захоплений".

"Ні. Я лиш не зношу, як хто мене інакше судить або і перецінює. Я є, яким є".

"А твій товариш Едвард?"

"Як Едвард. Панський, багацький син. Завдяки йому і його батькові я поробив ріжні гарні і цінні знайомства військові. Коректна людина з широкою освітою і горизонтом дає більше, як не одна книжка. Але завтра, — додав, перериваючи себе, — позавтра треба мені піти до начальника мого полку зголоситися… і скинути вже з себе військову одіж; опісля, як споминав я вже, за недовгий час ми їдемо з Едвардом до Мюнхена, відтак, може, до Берліна — ще не знаю; до Скандинавії, напевно, поїдемо і до Англії… на Англію я радуюся!"

"Пане поручнику?" — обізвався тут несподівано молодий огородник Зарко і вклонився. В його очах блисло збиточністю.

"Як ви це від мене приймете, що я вам передам — я не знаю; я лиш розуміюся на рослинах, їх виховуванню, на флорі, ярині, овочах, хлібі, на землі, на її роді, але на такім я не розуміюся. Чи це різдвяний дарунок передано мені для вас, чи це що інше, мені не відомо". З тими словами він сягнув в грудну кишеню, вийняв звідти лист і, передавши його зчудованому офіцерові, сам відступив і відвернувся.

*

Юліян, прийшовши до звисаючої білої лампи і глянувши на адресу, змішався. Сестри, помітивши це, відступили і собі дискретно одна по другій, потягаючи і наймолодшу Оксану за собою до передпокою, куди вийшли були оба наречені і ладились до відходу. Юліян вийняв свій ножик, розтяв спішно коверту і вибрав з коверти зложений листок. В нім знаходилася фотографія Еви Захарій, а на папері стояло лиш кілька слів… "Третьої днини різдвяної, цебто на Стефана[91]я буду в столиці в доктора Емі, до побачення, може, в кіні, по обіді о четвертій годині. Е. З…"

Мов схоплений на злім вчинку, Юліян сховав лист з фотографією в кишеню, відтак зблизився до матері, що саме ще на хвильку появилась між дітьми і, незавважена, слідила за його рухами, спостерегла його замішання. Вона лиш одно спитала: "Чи то що злого, мій сину?"

Він усміхнувся. "Ні, мамо", — відповів і, схиляючись над нею, поцілував її в руку.

"Бо я вічно за вас боюся", — сказала і з тими словами вийшла.

Він похитав головою і подався за іншими, що саме увійшли, щоб попрощатися.

"Пождіть, панове! — кликнув радісно. — Я з вами також піду. Мені просто душно стало, я мушу пройтись. За годинку буду знов у хаті, укажіть лиш, де маю ночувати. Я нікого не збуджу. Верну без шелесту, мов кіт".

"Там, де завше пересиплявся, братчику. Там, де завше", — зачув у відповідь голос Зоні.

"То хіба враз з ялинкою?" — спитав він, вказуючи на кімнату з прибраним деревцем.

"Там, там ти наше різдвяне деревце… там" — і розбіглись, щоб внести братові одна плащ, друга шаблю, третя кашкет і рукавиці і випровадили з півголосним гуторенням, щоб батька не збудити, всіх трьох мужчин в ясну ніч.

З поворотом до хати замітила сестра Марія: "Він захоплюючий, сестри. Цей один рік при війську в В. виховав з нього, сказала би, готового мужчину".

"Так і здається, Марійко, — відповіла Зоня, переступаючи поважно поріг, — але він все ще таки дуже молодий".

"Я понад все люблю його голос", — додала Оксана, наслідуючи здержаним тоном низький голос улюбленого брата.

*

Як сказано, всі мужчини вийшли з хати. Ніч була ясна і доволі морозиста і вони, попіднімавши коміри по уха, йшли жваво вперед. Але не довго йшли разом, бо небавом порозлучались, ідучи на своє мешкання-нічліг, і лише один Юліян ішов сам.

Він віддихнув повними грудьми. Врешті він сам. Поглянув угору. Там мерехтіли зорі. Він вдома, в своїй батьківщині. Колосальна столиця, що в ній перебув цілий рік, де набрався духового багатства і життєвого досвіду наскільки це давалося — він її мав за собою. Він поширив свій світогляд і цього був собі свідомий. Його знайомі українці, що там з ним враз однорічниками служили, і ті, що і поза військом з ним зналися, так його щиро прощали, коли від’їжджав, і все наново… давали собі слово — держатися кріпко на своїм українськім становищу… бути вірним своїм постановам та лише одну ціль знати. Себе і Україну. "Що свій, то свій", — промайнуло йому, мов теплою струєю, крізь душу.

Він розглядався по улицях. Яке-то все було дрібне, пропорціональне, яке незначне… але нараз бачить його уява щось інше… вузьку кімнату, огороджену залісненими високими напівскалами-напівгорами, а на долині, у їх ногах, жене гірська вода. Над нею, між крислатою, королівської висоти, зеленню — біла палата. "Ґанинґайми!" — сказало щось голосно в його душі. Освітлені вікна сяють здалека в ясну ніч… там гучна забава, гостей повно і що хто хоче, а в одній світлиці, переповненій димом дорогих папіросів, він розріжняє з нього одну голову, неначе свою власну, бо ті самі риси, трохи строгі, лиш старшу. Коло нього другу, з виразом гордости і самопевности, — вельможа. Чи Йоахим фон Ґанинґайм? Ні! Це його перший завідатель і муж довір’я Альфонс Альбінський — лях. І ще десь там наче помінялись голови, за мить на його місце Ева Захарій. Так. Ева. Чорні виразисті брови, пишне чоло… Ні, не Ева, а бабуня Орелецька признається йому, що мов божевільний кидає банкнотами і картами без намислу, без намислу, що вона його любить, що багачка і в с е б у д е д о б р е. Юліяне Цезаревичу, чуєш? Так! Це він… він, той сам… в його грудній кишені її фотографія. Ті самі її чорні очі, що так важко, мов тягар в душі, важуть… але чи і огрівають її?

Він мимоволі вдарив рукою по серцю, над котрим спочивала її фотографія. Писала, кликала, як та зозуля, хоча він ані одним словом не обзивався за цілий рік до неї. Що було писати? Пусті фрази? Ні!.. Йому було іноді там так важко, через брак средств, боротися і ніхто не знав і ніхто не довідається, скільки разів продавав свій харч другим, щоб здобути кілька мізерних корон, мати їх та забігти десь до котрогось з театрів, до опери, бачити щось величаве зі штуки великих артистів, почути великих музиків, або заплатити вступ до наукових, цікавих відчитів значних переїжджаючих мужів, які йому конче треба почути, бо хто знав, як ще його життя в майбутнім укладеться? Ні! Він там не розкошував. Попри те, що виконував військові обов’язки, він ніколи не витрачував часу марно; працював, як міг. О, якби вони знали, ті, що їм легко жилось… як молодіж поневіряється ради нужденного сотика, щоб удержатись на поверхні життя. А українцям рідко коли жилося безжурно. І де йому було до неї писати? Писати, що він її не забув, як і ніколи не забував Покутівку, в ній… той темно-зелений став… і її батька, того для нього ідеального християнина. Його очі всюди його супровождали, ті великі сині лагідні очі, вони стерегли його, коли його товариші "розшарпували" до великоміської гульні. До нього він писав. Висилав у великі свята бажання і давав докази, що не забував його.

Пошук на сайті: