Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2999
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1548
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2369
Остаточно настає час, де йому пора від’їжджати до Парижа, на дальші студії. Він це затаює перед нею. Вона довідується про це і в хвилі, коли він сідає до потяга, вона схоплює його і заявляє йому, що хоче з ним їхати. Він доказує, що в жаден спосіб не може її брати і кидає їй через вікно якусь китицю квітів. Між тим, як потяг відносить його чимраз далі і зникає з її очей, вона вертає, зломана, похиленою ходою додому. Тут застає батька, як не раз вже, що потішав себе трунком. Довідавшися, що вона полишена, намовляє свою одніську дитину шукати розради і затроєння черв’яка в трунку. Вона слухає його. Унаслідивши замилування до того, вона зачинає пити, робить це чимраз частіше і знаходить, як батько, задоволення і розраду в алкоголю. Наречений, котрий її щиро любить, здержує її від цього скільки мога, але і то лиш на якийсь час. Доходить остаточно до того, що вона зачинає забігати потайки і до шинку, де збирається подібне на неї товариство мужчин і жінок, що знаходить взаємну розраду в трунках. Хто більше, хто менше. Одного разу заходить сюди і її колишній поклонник і любовник-маляр. Він замовляє собі якийсь напиток і, сівши при однім зі столів, розглядається між присутніми гістьми, особливо жінками. Йому треба жінки-пиячки… молодої пиячки.

При однім столику сиділа сама, знана нам дівчина. Він пізнав її. Сиділа поважно, недбало одягнена, зі шклянкою перед собою. Він попрямував туди і присів до неї. Їх радість пізнання була щира і вони знов відновлюють знайомство.

Ріжниця у відносинах лише та, що він бачить в ній саме той тип, чудову модель, якої шукав… і от найшов. Він просить її бути йому за модель до одної картини, котра, наколи вдасться йому, довершить його ще молоду славу.

Вона годиться, заходить, як давно, до нього… і тут він, замість відтягати її від нещасливої звички, противно частує її всякими добірними напоями, щоб лише його картина вийшла вірніша, щоб тим певніше була одна з найвизначніших на виставі.

Коли настав врешті день вистави, де справді цей його твір відзначився життєвою вірністю, творець одержав премію; в тім часі, коли публіка витає його враз з його жінкою, донькою його професора, з’являється нараз між видцями і молода п’яниця в тім самім строю, в якім увіковічив її артист на картині.

В хвилі, де твір був обступлений публікою, і він поясняв щось цікавішим членам глядачів, вривається дівчина-модель між них і, здіймаючи високо модель вгору, кличе: "На те затягав ти мене до себе, поїв до нестями, зтягаючи мене на самий спід грязі, на те? Ось твоя слава!" І, роздираючи блискавкою — ножем картину, вибігає, мов божевільна, з салі та закінчує в брудній баюрі смутне своє існування.

*

"Ходім, панно Ево", — заговорив Юліян до дівчини, що сиділа з витріщеними очима, мов без свідомости, по закінченню штуки.

Вона поглянула на нього. Її очі показались повні сліз. Встала слухняно, мов дитина, не промовивши ні слова, і вийшла за ним, що звільняв їх дорогу. Надворі відітхнула і на хвильку притиснула руки до розпаленого чола.

"Вам не треба дивитися роздражнюючі вистави, — сказав він перший і в його голосі пробивсь м’який звук. — Пригадую собі тепер, що ми, ви, Др. Емі, моя сестра і я бачили раз в кіні подібну штуку, коли не помиляюся то це була Ібсена "Примари". Кажуть, Ібсен писав для хорих".

Вона заперечила головою.

"Ні, він писав для здорових. Ця штука написана данцем, автором У. Г. виключно для великої артистки, щоб своїм талантом впливати на публіку, не поминаючи і змісту".

"В тім разі "фантазія"", — закинув Юліян, щоб щось сказати і заспокоїти дівчину.

"Ні, не фантазія… гадаєте подібне не трапляється… в життю і не може бути правдою? Бо… бо у вашій родині… нема алкоголіків… тому й нема дідично обтяжених. У вас все таке солідне "боже", правдиве, що ви знаєте?"

Останні слова були змішані сльозами в горлі, — і вона махнула рукою. Юліян схилився над нею і усміхнувся. Була доросла "панна", а помимо того… "Невже ж, панно Ево? Але киньмо це… Бачите, який гарний вечір, перейдім почерез "с о л і д н е, Б о ж е… наслідно обтяжене", бачите, який настав гарний вечір, електричні світла вже відчиняють очі? Говорім краще про те, що пережилось, здобулось… відчувалось… що буде… або… чи тішитесь на карнавал… ви ж…"

Вона його порушила ліктем. "Дурниці", — сказала.

"Чому дурниці"? Він знов, як раніше, усміхнувся, але й в ту ж мить, поважніючи, сказав: "Скажіть передовсім, як маються ваші родичі… що діють? Як парафія?"

"Все як звичайно і досі. Батько все "отець Захарій" — старосвітський, як був, вчить однаково дітей: свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти, тепер в додатку ще самим з неї здобутки продавати — в школі лиш своїх учителів жадати і т. п. А мати, як і раніш, рабиня своєї господарки, не дбає про себе, а про матеріальне… лиш одна бабуня…" — тут урвала. Погляд молодого офіцера зсунувсь по дівчині, а відтак шукав чогось в далечині.

"Бабуня"?

"Так. Вислухує мої думки, поділяє їх і мої постанови на будучину. Така іноді безмежно добра і мудра, і лише, на жаль — але, на жаль, вам це відомо, алкоголічка. А я ходжу, годуюся видами, як от і цей, що оце бачили, щоби бути вірною своїй постанові. Але, правда, — додала нараз, завертаючи на попереднє, — я подібна характером, темпераментом" — тут вона вмовкла. Відтак, відскочивши від цеї порушеної теми, спитала, чи довго він лишиться тут.

Ні. Найдалі з тиждень, а опісля виїжджають з Едвардом. Будуть держатися подорожньої карти, укладеної батьком Едварда.

То значить, що він до них не приїде?

Юліян підняв чоло зчудовано.

"Ні", — відповів спокійно.

Бо вона і батько сподівалися того, зачувши від Зарка про його приїзд. Санна дорога така чудова, в них на селі така тишина, все закутане в біле, став під лісом, котрий, мов зачарований інеєм, замерз, і він в’їхав би, як в казку. Вона все тішиться на санну дорогу. Закутана добре в шубі — іде, мов в білу мрію — в поле, попри ліс і лиш дзвінки на гривах коней, що летять просторами, пригадують дійсність.

"Ні", — відповів він поважно і обхопив її боком поглядом.

"Ні", — повторила так само твердо.

"Чи не записалися на який факультет"?

"Хотіла, але цього року задержують ще дома".

Її очі спинилися на його устах, а півотверті червоні губки, цим разом без руху збиточности, мов здригнулися.

В його серці щось заворушилось, загоріло.

А коли він вернеться з подорожі?

Не знає докладно. Думає пізнім літом, може, в вересні. То, може, тоді загляне до Покутівки, до них? І вона знов підводить голову до нього. Він такий високий і поважний, вона потрохи його боїться — не скаже нічого?

Так ішли вони мовчки аж до її мешкання, а перед домом він уклонився.

Їй не було зимно, але нараз мов охляла.

Він дуже просить передати поклін її шановним родичам, спеціально батькові та і бабуні поцілувати ручки.

Вона подала йому руку, не промовивши ні слова. Її голос десь щез, а він, потримавши руку незамітну хвилину, схилився нараз і поцілував. Фіртка запала в замок, він іще раз підняв руку до чола і відійшов.

*

Майже цілий рік минуло з того часу, як Юліян перебував гостем у домі своїх батьків. З кінцем вересня він вернувся змужнілий, з новим званням. Едвард Ґанґе лишився ще у своєї тети, німкині. Юліяна теж запрошували до дідичів Ґанґів, і він радо був би туди поїхав. Але Оксана повідомляла його, що недуга батька взяла грізний оборот, і приявність Юліяна дома дуже бажана. Він роз’яснив щиро Едвардові та його батькам причину, чому мусить окремо скоріше від’їхати, і від’їхав.

ІІ том

Дома хорий батько, мати й Оксана. Довкола вражає скромність, щоб не сказати біднота. Що було цінніше та гарніше з обстанови, пішло за обома відданими доньками, а Оксані, яка узялася вчительської посади, ще було час про меблі думати.

Вона має лише бажання, щоб батьки були здорові і якнайдовше жили. Сама почувається сильна — "за мужчину", як любить говорити, — і коли лише дістане посаду, бере обох на себе. Теперішня турбота через брак засобів на батькове лікування пригноблювала її. Але вона заробляє лекціями, і так якось живуть. "Якби лише, — говорила мати з донькою, — перебував Юліян у хаті, все було б інакше, і настрій не був би понурий".

*

— А тепер, мій любий сину? — спитав батько ще того самого вечора Юліяна, коли цей, мов спійманий чужоземний птах, зачинений в малу клітку, вештався по кімнатах.

— Тепер? Восени вступлю на філологічний факультет, тату. Хоч філологію тепер закидають і ставлять натомість новіші науки, але філології ніколи не скасують.

— Так думаєш, сину?

— Так, і на чужині мене про це впевняли. Не лиш мені так здається, що ми, українці, ще доволі сирий матеріал, щоб нам зріктися класичної філології, обійтися без виховання духу.

— А про богослов’я, що думаєш, сину, спитаю я тебе, як колись раз.

— Нічого, тату, нема причини зміняти свій план і йти на "апостола черні".

— Скоро можна мати хліб і працю, хлопче, для темного брата.

— Я й так переб’юсь і спричинюся до освітньої праці.

*

Годинникар водить за сином спрагненими очима, якби шукав полегші для фізичного терпіння. Син, хоч уже майже тиждень дома, не може освоїтися, що він дійсно тут. Щохвилини сідає коло батька і приглядається йому. Оповідає, як на чужині не дармував, заробляв і щадив як міг.

— Яким способом заробляв? — несміливо питається мати.

— Давав лекції слов’янських мов та найбільше придавалася мені фізична сила. Передягався в робітничу одіж, з’являвся при розпочатих будинках і там діставав працю.

Оповідав, як подорожував з Едвардом, щоб доповнити придбану науку. Він не міг не заходити до театрів. Коли пригадував деякі театральні п’єси, заслонював на хвилину очі, неначеб попри них пересувалися ще раз картини, які бачив. Слухав з Едвардом потрібних відчитів, знайомився із студентами ріжних націй. Раз навіть один багатий американець заанґажував його до своїх двох молоденьких синів на виховника, але під умовою, що поїде до нього на вісім років. З огляду на батьків не міг прийняти цієї корисної пропозиції. Пізнаючи ріжних людей та скарби чужої культури, він зазнавав духовної насолоди, але те ж і глибоке приниження, як-то інші народи власними силами дійшли до таких здобутків.

Батько брав сина за руку, притискав її до очей і шептав:

— Не суди так строго, сину, не суди, ми ще без пасіки, як ті дикі бджоли. Якби ми її вже мали, то теж сповняли б усі свої суспільні функції без помічників, як інші, і перетворились би у повну націю.

Приїхав Зарко з Покутівки з вісткою, що їм уродилася донечка і що Марія і він просять батьків, Юліяна і Оксану на хрестини. Оксана мала би з Едвардом Ґанґом тримати маленьку до хреста[93]. Оповідав, яка Ева для Марії добра, як доглядає її щиро і вважає себе вже за справдішню лікарку. Юліян відразу відмовився, хотів залишитися при батькові.

— Іншим разом, мамо, — переконував її син, усміхаючись легко. — Вам лицює їхати, мамо. Марія через малу не скоро вирветься з хати. Їдьте і не опирайтеся.

— І Едвард поздоровляє тебе, Юліяне, — звернувсь Зарко вдруге до Юліяна, — і просив, щоб ти конче хоч на дві неділі до нього загостив, затужив за тобою і має про не одно з тобою говорити.

Юліян засміявся.

— Подякуй будучому молодому панові-дідичеві за привіт і запросини і відповідж, що, як зможу, то прийду, лише не означую реченця, щоб не бути часом словоломним.

*

За тиждень прийшло повідомлення до Оксани, що вона іменована при народній школі учителькою і має явитися з початком шкільного року в гірськім містечку М.

Ця вістка викликала велику радість в родині годинникаря. Оксана почувалася невимовно щасливою. От вона вже самостійна, вже має власний хліб. Та найкраще це те, що буде мешкати там, де тітка Софія Рибко, і буде разом з своєю гарною і єдиною первою сестрою, також жінкою українця-вчителя.

Пошук на сайті: