Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3018
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1567
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2392
— І це кривда?

— Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.

Сестра дивилась на нього, якби не розуміла, а відтак додала зломаним голосом:

— А вона, чи любить тебе?

— Любить.

— А ти її?

— Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!..

— Господь з тобою, брате! Який ти смутний. Але спи і вспокійся. Гріх так сумувати молодому чоловікові.

— Не буду, сестричко, але йди. Та ні, дай мені ще твою руку, ту чисту, вірну руку, яку освячує чесна щоденна праця, нехай поцілую її…

І, притискаючи її руку до своїх уст, сказав здушеним голосом: "Гаси світло, скоро, скоро".

Вона, перелякана, згасила скоро світло і вийшла з кімнати.

Юліян спав і бачив, як у сні нахиляється чорнобрива Ева, збиточна, і каже, викривляючи погірдливо уста: "Апостоле черні! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту". Вона вдарила його по щоці і кинула бохонець чорного хліба, принесений "чернею", перед ноги, і хліб, твердий, засохлий, покотився по долівці.

Його кличуть до хорого на кінець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бідної вдовиці, де залишилася купа дітей без хліба. Чує, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралі, починають жити якоюсь "вільною любов’ю". Тут пара, там дві. Регочуться з його завваг, аж стає якось лячно, соромно. Повстають темні духи, що порпають в його житті, шукають.

Христос був завсіди вибачливий для гріхів тіла… Він волів перебувати у товаристві легкодушних жінок і штукарів, ніж серед фарисеїв — був тієї гадки, що ні одна людина не пропаща, коли душа не пропаща.

Дощ ллється. Його сльози спливають по вікнах. Десь блиснуло, дерева гнуться покірно, піддаються бурі, що батожить їх і нараз втихає.

Знайомий голос небесний сповиває його пошарпану душу і чиясь рука обтирає йому піт з чола, і він чує: "Тобі буде прощено. Мужчина, є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину".

*

Мов по грізній бурі на морі, що затирає всі попередні сліди, так почув себе Юліян по сильнім покріпнім сні, коли сонце розкинуло своє проміння просто йому в очі. Ранок був погідний, чудовий, вчорашні переживання станули йому ясно перед душею і його перша гадка була: причастіє та Ева. Він мусить взяти Еву під опіку, а, може, й захистити її перед гнівом і кривдою родичів.

З собою він уже впорався і тепер уже зможе супокійно заявити о. Захарію про те, що досі гнітило його у глибині душі, а про що вчора на сповіди тільки натякнув душпастиреві як батькові своєї нареченої.

Бо це був такий відрух його душі, якому, мов взаємній силі, мусів піддаватися. Від кількох літ, від часу врятування о. Захарія та Еви з-під кінських копит, він відчув існування такого руху, ніби малесеньку грудку заліза на дні своєї душі, що ставала йому на заваді у деяких хвилинах.

Аж під впливом вчорашніх переживань ці порухи зросли до якоїсь потуги, що ніби взяла верх над ним і наказувала поступати так, а не інакше.

*

На парохіяльнім ґанку виглядала його коло 10-ї години по Службі Божій Ева. Побачивши його, вона поспішила проти нього і всунула довірочно свою руку під його рам’я.

— Ево, — упімнув він її мимоволі, вказуючи на отворену кімнату їдальні, де звичайно пересиджували домашні.

— Ех! — відповіла Ева нетерпляче і додала півголосом: — Я сама ставала вже перед судом, Юліяне, ще раненько, і вже по всьому. Чей же старі звичаї і погляди не знищать нам нашої будучини.

— Сс! — шепнув Юліян, але вона кивнула головкою у сторону вікна, щоб слухав.

— Через вас, пані тещо, — почув він грізний голос о. Захарія, — покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут більше не бачив. Ви, ви і ще раз ви всьому винні. Це проклін злого вчинку.

— Отче, зятю мій, ради Бога, спам’ятайтесь! Що вам Господь дав мене винуватити? — кричала бабуня.

— Так я повинен був уже давно поступити, — а тим часом тільки поблажав, не мав енергії зібратися на рішучий крок — показати вам двері. Ви із своїм нещасним налогом та своїм фанатичним прив’язанням до моєї дитини потягнули її в нещасний вир.

— Татунцьо заборонить бабуні вступ до нашої хати, — зойкнула Ева з острахом і вхопилася нареченого.

— Не бійся, він задобрий, — успокоював Юліян, і обоє вступили на ґанок. Але голоси не втихали і до них прилучалося ще і хлипання їмости.

— Бабуня, бідна нещаслива бабуня, вона не винна, — кликнула спочутливо Ева. — Вона перша вибачила мені і обіцяла мене захищати в усьому, на неї можу числити. Я за неї також заступлюся, побачиш.

З тими словами побігла до кімнати і, не дивлячися ні на кого, всунулася батькові до ніг.

— Я сама тут винувата, батеньку, і ви бабуні не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаєте, що ми мусимо наші провини взаємно собі прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумію, що значить терпіння, що може жаль. Своєю добротою поблагословіть мене, батеньку, гнівом не вбивайте, бабуні не робіть кривди. Я вас благаю за неї та за себе, я молода…

— Молода, молода, зятю! — пронісся зворушливий голос бабуні Орелецької.

Та душпастир підняв раптом руку і, здавалося, якісь тяжкі слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, він відвернувся до відчиненого вікна, склав руки на груди і потонув очима в висоту. Так він стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.

В хаті запанувала мовчанка, якби ніхто не віддихав, якби совершалася якась тайна, повна святости, що мала помирити душпастиря і ображеного батька.

Лиш один відважився перебити цю мовчанку — Юліян, що непомітно ввійшов до кімнати.

— Я переберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий, і мій жереб упав. Вибачте Еві! Я вступлю на богослов’я.

Що таке було в голосі молодого чоловіка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокійна рішучість слів, чи щось інше, більш незвичайне? Його очі зупинились на обличчі молодця, зчудовані, неначе не розуміли його, а Юліян блідий, але рішучий, стояв перед ним і ждав одного-одніського слова.

— Я їй уже вибачив, — відповів о. Захарій, відвертаючи погляд від молодця. — Коли ніч проминула і настав Божий день, я її вибачив, одначе щодо "батьківства", то їй це вже непотрібне.

Ева заридала:

— Жадайте від мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемінився в давні почування до мене.

Батько зітхнув.

Ева, обтираючи сльози, сказала:

— На одно дайте мені відповідь, тату, лише на це одно. Нащо Дав Бог гарні ночі, що люди п’яніють від них, навіщо навіває мрії на людську душу, наче поширює її і робить їх невідповідальними за свої вчинки?

О. Захарій, зустрівшись з очима доньки, відвернувся.

Та тут бабуня заворушилась.

— Батько тобі не скаже того, що я тобі скажу. Він душпастир, але я, жінка, дам тобі відповідь. Господь зсуває на людську душу мрії на те, щоб і на землі був для смертних рай. Такими ночами ми забуваємо за своє горе, за свою самотність, за те, що нас в ясну днинукартають, бо — сонячне світло зрадливе. Ціле життя мені чогось не доставало, я побивалася за чимось і завсіди надаремне. Може, ти, моя наслідниця, ліпше мене зрозумієш. Ангелику мій, єдина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто інший хоче? Твій батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробує. Капітан Юліян Цезаревич встав із гробу… — говорила, мов непритомна, — і хоч той капітан ані на хвилину не бажав тієї бабуні, не торкнувся навіть її уст, бо любив другу, зате його внук любить її внучку, що унаслідила в с і прикмети Альбінських. Ось на це дайте мені відповідь, отче зятю. Воно так є, бо чомусь так мусить бути і ніхто цьому не винен.

Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула:

— Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Еви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Ево, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі. Він добрий і мудрий, — він душпастир. Хто ж інший має прощати, як не він?

О. Захарій підніс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далі.

— Гадаєш, дитинко, що був би прокляв? Пусте!.. Хто проклинає любов, той проклинає молодість.

І, сказавши це, вийшла з кімнати, а дівчина поспішила за нею.

О. Захарій звернувся до Юліяна, що сперся коло вікна у поважній задумі.

— Чи я вас добре зрозумів, Цезаревичу, чи справді ви рішилися вступити на богослов’я?

— Так, отче, — відповів Юліян. — І тепер я хотів вас ще спитати, чи вам досить цього з моєї сторони?

О. Захарій поглянув зачудовано на нього.

— З вашої сторони? Ага! — і вдарив себе злегка по чолі. — Ви себе хочете мені в жертву принести, молодий чоловіче? Що вам до голови прийшло? Я на це ніколи не дозволю!

— Так, я рішився, — відповів Юліян, зложивши руки на грудях.

— Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.

О. Захарій почав роздратований ходити по хаті.

— Що за ідея!

Юліян здвигав мовчки плечима.

— Небавком я виїду до Львова[103]. Хіба, може, хорий батько затримає мене якийсь час дома, та нічого не змінить моєї постанови. Чи маєте ще якісь бажання, отче, або доручення щодо Еви? Я буду старатися їх точно сповнити.

— Ні, — відповів нервово душпастир. — Хіба ще хотів би вам доказати, що це з вашої сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваєте покликання, хоча я не таю, що мені було б мило мати за зятя богослова. Він по моїй смерти міг би перебрати тутешню громаду…

О. Захарій не встиг докінчити своїх дальших міркувань, бо їмость появилася в кімнаті, а з нею Ева.

Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.

— Заки що буде, пане Цезаревич, заки буде так, як ми говорили, я вам передовсім як батько поставлю одно питання. Чи ви любите мою дочку?

— Так, отче, — відповів поважно Юліян.

— Чи ваші почування такі, що ви можете… але ні… — поправився нараз нетерпляче, — скажемо простіше. Чи ви почуваєте в собі силу дотримати своїй нареченій обіцянку? Ви… ви бували у світі і, щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.

Юліянове обличчя змінило колір.

— Як це питання торкається моєї дотеперішньої поведінки у вашій хаті, отче, то нехай воно мене не мине, — відповів він.

В його очах заблисла сльоза.

— Татунечку! — кликнула Ева, підбігла до батька і сховала своє личко на його грудях. — Що спонукує вас ображати Юліяна таким підозрінням?

— Мій коханий Юліяне, ти вражений, але батько, певно, не думав так зле. Татунечку!..

— Так, Ево, — обізвався врешті о. Захарій, здержуючись у ході. — До такого питання спонукала мене твоя вдача, Ево. Не відтягайте ніколи своєї руки від неї, Юліяне, тої руки, що врятувала її раз уже від смерти чи каліцтва. В Еві є щось непостійне, ріжні пориви, що раз рвуть її до доброго, часом до геройства, а часто і до нерозумних учинків. Якби до того ще не ті божевільні слова її бабуні, що в Еві збереглися всі прикмети Альбінських, то я ніколи не був би поставив такого питання.

— З бабунею справді треба числитися, вона небуденна, — обізвався з притиском Юліян.

— Вибачте, пане Цезаревич, — обізвалася тут нараз їмость. — Я маю також кілька слів сказати, хоч цілком про щось інше. Я не знаю, чому тут стільки зайвого говорити, замість того, що найважніше. Краще нам спільно обрадити, коли мало б відбутися вінчання, ніж розводитися над вдачею Еви і над вашою постановою.

— Я прийду в означений час за Евою, отче, — обізвався Юліян твердо, — але раніше мушу сам із собою поладнати. Я не хочу бути лише чоловіком своєї жінки.

Пошук на сайті: