Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2991
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1540
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2357
— Але знаєте, вуйку, — додала, — я взяла б і Дору. Я знаю, як тета прив’язана до своєї Еви, як дуже тужить десь тепер за нею і ледве чи побачить її. Я забрала б Дору, щоб уприємнити їй, може, ті останні дні видом тої дитини, що така подібна до її покійної братової.

— В тебе вже сиве волосся, Ольго, а таке вигадуєш! Що тобі Господь дав? Узимі, у заметіль забирати дитину до вмираючої жінки? На те, щоб набралася прикрих вражінь або і простудилася? Її рідна внучка, "тяжко засмучена" її недугою, не може приїхати, але як та бабуня замкне очі, то загранична панна, заглиблена в науці, загорне без найменшого вагання цілий її маєток і буде його пропускати, напевно, не в ріднім краю! Ти, Ольго, як хочеш їхати сама, то їдь. Мені буде приємно, як хтось з моєї хати буде при ній в її останніх хвилинах життя, але Дори я ані за поріг не пущу з хати! Мені жаль сестри та її змарнованого життя, але знай, що інше так само важне.

З тими словами він вийняв з кишені заховане письмо і передав його панні Альбінській "на увагу".

Тета Оля читала лист від її кузинки, пані Ціллі Вальде із столиці. Її уста викривилися з легкою іронією. Пані Цілля та її чоловік хотіли запросити Дору до себе на Різдвяні свята, щоб нею по довгій відсутности натішитися і дати їй змогу ближче познайомитись з одним гарним молодим купцем, сином товариша Егонового батька. Він поважний і симпатичний, віддається совісно купецьким справам, горнеться до них, мов до своїх батьків. Коли Дора вже своє відсумувала, не вадило б їй пізнати інших молодих людей. Цей лист нехай сам батько візьме поважно "на увагу" і хоч на короткий час до них загляне, а певно не пожалує.

Прочитавши лист, тета Оля скрутила свіжу папіроску і сама не почула, як її очі заплили грубими сльозами. Отже, її Дору хотять забрати туди, зробити з неї "паню купцеву", що з часом засяде замашисто коло каси і буде загортати гроші. Та чого її серце так жаль стискає? За чим? Що Дора піде від неї? Чи вона не самолюбна? Цілля ж це все не для себе бажає, вона так само за цією дитиною пропадала і хотіла їй добра. Оля знала її надто добре, щоб під цей проект підсувати інші мотиви, як бажання Дорі щастя прихилити. А все ж ту "її" Дору хотять їй вирвати, ту, про яку вона снувала колись усякі плани спільної праці. Але що скаже вона сама, Дора, на те? Що скаже там за горою її ліс, що став її світом, що скажуть її бджілки, її цвіти, сад, її нивки там на верхах, її худібка, білі козенятка та овечки, що по голосі на невеличкій зеленій полонині пізнавали її і бігли їй назустріч? А Миколайки з Гафійками, планована захоронка?

І в її душі виринала картина Св. Вечора з осяяною безліч свічечками ялинкою, прибраною золотом-сріблом і павутинкою, з Дорою коло неї.

*

Тета Оля вийшла з кімнати, щоб дати знати Олексі, нехай запряже коні до міста, і саме стрінулася з вуйком.

— Чи ти прочитала докладно лист Ціллі? — спитав.

— Так.

— І що скажеш? — він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерти або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за її "швабський" демонічний розум[116], але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити.

— Їдьте самі до Вальдів, переконайтеся і розвідайтеся про все особисто. Чому би ні? Цілля, певно, слушно думає, але сяк чи так, кожне подружжя — це гра на лотереї. Ви поїдете свою дочку і свого зятя відвідати, а я їду до Покутівки. Дорога нам буде одна…

— Ти думаєш — без Дори? — спитав він.

— Я нічого не думаю про Дору. Робіть, як гадаєте. Поговоріть самі з нею. Коли рішена їхати до Покутівки, то тим радше ви можете їхати до Ціллі.

Старець залишився в задумі. По правді, він ніколи Дори від себе не давав би, бо нема тепер гідних молодих людей, а думка, що він міг би несподівано відійти на той світ, а її міг би хто-будь для її маєтку захопити, викликує в нього безсонні ночі. Він хоче мати іншого "внука", як його бідна сестра, що ось-ось попрощається зі світом. Ховала одніську внучку, тремтіла над нею, дасть їй свій маєток, а остаточно за кого її внучка вийде? За українця-попа!

Дора здивувалася новиною, що тета Оля від’їжджає позавтра до Покутівки, а дідуньо вибирається на якийсь час до тети Ціллі у столицю. Чи у місті сталося щось прикре, може, якась велика матеріальна втрата? Ні, пояснив дідо, він їде туди, бо тета Цілля просить його і Дору на Різдво до себе. Треба раз і теті Ціллі та її тестеві зробити якусь приємність. Дора задумалася. Її охопило прикре почування. Раптова рішучість дідуня виїхати, особливо зимою, видалася їй чудною. Вона закопилила губку, — вона не має там чого шукати. Від часу катастрофи місто її не займає. Згадала Оксану, її гарне смагляве личко, паню Рибко, шкільний будинок на узгір’ю, задумане свято Миколая.

— Я не поїду з вами, дідуню, — відповіла спокійно. — Мене тепер туди не тягне. Я буду там, як чужа, а тут я потрібна. Ви ж знаєте, дідуню, що ми приготовляємо Миколайка для вбогих українських дітей, і я беру в цьому головну участь.

— Тета Цілля, твій тесть і твій дідуньо важніші, як голодна голота. Погодуєш її коли-небудь. Зрештою, тебе може хто інший заступити, наприклад, Цезаревичі.

Дора зморщила брови.

— Ні, дідуню, цим разом я не можу і не хочу даватися заступати. Попросите вибачення в тети і тестя, я не можу інакше.

Дідуньо розсміявся.

— Теті Ціллі оповісти? Вона тебе за це похвалила б!

Дора зрозуміла, знала, що саме та тета Цілля була "панею", не любила "голоти", не любила "з ким-будь" приставати. Але саме в цій хвилині все те "панство" видалось Дорі таке мізерне і беззмістовне, що вона не хотіла з ним навіть рахуватись.

— Роби, як хочеш, — сказав Альбінський і зітхнув. — Колись і твоя бабуня думала, як ти, і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…

Дора прокинулася, мов оживлена тими словами, і в її очах заблис шляхотний вогонь:

— "Але?"

— Але пішла завчасно у землю.

— Дякую вам, що мені це переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обов’язки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою, може, і пропала. Знаю, що мене, може, і ніхто так не любить, як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.

*

Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дорі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед "Миколайком" ще хоч на часок зайшла до них.

— Піду, — відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. — Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!

Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:

— Твоя кузинка Ева — чудна дівчина, і я зачинаю нараз її не розуміти.

І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що, мабуть, не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліян побілів, кинув лист на стіл, узяв шапку і вийшов з дому.

У Дориних очах видко було перестрах.

— Я боюся, що вона поступить з ним безоглядно і зробить йому велику прикрість, за яку він і нас потягне до відповідальности.

Тета Оля здвигнула плечима.

— Не думаю. Він не з тих, що піддається так скоро.

*

По від’їзді Альбінського та панни Альбінської, Дора, залишившись сама, напередодні св. Миколая виїхала надвечір до шкільного будинку. Там помагала допаковувати солодощі для дітей, коли в кімнату ввійшов Юліян. Сів проти неї і приглядався її роботі. За хвилину почав чомусь розмову про бджоли.

— Літом, як ми з Евою поберемося, приїдемо сюди до мами на кілька неділь, то, може, схочете нас впровадити у цей чистий світ?

Отже це не було правда, що Ева вислала йому прикрого листа. Це лише непорозуміння… Але чи Еву займе бджільництво? Вона — медичка, що їй із бджіл!

— А ви любите бджоли?

— Ще й як! — відповіла живо. — Вони мені багато дають.

— А як деколи котра вас вколе?

Дора розсміялася.

— Тоді вона себе сама карає, бо лишає жало в руці ворога. Ой, мій пане, на все є відплата на тім світі! — моргнула жартовливо.

— Чи ви це з досвіду говорите? — спитав.

— Пані Дора мала бути нині у столиці у своєї тети, — обізвалася нараз Оксана. — Вона запрошена туди на Різдво і на м’ясниці[117].

— Чи справді, і не поїхала?

— Як бачите. Чи це дивне?

— Так, бо молоді пані жадні такої нагоди.

— Як хто любить танці.

— А ви не любите?

— Не мала коли навчитися того.

— І тепер ще не пізно.

Вона поглянула на нього повним, поважним поглядом.

— Завтра я наберу повні сани дітей і виїду з ними дорогою в ліс. Уявіть собі радість тої живенької дрібноти на санках!

— Ви це зробите, пані Вальде? — спитала пані Рибко.

— Чи в тім щось злого?

— Як можна про зло говорити, але ваш дідуньо!

В Дори загорілись очі.

— Моя кузинка Ева виїхала майже проти волі батьків за границю і родина погодилась з тим, а я боялась би вивезти гурток дітей трохи саньми? У вас чудне поняття про мого діда і про мене саму.

Юліян Цезаревич зсунув попіл з папіроски і на хвилину опинився його погляд на ній. Вона була вражена, — він це відчув.

— Ваш дідуньо не був ніколи демократом і йому було б, може, немило, що його внучка є інших поглядів, — відповіла пані Рибко спокійно.

— Нехай і так, але це в кожному разі не було б для мене непоборне. Я люблю свої постанови переводити.

Коли вийшла до саней, перелякалася. Там стояв Юліян і вижидав її. Він поміг їй сісти, обтулив старанно кожухом і просив дозволити йому провести кузинку своєї нареченої додому.

Коли гнали, ні словом не промовили. Коло фіртки від веранди сани зупинилися. Дора та Юліян висіли. Юліян відчинив фіртку і обоє підійшли мовчки до освітленої вже веранди.

Він стояв два ступні нижче.

— Сьогодні вас у нас вразили, — сказав він, — ви, певно, будете вистерігатися заглядати до Цезаревичів.

— Ваша тета — поважна і одверта жінка, приятелька тети Олі, і я не можу до неї мати жалю.

— Вона вам прихильна. До побачення! — сказав і зійшов нижче.

Оглянувся: чи отворила сама двері?

Вона це саме зробила і, переступаючи вже поріг, закликала його нараз.

— Я собі пригадала, — сказала трохи несміливо…

— Що пригадали ви собі? — спитав він, підходячи на сходи, і схилився злегка.

— Я пригадала собі, що досі не подякувала вам навіть за чудовий спів літом по концерті у нашім зільнику.

— Пусте. Важніше, чи він вам подобався?

Він дивився в її очі, що в тій хвилині були щиро невинні і мов благали вибачення.

— Подобався. Особливо одна пісня зворушила мене до глибини.

— Котра? — спитав.

— Німецька "Над озером". Це була улюблена пісня мого чоловіка.

Його брови зморщилися, він постояв ще трохи, відтак подав їй руку і за кілька хвилин вже його не було.

*

— Ви допізна не спали вчора, пані Вальде, — сказала на другий день пані Цезаревич до Дори, коли ця вступила до хати по приятелів, щоби в їх товаристві вибратись на вечір св. Миколая.

Дора зчудувалася і спитала, відки вона це знає.

— Ми бачили це з вікна кімнати мого сина, де засиділись до пізньої ночі.

Пошук на сайті: