Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3009
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1553
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2381
— За що, пане Цезаревич? Я не гніваюся, але я боюся вас, боюсь цієї біологічної народної сили.

Він шукав відповіли в її очах і по його устах промайнув сумний усміх. Каштанова алея скінчилася, деякі будинки і дах директорського дому виринули перед ними.

— Дякую, — сказала і завернула в улицю додому.

*

На другий день, коло дев’ятої години, вертався Юліян із зятем пані Рибко з ранішньоїпрогульки з ліса через старий міст. Недалеко дому Альбінських зустрілись вони з Дорою.

Вона була одягнена просто, без капелюха на голові і тримала на рамени зложене до білення полотно, а за руку вела малу Гафійку, що несла бляшану коновку до поливання полотна.

Поздоровкались. Юліян хотів іти дальше, одначе вчитель пристав і похвалив гарну жінку, що вона займається такою простою працею.

— Чи ви щодня так гартуєте свої руки, пані? — спитав.

— Ні, лише коли маю час, і в ясні, супокійні дні. Ви будете сміятися, коли я вам скажу, що мене іноді тягне до води. Шум води мене успокоює.

І пішла рівно, мов пальма, із своєю малою товаришкою.

— Цікава і мила жінка, напівдитина, а така поважна, — сказав.

Юліян не обзивався.

— Скажи мені, чоловіче, чого вона так тебе боїться?

Юліян прокинувся.

— Мене боїться? — насупив брови.

— Так. Просто блідне, коли лиш тебе побачить або твій голос почує.

— Я з нею рідко і мало що говорю.

— Чув я, — говорив свояк поважно далі, — що під час її побуту у столиці хотіла її гонорнатета засватати за якогось багатого купця.

— А вона, та "Вертерова Льотта", сподіваюся не пристала на це? — спитав нібито байдуже Юліян.

— Вона відповіла, що взагалі не віддасться більше ніколи. Моя теща не раз каже, що Дора Вальде є одна з тих жінок, що можуть і самі стояти.

Юліян ішов до поїзда і вибрав дорогу лісом. Посеред зелені на самоті він пристанув на хвилинку, зняв шапку і відітхнув з повних грудей. Оглянувся по гарнім старім лісі. "Від вас пливе якась струя сили". Чи не так вона казала? Чи має він піддаватися тому новому, що вдирається в царину його душі? І нараз погляд шукає чогось у висоті між густим зеленим гіллям.

Він тепер вояк. Пригадує собі слова своїх професорів, військових, що війни були і будуть і що він колись, як одиниця, або поборе, або впаде.

Так, він вояк — "апостол меча". Йому пригадується один уступ з Мольткого[122], що навіки запав у його душу: "Військова повинність — це великий тягар і нагадує найтяжчі періоди давнього невільництва, але без того тягару стали би європейські суспільности добичею варварських елементів, яких у нас так багато. Моральний вплив військового режиму на народну вдачу має таке значіння, що ніколи не забагато це підкреслювати". Згадує історію ріжних народностей, повстання держав та історію України. Його стискає жаль за серце, що він без рідного краю, що не може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому.

Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової.

*

Настало повне літо.

Несподівано наспіла із столиці вістка від Зоні до пані Цезаревич, що в найкоротшім часі приїде на кільканадцять день Юліян як реконвалєсцент по недузі легенів. Вона не повідомляла нікого про те, бо брат не хотів. За місяць відбудуться маневри, і він до того часу мусить бути цілком здоровий, отже дістане двотижневу відпустку на виїзд у гори.

У домі пані Цезаревич було майже все приладжено на приїзд сина. На столі перед вигідною софою, призначеною на відпочинок для реконвалєсцента, стояв невеликий флакон з лісними цвітами.

Тої днини, коли їхав Юліян, світилося вечором одно вікно у Цезаревичів. Дора, що проходжувалася з тетою Олею в зільнику, насолоджуючись чарівною погодою, помітила нараз освітлене вікно.

— Юліян приїхав! — кликнула радісно.

Тета глянула на неї таким переляканим поглядом, що Дора охолола. Щоб змінити тему розмови, сказала Дора:

— Ще кілька день і тета Цілля приїде. — А по хвилині додала: — За три дні четверті роковини смерти Егона.

Тета Оля зітхнула. Їй теж було важко на душі і так двояко. Вона наче бачить смуток на Доринім чолі. Її очі ніби веселі, але хвилинами, мов заслухані у шум власної душі.

*

Директор Альбінський аж віджив на вістку, що приїде його "найстарша", яка всі домашні, громадські, політичні події ділила з ним поважно і хоробро. Скільки-то мав він з нею переговорити, а найголовніше про Дору, ту Дору, що викликувала часами своєю поведінкою в його серцю жаль, що втратила свою дитячість і стала така задумана. А знову: як на неї сердитися? Де був той, хто б це міг або не простив їй екстравагантности з україноманством[123] або хоч би ті між тутешньою біднотою практиковані філантропійні[124] експерименти. Час її долю забезпечити, в безпечне ложисько звернути. Не може ж вона вічно на господарстві з Ольгою перебувати, пасікою та козенятами займатися або у свому лісі пересиджувати…

На це все мусить Цілля дати якусь раду.

Юліян вернувся з лісового проходу.

У своїй кімнаті мав віддавна улюблене місце при вікні, де любив читати або випускати дим через відчинене вікно.

Сьогодні заходив він в одну з яруг, через яку гнав пінистий потік, і втомився більше, як сподівався. Сидів при вікні і обтирав чоло. Недалеко нього стояла Оксана і дивилася на брата. Сліди недуги ще визирали з його очей. Він дивився нерухомо в далечінь крізь далековид. Сестра принесла йому шклянку молока і поклала деякі нові часописи перед нього. Наново поглянув у даль. Здається, не помилився. Знайома постать. Із заплющеними очима пірнув у тишу. Тут так всюди мило, мирно, людина, наче без нервів, водно з природою. Якась пташина влетіла несподівано через отверте вікно, перелякана причепилася обома ніжками до білих завісок, але відчула людську присутність і випурхнула назад. Юліян замріявся і під впливом свіжого повітря заснув. Кілька хвилин пізніше якісь легенькі кроки ступали по східцях до ґаночку. Їм відповів півголос Оксани:

— О, несподіванка, це пані Вальде! Так давно ви в нас не були! Є в нас Юліян, що хорував, а тепер перебуває якийсь час як реконвалєсцент. Може, чули? — прошепотіла на знак, що не можна його будити.

Пані Вальде чула, та не хотіла заходити. Але що сьогодні четверті роковини смерти Егона, то вона ще вчора надвечір налагодила для деяких хорих меду і сюди його сама принесла.

Дора зняла з голови легкий кошичок з карафкою меду, окружений цвітами.

— Найкращі, які були, — сказала впівголос і відітхнула, протерши чоло від легкої втоми.

— Які чудові! Ви не боялися дідуня так немилосердно його ограбити?

— Ще б чого! Вони — моя власність. Дідуньо не має до них ніякого права, як і до мого меду.

— Я їх у братовій кімнаті поставлю. Здається, він заснув. Втомився за довгим проходом до ліса.

— Медом його годуйте. Він чудотворний. Ах, дивіться: дві бджілки аж сюди за мною прилетіли.

— Дам, дам, спасибі, жрекине, але прошу, зайдіть у хату.

— Ні, не можу, мені треба скоро дома бути.

— Я думала, що хоч на кілька хвилин заглянете.

— О ні! Не нині. Коли побачимося з вами?

— Не знаю, Доро. Може, срібними вечорами або цими днями… коли-небудь.

— Коли-небудь, Оксано, бо для мене не буде срібних вечорів. Тета Цілля писала, що з ними, може, ще хтось приїде. Ох, Оксано, мені чогось цим разом перед тим приїздом лячно, хоч я тету і вуйка люблю. Але ви вірите у передчуття?

Оксана всміхнулася і заперечила головою.

— Давно ще вірила, але тепер ні. І ви так робіть.

— Попробую. До побачення,

Коли Юліян збудився, його чоло обвіяв сильніший подув і вразив солодкий запах. Чудно, заснув, як заворожений! Це гірське повітря так оп’янює. На столі побачив карафку, а коло неї розсипаний жмут рож ріжних кольорів. Він узяв одну до рук і дивився на неї. Була тут, входила в хату? Він всунув цвітку до грудної кишені і вийшов відшукати маму. У садку почув, як сестра оповідала про відвідини вдовиці, яка з нагоди дня четвертої роковини смерти свого чоловіка розіслала ріжним хорим меду, а до них принесла його сама з рожами.

Минуло більш тижня, поки появилась молода вдовиця. Цезаревичі вітають. Так довго не було пані Вальде видко!

Вона пояснює чому: не було як. Вона мусіла відвідувати з дідом частіше одну вірменську родину, з якою дідо відновив знайомство. Через те не мала змоги бувати частіше у своїх приятелів. Вона зайшла на хвилинку, щоб своїми очима пересвідчитися, як маються пані Цезаревич і пан Юліян. Вечір такий тихий, світлом наче перетканий, так виманив її з хати.

— Маю ще вісім день перед собою і потім прощаюся з горами, де мені так добре було в лісах, — відповів Юліян. — Над їх потоками я любив спочивати, а навіть віддаватися мріям.

"Мріям"? — хотіла спитати, але залишила це. Їх залишають самих. Юліян і Дора переходять з теми на тему. Нараз Дора питається:

— Скажіть, пане поручнику, чи ви не мали нікого близького, коли відвідували востаннє о. Захарія, когось, хто вас був би стримав від виступу з теології?

— Ні, пані. І я рад з того. Раз воно сталося і я мушу бути тим, чим став, чесно та гідно до кінця.

— Отже, не жалуєте вашого кроку?

— Ні. Мені з цим добре.

— Пане Цезаревич!

Вона якби зойкнула.

— Чи ви маєте, може, на думці таке нещастя, як війну?

Вона не відповіла.

— Я її маю, пані Доро.

Вона глянула на годинник.

— Він зупинився. Мабуть, уже пізно, — сказала спокійно.

Юліян глянув на годинник і додав, що відведе її з Оксаною, бо мусить зайти за мамою, і їм одна дорога.

"Чом так скрито син сусіда"… Стиха задзвеніла пісня[125] з уст молодих людей, що сиділи з Оксаною на східцях. Відійшли всі гуртом. Якось само від себе зложилися дві партії. Молоді з Оксаною йшли вперед, а Юліян з Дорою за ними. Дора дякувала йому за деякі позичені книжки.

— Найкращі були з фінляндських авторів, але вони викликують тугу, а що я з нею зроблю, як залишусь сама?

— Я вас не розумію.

— Я не знаю, як мала б я це схарактеризувати. Хоч мені двадцять перший рік кінчиться, але я знаю небагато життя, що є десь там поза межами вдалині. Бачите ту далечінь далеко-далеко? Там воно десь лежить, там мусить бути те, що звідси приманює, якби не з цього світа, без обрисів, гляньте. Але, здається, недобре піддаватися занадто впливові краси. Недобре, бо вона заворожує.

— Особливо ви, коли хочете панувати над бджолами, ви не повинні піддаватись. Ви маєте обов’язки супроти свого народу.

Мов поборена, вона похилила голову і ні слово не перейшло вже того вечора через її уста.

Юліян, прощаючись з Дорою, затримав її руку і спитав:

— Чи я вас ще побачу перед від’їздом?

Вона здвигнула плечима. Не знала.

І так мовчки розсталися.

*

Тети Олі не застала Дора дома. Дора не лягала спати, бо не могла. Як звичайно, підійшла до відчиненого вікна — її око блукало по верхів’ях гір. Заслонила обличчя долонями і зітхнула. Що вона сьогодні під час повороту говорила? Що він собі подумає? Ввесь час мовчав. Такі, мабуть, вони всі ті військові — дисципліна, витривалість, відвага. Він підчинив свою долю волі свого характеру і піде тією дорогою, яку собі намітив. А вона…

А ніч була така ясна, така приманчива, що, може, не одну долю рішила своєю красою і не одному залишила спомин на все життя.

Юліянові скінчилася відпустка і мусів від’їжджати. Оксана вернулась саме зі школи додому і кинула, роздратована, книжками і зшитками на стіл.

— Юліяне, новина!

— Мобілізація, Оксано? — зажартував він.

Пошук на сайті: