Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3018
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1567
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2392
— Чи я поводився коли з вами неповажно?

— Ні. І я ніколи не бувала такою.

— Коли так, то я питаю зовсім поважно. Розуміється, це все може тільки від вас залежати.

— Що вам з того прийде, пане Цезаревич?

— Може, і прийде. Ви не любите міста?

— Колись любила.

— А тепер прошу дати мені відповідь на моє питання.

— Чи ви бажаєте її зараз?

— Чи ви волієте її іншим разом? — спитав несміливо.

Вона відповіла ледве чутно "так" і встала. Він теж устав і вийшов із салонику.

Дора перейшла салон, де були зібрані гості, і перейшла до іншої кімнати, де стрінулася з тетою Ціллею. Тета Цілля змірила її сукню гострим оком від голови до стіп. Дора відгадала її думки.

— Чи недобре, тіточко? — спитала спокійно.

— Добре, дитино, може, трохи заповажно, але що ж? Ти вдова.

Від останнього слова щось стиснуло її серце. Навіщо їй про це казати? Відійшла набік і приєдналася до тети Олі. Обі були здивовані, побачивши при однім столику Юліяна Цезаревича, як грав у шахи із директором Альбінським. Альбінський, побачивши братаницю коло себе, наче на лихім учинку спійманий, сказав виправдуючим тоном:

— Як бачиш, граємо в шахи, Ольго. Мене цікавить, як грає теперішня молодь. Мені поручили пана надпоручника Цезаревича як доброго шахіста.

Нараз заграла музика до вальсу. Деякі мужчини вже з паннами під рукою поз’являлися з інших кімнат і вмить почався танець. Дора почувала себе ніяково, бо вже давно не чула веселої, поривної музики, що промовляла до серця, наче манила: "Ходи, піддайся нашим звукам, забудь, що тебе болить і гнобить". Вона не буде гуляти, не може. Втекти із салі? Вона ж вдова. Хоч від смерти Егона минуло так багато часу… Повела поглядом за тетою Олею. Хотіла поділитися з нею своїми почуваннями, але її вже не було. Доходила до дверей, але на порозі зустріла Цезаревича.

— Я з салі, пане Цезаревич, — промовила придушеним голосом.

— А я до салі, — відповів він і усміхнувся.

— Я не буду гуляти і саме втікаю.

— А я хочу гуляти і бачу, що я у сам час прийшов, щоб урятувати свою пайку. Прошу вас, пані Вальде, на одного вальса.

— Навіть не умію, мабуть, забула, а по-друге, мені вже пригадали нині, що я вдова і моє сумління обзивається. Він так мене безмежно любив і я не повинна свого чоловіка забувати.

Юліян поблід і в серцю відчув якби холодний ніж.

— Чи ви хочете, щоб вас посадили на стос дров і підпалили його? Ми ж не індійці, — сказав із спалахнулими очима і подав їй рам’я.

— Будьте ласкаві, пані.

Вона не обізвалася більше і мусіла послухати. Запровадив її на канапу і сів поруч неї. Був ще зворушений, але лице його було вже спокійне.

— Я спізнився трохи, — сказав, нахиляючись до неї, — інакше був би вже давно тут. Я думав про вас, боявся, що втрачу свій перший вальс, але він ще буде мій, правда? Сьогодні такий гарний вечір, люди такі вдоволені, я відорвався від своєї праці, щоб тільки приїхати сюди.

І вже під чудові заколисні звуки вальсу він її вів. Вона не знала, чи була коли така пора, коли вона гуляла. Чи була така хвилина, що вона не вміла гуляти? Сама музика несла її, поринала. Він вів її певною, досвідченою рукою і вони звернули загальну увагу своїми гарними постатями. Господиня дому, що присіла коло Альбінського, завважила до нього:

— Погляньте, яка гарна пара — ваша внучка і надпоручник Цезаревич. Щоб ви на те, якби так… — і моргнула, не докінчивши, бо директор і так зрозумів її. Він нахмурився і похитав головою:

— Ви знаєте, добродійко, що я мою Дору — мій єдиний скарб — не можу і вдруге віддати за військового. Доволі одноразової трагедії. Крім того, я все стою на становищі: наші доньки для наших синів.

Пані Цілля, сидячи разом з ними, не спускала льорнетки, стежачи за Цезаревичем.

— Він гладкий, — додала, — проявляє військове походження чи виховання, але на чоловіка для Дори такого не бажала б. Він робить вражіння надто рішучого або певного себе. У військовій службі — це прикмета, але дома супроти жінки може бути занадто грубий, ну, й українець.

— А до того, може, і з довгами, — додав знайомий господарів за плечима директора.

— Це було б ще найменше кари гідне, — відповіла пані Гаджі, — у військових, з огляду на їх невелику ґажу, часом і зрозуміле, якби лише не довги через карти…

— Я думаю, що хто скромно живе, не мусить довги мати. І я був колись при війську, — хвалився добродій, відомий з того, що грав із дідичами в карти і посередничав у всяких інтересах. — Коли Цезаревич має довги, то хіба через карти. Його ж дідо пішов через карти у гріб.

Тета Оля піднялася із свого місця.

— Він на такого не виглядає, — боронила пані Цілля молодого, гарного офіцера, — а зрештою, що він нас обходить?

Директор поглянув на годинник і звернувся до тети Олі:

— Час додому, Ольго.

Пані Гаджі протестувала, щоб їй забаву не переривати, але Альбінський настоював на свому. Перебившись крізь юрбу гостей, віднайшов Дору.

— Доро, зозулько, тобі час додому.

Вона подивилася з острахом на нього.

— Вже? Не можна одробину пізніше?

— Ні, дитинко. Тета Оля вже в гардеробі. Чей же не схочеш, щоб вона у футрі на тебе ждала. А я, як ми умовились, залишаюсь тут. Не їжджу ночами.

Юліян поглянув на свій годинник. За годину відходить поїзд до столиці. Він подав Дорі рам’я і провів її до гардероби. Відшукавши її речі, попросив її усісти; схилився і, приклякнувши на одно коліно, взув її у сніговики. Вона несподівано тупнула ногою. Він підвів голову. Чи він зле одягнув її, чи не бажала собі цього?

— Дідо! — вирвалось їй з острахом упівголос з уст.

Але Юліян ані не оглянувся, тільки вбирав її далі і подав шапку. Він зробив це все з такою повагою і природністю, що всі довкола вважали це за щось самозрозуміле. Відпровадив Дору до саней, де сиділа вже панна Альбінська.

Надворі падав сніг і віяв гострий вітер.

— Ви також уже від’їжджаєте, пане надпоручнику? — кликнула тета Оля, роблячи Дорі місце коло себе.

— А ви гадали без мене вертатись, тето Олю? — відповів він, усміхаючись, і помагав Дорі вигідно сісти. Обтулив її теплою бараницею, сів коло фірмана і погнали в темну ніч. Коли доїхали до місця, де дорога роздвоювалася, візник зупинився, Юліян скочив із саней.

— Ви до двірця хочете? — спитала здивована Дора, не знаючи, що він ще цієї ночі мусить вертатись.

— Так, служба. — І, обтулюючи її ще раз бараницею, попрощався з панною Альбінською і ледве чутно, начеб лише для себе, просвистав мелодію німецької пісні: "Still wie die Nacht, tief wie das Meer, soll deine Liebe sein"[126].

— До побачення! — сказав уголос, підніс комір плаща, затиснув шапку глибше на чоло і щез у сніжній ночі.

*

Настало Різдво.

На латинські свята їздила Дора з дідом у столицю, а на грецькі[127] була дома.

Тета Оля влаштувала їй окремий Святий Вечір, який відсвятковували, як щороку, на економії. Роздали убогим дітям деякі потрібні речі і різдвяне печиво, а опісля Дора, зладивши пакуночок, казала Олексі запрягти коні.

— Дідуню, — сказала, — я прийшла повідомити вас, що я їду на гору побажати пані Рибко та її рідні щасливих свят.

Альбінський читав часописи і поглянув з-поза окулярів на неї.

— Що таке? Я не дочув.

Вона повторила свої слова. Він насупив брови і хотів уже спротивитись, але змовчав. Він пригадав собі, що вона недавно піддалася без найменшої опозиції його бажанню і поїхала з ним до доньки у столицю і тепер, коли побачив на її обличчі знаний йому вираз рішучої постанови, сказав:

— А позакривайся в санях добре, щоб не простудилася. Я чекаю на своїх звичайних гостей до тарока.

*

Юліян приїхав до мами на Різдво у хмарному настрою. Мав грошові клопоти. Чоловік Еви Захарій, якого вона уповажнила управляти унаслідженим по бабуні Орелецькій маєтком, стягав тепер усі позички. І до Юліяна прийшло візвання сплатити довг, затягнений свого часу отцем Захарієм для нього у бабуні Орелецької для його хорого батька. О. Захарій, позичаючи ці гроші, леліяв уже тоді у свому серцю надію, що дає їх свому майбутньому зятеві, отже, особою, яка матиме право впоминатися по його смерти за довг, не буде ніхто інший, як його власна донька — Ева.

Несподіване візвання до сплати довгу в імені пані Еви Кави нагнало Юліянові не лише нагле почування сорому, але і острах, що не зможе найти засобів, щоб полагодити такий прикрий свій обов’язок. Із хвилиною, коли він вступив до війська, опинився нараз перед несподіваними видатками, мов перед безоднею, і був відразу примушений робити довги. А що не мав нікого, хто в такій потребі міг би ручити за нього, то робив це на офіцерське слово чести. Виплачувати такі довги точно, хоч і невеликими квотами, із своєї ґажі було його святим обов’язком.

Останній лист від Кави був із заміткою, що коли не поладнає довгу, то це потягне коштапроцесу і покривджені звернуться до військової влади.

— Деградація або перенесення до іншого полку, — сказав він сам до себе, прочитавши гострого листа.

Юліян звернувся з пригадкою та проханням до колишніх товаришів-богословів, тепер уже на посадах, щоб сплатили йому позички, якими він ставав їм у пригоді, але кожний відповів відмовно. Кожному з них велося "сорокато", майже всі з них були вже подружені і, якби змовились, радили йому женитися з якоюсь багачкою, щоб побити все лихо нараз. До родини він не звертався за поміччю, бо не звик до цього від наймолодших літ.

"Честь, честь, честь!" — говорив він собі і кривив зневажливо уста над самим собою. Виринули перед ним усякі можливости: стрілити собі в лоб, відбути військову кару потайки, виїхати. Чи просити в кого поруки? Товариші радили йому оженитися з одною багачкою, про яку було відомо, що була йому прихильна, а батько її був також військовий. Тоді думав про ту, яка зближалася до нього з добротою і покорою, мов просила прощення за віроломство Еви. Він протиставляв їй недовір’я чужинця і жорстокість мужчини, даючи їй виразно пізнати, що бачить у ній лише представницю ворожої йому народности. Тоді вона відступила в тінь. Та чим більше вона відходила від нього, замикалася в собі, тим більше тягнуло його до її чистого характеру. Він відчув її силу над собою від тої пам’ятної хвилини, коли перебравши шклянку з її рук, опустив її на землю. Подружжя з багатою байдужою йому дівчиною, яку раяли йому товариші, відкидав як неморальне. Але чи Альбінський видасть Дору за військового, ще й за українця?

Рішився поїхати до мами і сестри на Різдво, може, це вже його останні свята…

*

Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї, і він мусів виявити причину свого розстроєння — матеріальні клопоти. Оксана, довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.

— Дай спокій, сестричко, це такі неприступні і зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.

Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.

Він любив ту єдину сестру свого батька, повну поваги і діяльности, хоч і сумного, допитливого погляду, що нагадував йому батька, — і пішов до неї.

— Що ти хочеш робити, Юліяне? — спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.

Він оповів коротко про свій стан і свої плани.

— Прикро мені, що тобі одробина горя так спараліжувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.

Він витріщив очі, наче не вірив своїм вухам.

— Бійтеся Бога, тето! Я не хочу цього, краще вже поїду до Америки і буду там працювати, як найтемніший селянин. Не допущу, щоб ви перед тим чоловіком так понижалися.

— Як хочеш, — відповіла вона. — Це твоя річ, не моя. Я буду старатися деінде. Ще є люди, що знали мого батька і мого чоловіка.

Пошук на сайті: