Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2991
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1540
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2357
— Я на найгірший випадок маю знання доброго теслі, яке дасть мені завсіди кусень хліба і вступ до найліпших варштатів меблів, бо я маю свідоцтва з найкращих німецьких майстерень.

Директор узяв його руку:

— Здорова і гарна рука, що проявляє крепкість і добре походження. — Альбінський подав йому папіросницю, і настала мовчанка.

Очі Юліяна опинилися на хвилинку на знанім портреті покійної Альбінської у строю молодої. Його обличчя прояснилося на мить, мов від сонця. Це ж була немов жива Дора Вальде!

Альбінський це помітив.

— Чи маєте ви, пане, поняття, що та дитина для мене значить? Скільки жури вона мені принесла, заки я зберіг її такою, якою ви її пізнали. А ви всі приходите сюди і робите свої рахунки, хочете мені її вирвати, останнє сонце моєї старости? Як я можу вам на слово повірити, що вона вам дорога? Ви, пане Цезаревич, гарна людина, добре вихована і характер ваш, може, без рисочки, як я це чув від людей, що вас знають, і ви маєте в собі те, що рідко хто має: духову перевагу над своїм середовищем. І я був би гордий називати вас своїм внуком, сином чи як там, але для моєї Дори мені цього всього замало. Дайте поважний доказ вашої любови для неї, дайте якусь високу ціну, яку я від вас зажадаю. Я говорю твердо, але ясно. Я вам вироблю посаду, яку собі забажаєте, я сплачу всі ваші довги, бо Дора Вальде без мене це не в силі зробити, я вигладжу всі нерівности, що можуть бути перепоною у вашій військовій чи цивільній кар’єрі, ввесь мій, хоч і невеликий маєток припаде вам і їй, але дайте лише заяву перед вінчанням, що зрікаєтеся своєї народности, перемінюєте ваше ім’я на моє і що ваші нащадки будуть його носити.

— Ми не живемо за часів Вишневеччини і Четвертинського[130], пане директоре. Чи пані Дора Вальде знає про ці ваші умови?

Альбінський злобно усміхнувся.

— Маєте три дні до надуми.

У передпокою, коли Цезаревич виходив, виринула перед ним, мов з-під землі, тета Оля.

— Як мається пані Дора? — спитав він стисненим голосом. — Перекажіть їй, що я її поздоровляю і прошу, щоб не плакала.

Тета Оля підняла допитливо погляд на нього, але він, зсунувши поважно шапку над очі, закинув плащ на себе і вийшов.

*

На другий день перед полуднем попросила пані Рибко Юліяна до себе.

Юліян оповів коротко про свою розмову з Альбінським. Тета сплеснула з зачудовання руками.

— Ти зворушуєшся, Юліяне! Я тебе розумію, але вибач, якби ти все знав і роками бачив, що бачили мої очі і чули мої вуха, то ти не дивувався б. Дора стала для нього лише оруддям для його національних і честолюбивих цілей!..

Після цього розказала, як зверталася за поміччю для нього до давнього знайомого її покійного чоловіка — купця Вартана, вірменина, і як він піддав проект подружжя з наймолодшою донькою панства Гаджі.

Юліянові кров ударила в лице.

— Що це, люди зійшли з розуму? — крикнув, — мене женити? Що це знову за рахунок?

— Ти їй мав подобатися, сину, чого ж тут гніватися?

Юліян усміхнувся. Перший раз по кількох тяжких днях вона побачила його усміхненим.

— Це ж того вірменина, Вартанова фантазія. Йому заблисла надія на добре "посередництво" з одної і другої сторони!

— Але ж ні! — переконувала пані Рибко. — Від святкування заручин обох сестер, Юліяне, наймолодша дівчина заєдно про тебе маячила, а її родичі, хоч і всміхалися зразу з того, згодилися остаточно після наради з Вартаном покрити твої довги разом із кавцією під умовою, що заручини мали б відбутися зараз, а вінчання аж два роки пізніше, бо дівчатко має щойно шістнадцять літ.

— Ні, ні, нехай добродій Вартан не робить проектів без господаря! Досить уже тих крутійств у таких справах, як подружжя, досить торгів і визискування людських крутих ситуацій! Нехай мене полишуть власній долі!

Сказавши це, подякував теті за її щирі заходи і попрохав не побиватися більше за ним, ані не втягати таких дорадників, як Вартан.

*

Уже третій день не стрічав Юліян Дори, ані її не бачив. Вислав їй листа з докладним змістом його розмови з дідом, прохаючи забути його. Найліпше буде для них обоїх, як він сам вибереться до Америки[131].

Дора бачилася з дідом лиш при обіді і нічого не говорила, а він сам мовчав. Виходило, коли Юліян не з’являвся в нього, справа скінчилася. А проте Дора думала з німою завзятістю, що треба було щось діяти. В її голові думки не спочивали, особливо, коли дивилася на гору поза каштановою алеєю, де темніли стіни шкільного будинку на білому сніжному тлі. Не надумуючися довго, вийшла з хати, пішла до стайні, вибрала коня і пустилася верхи. Завернула в ліс у надії, що Юліян десь з’явиться, відтак в околицю залізничного двірця, — може, саме виїжджає?… Звідти навскач погнала на міську дорогу. У повороті почула в околиці економії гук двох вистрілів раз за разом. Кінь здригнувся, насторожив уха, і вона стримала його. "Хтось полює", — подумала і поїхала далі.

Недалеко своєї хати пізнала в одній жіночій постаті маму Юліяна. Вона йшла нерівним кроком і плакала. Єдина гадка Дори була про Юліяна, і вона спитала, що з ним могло статися? Захорів тяжко чи від’їхав?

Пані Цезаревич оповіла їй, як вона ходила з проханням спасти свого сина грошовою позичкою і як Юліянові не лишається нічого іншого, крім виїзду до Америки, чого вона не переживе.

Дора кинула поводи коневі на шию, щоб сам вернувся на економію, і сама пішла пішки. Дома кинулася у вогкій одежі на канапу, підсуваючи руки під голову, заплющила очі. Великі сльози котилися з її очей, а вона лежала непорушно, сама не знала, як довго.

*

Юліян, вернувшись від Альбінського, чекав дома три дні, але чому — сам не знав. Міг би був так само вже і на другий день від’їхати, знаючи, що і так не може прийняти поданих йому умов. Тільки неописана туга тримала його ще на місці. Коли вернувся з лісу, витягнув із кишенібравнінґ і поставив його на столі. Його очі спочили на зброї. Ні, ні, хоч яке його становище безнадійне, тут, де жила його мама, він цього не зробить, хоч би і не виїхав за море. Батько залишив її та наймолодшу сестру на нього. Його смерть вбила би маму, бо її здоров’я і так павутинне. Стояв і роздумував, аж почув, як двері ледве чутно відчинилися. Шелест примусив його оглянутися.

— Дора!.. пані Вальде, ви…?

Вона не відповіла, а поглянула на нього великими очима.

— Чи ви до Оксани? Вона, мабуть, ще не вернулась зі школи. Я не знаю…

— Ні, Юліяне, я приходжу до тебе.

— До мене?

— Так. Я прийшла тебе просити, щоб ви… ти не виїздив до Америки, для добра твоєї мами і мого. Не роби цього!

— Ти просиш мене не виїжджати, а проте повірила дідові, що я лише для маєтку старався за тебе. І подякувала йому за це.

Ледве замітний болісний усміх заблукався на її устах.

— Юліяне, дідо боровся проти тебе і закрився моєю особою. Я повторяю ще раз, що прийшла тебе просити, щоб ти не їхав за море, — і зробила рух, якби хотіла піти, але він станув на її дорозі.

— Говорити тобі про свою любов, коли, може, дідо переконав тебе, що мені не можна вірити?

— Пусте, переконував, чи ні, — відповіла нервово, — але знай, що твоя мама була по обіді в мого діда, шукала помочі для тебе, щоб ти не мусів виїжджати… ах, Юліяне!

— Жебрала за мене! — крикнув він.

— Вона це з любови для тебе зробила, з розпуки, але він відмовив!

Побачила на столі револьвер, узяла його в руки й оглядала хвилинку.

— То ти недавно стріляв в околиці економії? — спитала.

— Я, Доро, — і відвернув очі.

— Чому?

— Аби, аби… не носити набитого з собою…

Вона глянула ще раз на нього, зморщивши брови.

— А є ще який набій?

Він відобрав рішучим рухом зброю з її рук і поставив нагору на шафу.

— Так, є ще один.

— То треба його вибрати або вистрілити.

Він усміхнувся.

— Дай спокій. Краще сідай, я щасливий, що тебе бачу.

— Я не прийшла сидіти, дай револьвер.

— Мужчині, може, дав би, але тобі не дам.

— Гадаєш, я не вмію з такими річами обходитися? Егон мене вчив. І він був військовий.

Юліян не послухав. Узяв її руку і підніс до уст.

— Пані Доро Вальде! Я не знаю, чи ми ще побачимося. Я мучився тугою і думкою, що поїду, не побачивши вас більше. Це було б страшне для мене. Доро! Доро! — вирвалися йому слова з уст.

— Побачиш мене ще, Юліяне, — відповіла несміливо, — по моїй розмові з дідом.

— Твій труд ледве чи буде успішний.

— Вірю, що буде. Я вже знайшла свій шлях, хіба… — і тут урвала.

— Що ти хочеш зробити, Доро?

— Не бійся. Нічого такого, що не було би гідне української жінки і… нареченої офіцера.

Він узяв її обі руки, притиснув до грудей, але уст її не смів у тій хвилині торкнутись. Хтось отворив у сінях тихенько двері і опинився на порозі.

— Це тета Оля по мене, — і, обернувшись до тети, що бачила всю сцену: — Я не могла інакше, тето. Перекажіть дідуневі, що ви бачили, як його внучка з офіцером Юліяном Цезаревичем прощалася.

*

Пізнього вечора того самого дня знявся вітер. Бушував так сильно, що Альбінський казав позачиняти щільно віконниці, бо шум відбирав йому сон. Вранці, відчиняючи їх, Олекса повідомив директора ще у постелі, що одна з тополь над кімнатою, де висіла картина св. Юрія, лежала звалена.

— Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половини спорохнявіла.

Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було. "Збавлена краса", — подумав.

Ввійшла Дора.

— Можна мені з вами поговорити, дідуню?

— Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?

— Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та чого життя не ломить і час не нищить!

— Дідуню, — почала вона нараз іншим тоном, — я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.

Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.

— Був він тут і згодився на мої умови?

— Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…

— А за задовженого офіцера? — питав Альбінський їдко.

— Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.

— А кавція, пані Доро Вальде, кавція?

— Саме я прошу вас за мене її зложити.

— Ти просиш? Чому ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?

— Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?

— Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважливіших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.

— Це ваше останнє слово, дідуню?

— Найостанніше.

— То знайте, що це і моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, — і показала рукою вгору. — Я іду.

Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.

— Чого хочеш ти, стара Кассандро[132]?

— Нічого, — відповіла спокійно, — крім одного: щоб ви схаменулися і не йшли задалеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому ж не допомогти їм до злуки?

Альбінський похитав іронічно головою.

— Тому, що колись перед роками капітан Юліян Цезаревич з панною Ольгою Альбінською не закінчили свого роману подружжям, то тепер мусить єдина внучка Альбінських стати дружиною його внука. Чи не так?

— Так, вуйку, так! Пригадайте, як перед п’ятьма роками трапилася катастрофа з нещасним Егоном. Тоді зсунувся був портрет покійниці тети, Дориної бабуні, пам’ятаєте? Ви казали, що я забобонна. Уважайте, щоб вона часами не виступила тепер з рам і не забрала вам своєї внучки.

— Не казав я, що ти Кассандра? Іди з такими забобонами до кухні і поділися там з ними з Олексою і старою кухаркою.

Тета Оля вийшла.

*

Дві години пізніше старий екіпаж Альбінського погнав вихром за трьома особами: стареньким парохом і двома лікарями. Дору Вальде найдено без пам’яти, підстрілену в кімнаті під картиною св. Юрія.

Коли її, півмертву, переносили до спальні, Альбінський поводився біля неї, мов божевільний, а тета Оля сказала йому коротко і твердо: "Раніше було зле, а тепер уже добре".

Лікарі оглянули рану: перестрілене одно рам’я, вистріл був вимірений до висків, мабуть, рука хибила.

Дідо ходив по кімнаті і розводив руками:

— Що я вчинив, нащо цього? Всього був би я по Дорі сподівався, але — не цього! Така тиха і скромна.

Дора залишила один лист нареченому, а другий дідові, обвиняючи його, що він своєю вічною опозицією присилував її попрощатись із світом. Вона зобов’язує його виплатити Юліянові Цезаревичеві цілий капітал її з тим, що Юліян може зробити з ним, що схоче.

Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рам’я поверх перестрілене, куля вилетіла. Поки що пацієнтка лежить без пам’яти. Старий довголітній лікар і приятель дому пояснював Альбінському свої оглядини:

— Знаючи Дору майже з наймолодших літ та її давнішу нервову недугу після смерти чоловіка, пояснюю цей вчинок як акт надмірно розстроєних нервів. Коли очуняє, вона мусить обов’язково бачити тільки симпатичні обличчя і мати повний супокій. Я радив би навіть не впускати нікого до неї, крім одної тети Альбінської. Згодом подайте їй якнайлагідніше до відома, що ви, приятелю, по зрілій надумі згодилися на її вибір щодо подружжя і поможете їй у цьому. Ця вістка мусить бути цілющим світлом для недужої душі. Пішліть теж за надпоручником. Його також треба відповідно приготовити до вчинку нареченої, нехай застосується до теперішнього стану та нової ситуації.

Панна Альбінська мусіла, як не раз уже у найприкріших хвилинах, їхати за Цезаревичем.

Коли ввійшла до Цезаревичів, привітавшись з його мамою та Оксаною, звернулася відразу до Юліяна:

— Збирайтесь якнайскорше та їдьте зі мною. З Дорою сталося нещастя, підстрілилася, ваша присутність конче потрібна. По дорозі розкажу все.

Юліян побілів по уста.

— Чи є надія на життя? — спитав.

— Так, але багато залежить від перших хвилин, коли вернеться їй пам’ять.

Коні мчали, Юліян читав лист Дори, переданий йому тетою Олею, і слухав, як усе це сталось. Панна Альбінська прохала його, щоб увійшовши до дому Альбінського, не поводився з ним ворожо, бо він, хоч і вразив його тяжко своєю пропозицією, все ж робив це не з погорди до його особи або нації, а тільки із шляхотніших почувань.

Юліян викривив погірдливо уста:

— З вас промовляє жінка, що на все має прощення.

— Я маю на увазі лиш виздоровлення і щастя тої, яку ви любите.

Коли Юліян Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.

Альбінський перший простягнув до нього руку.

— Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи затрагічно все це взяла, але сталося.

Юліян подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.

Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря, то перший її запит був: "Що буде зі мною?" і другий: "Чи він уже від’їхав?".

Коли лікар перев’язав їй рам’я і поклав вигідно, вона заснула. Після кількагодинного відпочинку, мов на приказ лікаря, почула себе добре. Попросила, щоб її відвідали. Дідо ввійшов і зблизився до неї, ведучи з собою Юліяна. Побачивши її з обандажованим раменом, усю білу, з виразом утоми, він на мить зупинився онесмілений. Але стрінувшись з її очима, що поглянули сумно до нього, він схилився над нею і сказав:

— Вибач мені, дитино. Твоє бажання сповниться. Юліян Цезаревич — твій. Мусиш видужати і жити для нього, бо мене вже так, якби не було.

Коли Юліян приступив до хорої, вона хотіла мимоволі піднятися, але не могла. Він узяв її праву руку у свою і, цілуючи її, сказав півголосом:

— Мій талісмане, що мені більше тобі сказати?

Вона приклала палець до уст:

— Бережи життя для нас і нашого народу. Воно цінне, але я не могла інакше.

— Геройська несподівана жертва!

— Геройство само себе нагороджує. Дідовий бравнінґ у кімнаті св. Юрія, яку я так люблю, і ваш, який ви мені відобрали з рук, коли я зайшла просити вас не від’їжджати, вони піддали мені цей план…

*

Двічі денно навідувалися лікарі до Дори, піклуючись нею якнайдбайливіше. Тета Оля з їмостею Захарій виявляли для неї ще більше уваги. Пацієнтка почала вставати, лише бандаж, перев’язуваний хірургом, мусіла якийсь час носити. Дідо та Юліян виїхали до столиці поладнати деякі важні справи. Юліян засипував його допитами про її стан здоров’я і писав про свою нову велику працю.

Дора ходила сумна і мовчазна по кімнатах і багато пересиджувала в тепло огрітій кімнаті, задивлена в картину св. Юрія, в якому відкрила схожість із Юліяном. Зачитувалася часописами, але вони виводили її з рівноваги всякими тривожними вістками.

Вечорами сідала тета Оля коло стола, направляла білля, їмость Захарій викладала пасьянси і виворожувала Еві долю.

Пані Цезаревич та Оксана щасливі, що матимуть таку синову і братову, відвідували її вічно зажурені, чи її рана не відіб’ється пізніше на її здоров’ю.

Аж прийшов останній день перед Новим роком, день Маланки, — ось-ось мав вернутися дідо з Юліяном.

Оксана відвідала свою приятельку і наречену брата. Дора, закинувши на себе легке футро, випровадила приятельку з тетиної освітленої веранди по сходах і постояла тут хвилинку, щоб подихати свіжим зимовим повітрям. Схиливши голову, думала про завтра чи позавтра. Вона верталась повільною ходою по сходах нагору, коли нараз почула за собою скорі кроки. Це сам Юліян опинився біля неї.

— Правдива радосте, як же ти, моє сонце? — і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?

Вона заперечувала головою:

— Ні, ні, ні!

— Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!

Вона всміхалася, якби не довіряла:

— Справді? Справді? Справді?

*

Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві тільки при обов’язкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю — ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.

Дев’ять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація — мусіли розстатися.

— Не кожна куля б’є, — сказав Юліян, передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну.

Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.

Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.

— Не дивуйся, Олю, — сказав до панни Альбінської, — довгі роки я не заживав такої радости.

Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були:

— А Україна?

— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.

— Але ж ти став твердий, чоловіче, — усміхнулась Дора, глянувши на нього.

Він відповів їй теж усміхом:

— Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.

 

Сторінка 58 з 58 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 > У кінець >>

Пошук на сайті: