Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2991
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1540
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2357
Вона не може собі уявити, як се є — мати сестри або брата, з котрими можна любитися. Вона звикла, що всі, хто б не був з її родини, лише її одну люблять. Але їй з тією любов’ю всіх не дуже вже так добре. Їй іноді з нею, як з золотим тягарем, як кажуть. Кожне дрожить над нею й вона мусить, ніби та невільниця, заховуватися, щоб всіх собою вдовольняти, без огляду, чи їй добре з тим, чи ні. Хоровитий батько заєдно в тривозі, що й вона мусить колись на його хоробу занедужати, мати дрижить над нею, не дає нічого до рук взяти, бо вона о д и н а ч к а… Особливо щодо науки, щоб не "переучитися", а там ще є в неї й бабуня. Ох, та бабуня. Дівчина зітхнула з повної груди, зморщила брови й поглянула далеко вперед себе, мов побачила там щось жахливе й прикре. Вона бабуню дуже любить і бабуня за нею пропадає, але бабуня — вона урвала й не докінчила речення.

Завваживши, що він не звертав своїх очей з її лиця, мов вижидав якогось пояснюючого закінчення, додала: "Б а б у н я н е щ а с л и в а. В тім річ і через те вона буває іноді сумна".

Коли вона, бабуня, має з н о в свої хвилі, де стає щасливою, то тоді буває така несказанно ласкава до всіх і мудра, що ніхто її в доброті серця, мудрости, благородности й характеру не перевищав. Сказавши се, вона встала живо.

"Тепер підемо далі".

Він поглянув на свій годинник і на дівчину й пішов мовчки за нею. Її несподіване поведення з його рукою відобрало йому наче рівновагу. Він не знав, як вести розмову, і його гадки опинилися коло своїх сестер. Ви дорогі, вірні за хмарами білого полотна, що знов за кроснами при килимках, що се за дівчина отся, котра не розуміється на любові між сестрами й братами? Він не розуміється на таких: півдитина, півдоросла, учениця… з словами поважними, а одна, — що ти за одна, Ева?.. Ех! Вона, мов ясний мотиль, двигалася граціозно, майже нечутно з місця на місце перед ним, вказуючи то якесь особливе овочеве дерево, то знов якийсь заграничний кущ або квітку, плекану нею, та на гнізда на дереві, котрі стерегла очима — аж опинилися перед двома березами, ростучими так близько коло себе, що сказавбись природа уставила, в виді білої деревини, близнюки. Тут висіла меж ними на сильних шнурах гойданка.

Нехай він сідає, попросила, звертаючи до нього любо усміхнене обличчя. Вона його поколихає.

Ні. Вона нехай сідає, він здатніший до колихання, чим вона.

Вона заперечила головою. Часом вона любить, як нікого навкруги нема, на гойданці сидіти, про ріжне думати й мріяти. Але тепер підуть дальше, він же небавом хоче вертати.

Так.

Обіцяв Едвардові "не засиджуватися".

Вона хоче йому ще несподіванку зробити, заки відійде. — Сказавши се, глянула на нього.

По її стрункій, молодій постаті зсунувся його погляд і здибався з її очима. Гу, як вони розбіглися, ті молоді очі. Але він остався спокійний. Мовчав, як попереду. То лиш вона, вона була така, що хотіла зараз кожному щось гарне, надзвичайне враз і сказати, і вчинити. Така вже в неї була вдача, чи скоро пульсуюча кров, що — коли що маєм робити — робити скоро без намислу, добре воно, чи ні.

Чи він завше такий?

Мабуть. Бо от навіть не обізвався, лиш очима поглянув. Дійшовши широкою стежкою аж до кінця саду, вони спинилися перед високим парканом з міцною фірткою в нім, що була на замок зачинена, а недалеко неї знаходилася знову якась лавочка.

"Тут також добре сидіти й, може, найкраще, бо найспокійніше", — перервала дівчина мовчання.

Понад парканом, що здавався тут чи не вищий, як деінде, здоймалися занеслі високі верхи лісових дерев… дубів і інших. Густо, темно, рівно. Ева вдарилася раптом в чоло. Ох, і забудько ж з неї! — Кликнула. — Йдучи в сад, забула ключ від отсеї фіртки в паркані взяти. Нехай він буде добрий, пожде хвилинку, вона побіжить по нього й вони підуть поза сад. Юліян не відповів, але натомість змірив очима висоту паркана й сказав, що наколи б вона не боялася, він би її пересадив на другий бік, а потім за нею й сам перескочив. Так пішло б те скорше. Та вона не згодилася на се. Розсміялася й сказала, що краще побігти по ключ, чим тратити час з гімнастичними вправами. Нехай він собі лише сяде тут на хвилинку на лавочку, або закурить, а вона вмить назад з’явиться. І ледве що се вимовила, як вже й щезла з його очей. В його лице вдарила краска. Вона не відбігла далеко, коли за спиною почула, мов вихор, нагінку. Се він був. Не хотів ждати. Заким годна була оглянутися, він вже зрівнявся з нею. "Не біжіть — я ключ сам принесу". Вона не відповіла, а гнала далі.

Та помилилася, коли думала, що він її послухає, і не спам’яталася, як він несподівано здержав її. Він сам принесе ключ. Невже ж не схотять йому повірити його. Гм? Він стояв ще близько неї і глядів через хвилину, усміхаючись, на неї.

Нехай вона простить, що він її здержав, але… Вона стояла ще повна задихання від скорого бігу. "В мами ключ!" — перебила вона, змішана, зморщивши брови й завернула назад в глиб саду.

Він віддалився й за недовгий час вернувсь з ключем. Відімкнув сильною рукою фіртку, а відмикаючи спитав: "Що там таке цікаве за сею фірткою? Захована тайна в лісі? Рай? Пекло?" — й підсунув брови, усміхаючись. Їх обох щоки горіли ще від бігу. "Самі побачите. Може, рай, може, пекло, як хто що відчує або уявить, а може, й таке інше". Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила: "Може, й таке інше, що в а б и т ь і г у б и т ь".

"Так? Тоді треба не аби з якою розвагою вступати".

"Та побачимо".

"Ви кажете вабить?"

"Так".

"Така сила. Не така, приміром, як а л к о г о л ь, а все одно згубна, бо приманчива. Ліс і вода мають свої уроки, як людина, й так само привабливі".

"Але ліс і вода — то природа, а ви говорите про алкоголь, а він же не природа", — закинув він.

Але людина — природа й тягне до алкоголю, й тому вони собі противники. В декого об’являється наклін до алкоголю так само, як і диспозиція до деяких недуг, сухіт, сердечних хоріб і ін. Вона собі то все так до одного зводить. Може, помиляється. Нехай він не сміється, але вона стоїть саме тепер на точці, як кажуть, критичної обсервації свойого душевного я. А що вона свою б а б у н ю… над все любить… то… — тут урвала.

Юліян не розумів дівчину, здвигнув мовчки плечима, але з його обличчя зник усміх.

"Ви, мабуть, багато читаєте?" — спитав і його погляд спинився на ній.

Так, оскільки лише можливо попри науку. По укінченню середньої школи вона хоче йти на медицину. Все ж таки лікарі багато дечого можуть…

"На медицину?"

Так. Ради бабуні, котру вона дуже любить.

Він все ще дивився без розуміння на неї.

"Філософія відповідніша для жінок".

Так і батько каже. Але спеціально їй треба на медицину.

*

Вступили врешті поза фіртку.

"Тут справді, як у раю", — кликнув він, вдарений красою старого лісу.

"Як у казці", — поправила вона й усміхнулася вдоволено, поступаючи перед нього. Лісовий холод обняв їх і, мов відразу, перемінив на інших. Він відкрив голову, відгорнув волосся з зіпрілого чола, а вона, задержавшись на часок, відітхнула глибоко. В тій хвилі, здавалася ніби зеленим світлом облита.

Вона тут, певно, часто буває, щодня. "Не так?" — спитав і схилився над нею, коли не відповіла через хвилину. Була, видимо, перейнята ще попередніми думками.

"Як часом…"

"Іноді вона дійсно боїться в глиб лісу сама заходити. Як уже перед тим спімнула, чоловіка може б л у д обхопити. Кажуть, додала поважно, кладучи на послідне слово натиск. Вона боїться, що не опрешся…" — тут урвала.

"Блудові?" — спитав.

Так. Що в неї не стане доволі сили довго н е б о я т и с я.

Чим хто більше боїться, тим легше підлягає тому. Ліс, кажуть, має свою невидиму силу, що манить і відбирає відвагу чоловікові, коли він пуститься сам один в його глибінь. Вона це чула ще малою від своєї бабуні й не хоче того на собі зазнавати.

Він, як і перше, мовчав. Роздивляючися, йшов поволі, неначеб щось почало й на його діяти.

А він не чув ніколи щось подібного.

Він звернувся до неї, обхоплюючи її великим неприступним поглядом.

"Про блуд?"

"В те, що вабить до себе, вкладаючи людині тугу й несупокій в грудь, котра викликує враз жах, а й миле почування, й він іде, йде за тим, наче сонний — доки…"

"Доки?" — спитав він і станув.

"Доки або не визволиться з його чару-завороження, або не згубить себе", — вона указала на чоло.

"І ви вірите в щось таке?" — він нараз усміхнувся весело.

"Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в нім, і лякливо… що тоді робити?"

"Ви глузуєте!" — кликнула нараз болісно, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Коло її уст здрігнулося боляче. Струнка коло них була вдарена. Ніхто не хоче її поважно розуміти.

Юліян схилився над нею, переляканий.

"Скажіть, ради Бога, відки ви таке берете?.." — спитав.

"Про вас говорять…"

"Про мене говорять, що з мене буде колись добра партія, — впала йому роздражнено в речення… — а може, й це й те, що я екзальтована… мотивуючи те послідне, що я о д и н а ч к а".

В тій хвилі… вмовкла.

Перед ними опинилася служниця й попросила до підвечірку. Хутко по тім… Юліян попрощався.

Молода Ева дивилася якийсь час за ним… а відтак вернула… в сад. Фіртка в паркані остала не зачинена… й треба було ключ забрати.

*

Коли в тиждень знову зайшов, пішли, по так званій "вступній балачці" з родичами, знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.

"Давайте, панно Ево, підемо шукати "блуд" вдвох, — промовив він нараз весело. — Я здоровий і сильний; якщо нас незнане або блудне, хоч би й як приманчиве та страшне, стріне — в мене є відваги й сили за двох. Я підійму вас високо-високо вгору, мов смолоскип, і буду так лісом нести, аж не вернемо додому. Хочете? — Він окинув її щиро очима. — Ну, як не тепер то іншим разом, — додав звісно. — Я ж ще буду заходити до вас. Поставмо собі за ціль поглянути "блудові" в очі".

Вона похитала головою і усміхнулася легко.

Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до границі чужого села. Глибина лісу мовчалива, й вона причиняється до того, що викликує в чоловікові жах і таке, на яке чоловік в своїй хаті, чи в ясній добі не впадає гадками.

"Так ми розрушимо мовчання лісу. Я один його не боюся, а над вами буду сторожити, мов над чародійною квіткою, що дає щастя. На те спустіться".

Вона поглянула йому вигрибущо в очі, а по хвилі сказала: "Може. Може, і підемо колись".

Нараз він обернувся обличчям до глибини й гукнув з усеї сили "Ево!"

…Ево… відбилося з котроїсь сторони, не то з-помежи верхів дерев, не то з боку й втихло. Він поглянув в її лице. Її очі були велико відчинені й слухали. Вона поклала палець на уста й шепнула: "Здається, на землю впало".

"Або між галузям повисло…" — відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Але жаден крок не зближався. Тишина панувала навкруги них і мов противно неначе чогось і собі вижидала.

…А тепер нехай вже йому по щирости скаже, хто був саме той найголовніший, що їй такі чуда в головку й груди вложив.

Її погляд пішов по нім.

Вона. Б а б у н я. Вона нещаслива й час від часу переживає страшні хвилі боротьби з блудом. І все він бере верх над нею. Якби він знав… При тих словах вона заслонила лице й прошептала: "Будучи її внучкою, що подібна не лиш з поверхности до неї… може, також колись…" — і не договорила.

Коли він лиш дивився мовчки зачудовано на неї й далі не питав, вона стала інакше говорити. Про ліс, дерева; зокрема про бурі в лісі, про ліс в ясний сонячний день, в місячних ночах про твар лісу, пташню його, гадву, яка то тут, то там над берегом ставу час від часу указується й вигрівається на сонці, вховзуючи безшелесно в воду — й замовкла.

Пошук на сайті: